Важко налаштуватися на повсякденне життя, відчуваючи ворожу присутність майже поряд. Деякі населені пункти Сумської області розташовані практично «на нулі» – на відстані кількох сотень метрів від країни-агресора. Їхні мешканці найбільше потерпають від обстрілів.
Кореспонденти Глухів.City поспілкувалися з людьми, що мешкають неподалік кордону з агресором
Вже збиралася виходить з хати, як почула сильний вибух
Тітка жительки села Сваркове Шосткинського району пані Надії мешкає на іншому боці села. Вона вже старенька, їй важко самостійно навіть сходити по хліб. Жінка за нагоди приносить їй продукти.
«Якось в серпні збиралася після обіду відвідати тітку. Поки поралася з господарством, не зважала на різкі звуки на вулиці, – розповідає Надія. – Вже збиралась виходить з хати, як почула сильний вибух. Затряслися шибки, підлога. Визирнула у вікно – димить за декілька будинків, велика вирва на дорозі, впав штахетник, повибивало вікна. Що робила далі? Трохи перечекала та тітці продукти понесла».
З деяких сіл усі люди виїхали. Неможливо, постійно перебуваючи поряд з укриттям або в укритті, працювати, давати лад господарству, просто пересуватися вулицями.
До того ж важко тим, чиї доходи залежать від землі: і жителям прикордонних населених пунктів, і місцевим фермерським господарствам. Постійні обстріли перешкоджають сезонним роботам, значна кількість полів залишиться необробленою другий рік поспіль через заборону на сільськогосподарські роботи там.
Основним заняттям місцевих є ведення домогосподарства, тому вони майже не наважуються на евакуацію через неможливість облаштуватися на новому місті. З ризиком для життя люди висаджують городи та збирають врожай, випасають худобу та заготовлюють сіно на зиму, навідують стареньких родичів, щоб їм допомогти.
Вперше під обстріл потрапив у вересні минулого року
Село Студенок перебуває під вогнем ворога з кінця літа минулого року. «Прильоти» фіксували не лише на околицях, а й в центрі села.
«Вперше під обстріл потрапив у вересні минулого року. Їхав з Глухова по обіді з покупками для своєї родини, ще й замовлення сусідам віз. Обстріл застав на польовій дорозі, – ділиться спогадами пан Василь. – Складалося враження, що «гатять» саме по моїй машині. Зупинився, не знав куди їхати. А тоді декілька вибухів, схожих на мінометні, пролунали й попереду, і позаду».
Але чоловік швидко отямився, спробував себе опанувати: додому ж треба повертатись. Коли все вщухло, виліз з автівки та сфотографував яму, що утворилась на полі під час обстрілу. Дружині спочатку не розповів, поділився лише з сусідом.
Село Заруцьке розташоване за кілька кілометрів від державного кордону, тому впродовж останнього року тут часто буває гучно та небезпечно. Частина селян виїхала торік, але багато мешканців залишилося попри загрози життю в рідних домівках.
Почали до цього звикати до вибухів
Пані Олена родом із Глухова, а її чоловік – із Ямпільського району. Мешкали в Глухові у квартирі, а в Заруцькому купили будиночок під дачу. І так прикипіли до сільського життя, що поступово остаточно сюди перебралися, залишивши квартиру в місті доньці.
«Обстріли почалися із приходом холодів. Тоді я поїхала в місто, а чоловік категорично відмовився, – розповідає. – Лише одну ніч у квартирі переночувала, а зранку повернувся у село. Спочатку я намагалася їздити туди-сюди, але зараз дістатися до Заруцького від Глухова важко. В той бік майже нічого не їде. Та й чоловіка самого лишати не хочу».
Олена розповідає, що страшно, коли чує вибухи. Але планують засаджувати город.
«Можливо, почали до цього звикати. Декілька ночей довелося провести в підвалі, але такої паніки, як в перші дні війни, я не відчувала. Надія вся на Бога та наших захисників», – каже жінка.
Обстріли прикордонної Сумщини країною-агресором стали майже щоденними. Росія намагається завдавати не лише артилерійських, а й повітряних ударів по населених пунктах, використовує дрони.
Пані Любов мешкає у селі Чернацьке Шосткинського району, що розташоване за 8 кілометрів від кордону з РФ. Перші місяці війни тут було доволі тихо. Війну чули здалеку, про неї дізнавалися з новинних випусків. До села війська ворога не дійшли, а у квітні почали приїздити українські військові та представники спеціальних підрозділів.
Жінка розповідає, що разом з подругами намагались надати військовим якусь допомогу, хоч чимось їх порадувати. Вона помітила, що кілька разів на тиждень бійці приїздять до крамниці за провізією.
«Напекла у понеділок звечора пирогів, думаю, відвезу завтра, як приїдуть по хліб. Наступного дня все у вікно виглядала, щоб не пропустити. Аж бачу – вже на місці. Я бігом до магазину, несу велику коробку випічки, Прибігла, хекаю, віддаю хлопцям. Не хочуть брати, кажуть, у вас самих з продуктами важко. Насилу вмовила, вони мене пригостили печивом із сухпайків. Залишила ті брик етики собі на згадку», – з усмішкою пригадує пані Любов.
Ворог стріляв по ринку у базарний день
Пан Євген – корінний мешканець Середино-Буди, на початку війни залишався в рідному місті. В перші місяці вторгнення обстрілів майже не було, поодинокі вибухи мешканці чули на околицях міста.
«Виїжджати спочатку не планували, – каже Євген. – Тут мій дім, я його майже сам будував, Батьки у селі поруч, там тримаю пасіку. Думав, вже якось протримаємося».
Один із перших обстрілів по місту трапився у п’ятницю. Це був базарний день, коли на місцевому ринку встановлюється багато додаткових наметів з товаром. Ворог почав стріляти саме по ринку, близько десятої ранку.
«В цей час ми з дружиною були саме на базарі. – схвильовано згадує чоловік. – Стрілянина почалася зненацька. Люди бігли, хто не встигав, лізли під прилавки. Думаю, вони спеціально вибрали цей час, знаючи, що буде людський натовп. Ми стрімголов добігли до машини, одна думка була: діти самі вдома. Ось в цей день ми прийняли рішення, що треба тимчасово залишити рідне місце, задля їх безпеки, Але я все одно повернуся додому, як не добре на заході України, але хочу ходити рідними вулицями, доглядати своїх бджіл. Можливо повернемося на літо до батьків, в їхньому селі тихіше».
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram.
