26 квітня – день пам’яті аварії на Чорнобильській атомній електростанції. У світі згадують тих, хто загинув чи постраждав унаслідок наймасштабнішої техногенної катастрофи минулого століття.
Спогадами із журналісткою Глухів.City поділилися свідки трагедії. Переселенка, яка змушена була покинути свій дім, та глухівчанин, який поїхав із рідного міста в зону відчуження для ліквідації наслідків катастрофи.
Ніна Лисюк. Вимушена переселенка із Чорнобильської зони
Із переселенкою Ніною Лисюк ми зустрічаємося на тихій алеї біля пам’ятника чорнобильцям. Зазвичай вона не приходить сюди, бо не любить згадувати минуле. Але до роковин Чорнобильської трагедії пані Ніна погоджується повернутися спогадами на понад три десятиліття назад.
Ніч, що змінила все
Квітень 1986 року. Пані Ніні – 35. Вона разом із чоловіком та двома дітьми живе в селищі Поліському на Київщині – у будинку, зведеному своїми руками з нуля. Тут усе так, як вона хотіла: перший поверх із п’ятьма кімнатами, на другому – великий спільний простір, у дворі – ладний сарай та господарство – дві білі кози.
«Багато чого з пам’яті стерлося. Позабувала імена колишніх сусідів, не пам’ятаю навіть іноді, що минулого тижня було. А назву вулиці, де колись жили, знаю досі – Пархоменка. І будинок номер 45», – розказує пані Ніна.
Чоловік пані Ніни – начальник Поліської пожежної частини. Сама вона працює завідувачкою складу в місцевому училищі. Діти ходять до школи.
Усе стабільно та спокійно аж до ночі з 25 на 26 квітня – о 1:23 вибухнув четвертий реактор Чорнобильської атомної електростанції.
«Мій чоловік був на чергуванні, а ми спали й не чули вибух. Про те, що щось трапилося, зрозуміла коли вночі почали ганяти машини. Було ясно – не все в порядку, але про аварію на станції тоді не думала. На ранок про катастрофу знали всі сусіди, але що робити – не розумів ніхто», – згадує жінка.
Чоловік пані Ніни разом з іншими пожежниками виїхали на ліквідацію наслідків аварії. Жителям Поліського почали роздавати таблетки йоду. Спецтехнікою мили асфальт у селищі, а військові заміряли рівень радіації. Попри це, поліщуків переконували – боятися опромінення не варто.
«Ми й далі жили, як і до вибуху. Чоловік, щоправда, постійно був на роботі. А так усі займалися буденними справами», – говорить пані Ніна.
Весняне, покинуте навесні
Із першим потрясінням жінка зіштовхнулася на початку травня. Її мати Катерина Доманчук жила в селі Весняному. Воно потрапило в тридцятикілометрову зону обов’язкового відселення. Пані Ніна поїхала допомагати матері переїжджати.
Жителям Весняного дозволили взяти лише найнеобхідніше. Обіцяли, що переїзд тимчасовий. Мовляв, за кілька місяців усі повернуться додому. Та пані Ніна знала – батьківську хату вона вже не побачить, а її мати додому ніколи не повернеться.
«Селянам наказали залишати худобу та тварин. Хтось намагався сховати котів і собак, щоб вивезти їх із собою. Ми повипускали корів, свиней, курей. Насипали їм зерна та їжі, скільки могли. Навколо було стільки звуків, люди плакали, обіймали один одного та свою худобу. Потім сіли в машини й колоною почали виїжджати із села», – не без сліз згадує переселенка.
Матір пані Ніни та її тітка Параска отримали будинок у селі Єрківці на Київщині.
Покинута хата у Весняному.
Життя біля зони відчуження
Попри масову евакуацію сусідніх населених пунктів, жителі Поліського і далі мешкали в селищі. В училище, де працювала Ніна Лисюк, працівники зони відчуження заїжджали переодягатися: свій робочий одяг скидали в підвал навчального закладу. Там, думає пані Ніна, він досі й лежить.
«До нас навіть привозили форму, будівельні та навчальні матеріали з училища, що раніше працювало в Прип’яті. І ніхто тоді не говорив, може, речі заражені радіацією. Сказали користуватися і все», – розповідає жінка.
Час від часу в домі потрібно було заміряти рівень радіації. Для цього родинам видавали дозиметри, казали підвішувати їх у якійсь кімнаті до люстри та не знімати упродовж доби.
«Поміряли радіацію, записали показники. Говорили, що все добре, хвилюватися ні про що. А поліщуків тим часом то головний біль турбував, то непритомніли, то в дітей кров носом починала йти без причини», – згадує жінка.
Поліське, 2013 рік.
Про необхідність розселення Поліського заговорили лише за п’ять років після трагедії. Ще кілька років знадобилося, аби дочекатися нових будинків – їх зводили спеціально для переселенців.
У 1993 році Лисюки почали збирати речі та готуватися до переїзду в нове місто – Глухів.
«У нас була машина – білий «комбі». Навіть номерний знак пам’ятаю – 6069. Його перед від’їздом заміряли дозиметром і сказали, що «фонить». А ми ж на ньому весь час їздили. Ми із чоловіком зібралися і відвезли автівку до пропускника в «зону». Там її забрав військовий, щоб відправити на стоянку подібних, заражених радіацією, машин. А як там насправді склалося – я не знаю», – розказує пані Ніна.
неРідний Глухів
Родина Лисюків останніми з переселенців виїжджали з Поліського. Це було на Трійцю. У речах їх не обмежували – брати дозволяли все. Та від цього залишати рідну оселю було не легше.
Поліське, 2013 рік. Частина будинку пані Ніни. Другий поверх обвалився
Глухів став новим домом для пані Ніни та її родини. Тут народилися її онучка та правнучка. Від Поліського лишилися тільки спогади.
Селище, що колись було рідним, зараз покинуте. Будинок Лисюків спочатку знищив час – посеред хати навіть виріс дуб. А кілька років тому його накрив вогонь під час масштабних пожеж у Чорнобильській зоні.
«Ми стільки сил вклали у свій будинок, виростили там дітей. Там було наше життя і іншого не хотілося. Передати не можу, як це. Ще багато років після приїзду в Глухів я думала, що якщо мені скажуть «можна повернутися в Поліське» – я завтра зберуся та поїду назад», – зізнається пані Ніна.
Григорій Галагуцький. Ліквідатор аварії на ЧАЕС
Дві весни після вибуху на Чорнобильській атомній електростанції. Серпень 1988 року.
Напередодні свого дня народження лікар і офіцер запасу медичної служби Григорій Галагуцький отримує повістку з військкомату. У документі – виклик на військові збори тривалістю пів року. Де вони проходитимуть – не вказано.
Як лікар став ліквідатором
Про те, що його шлях лежать у Чорнобильську зону, пан Григорій дізнався лише в пункті збору – Білій Церкві. 31 серпня свій сорокарічний ювілей чоловік зустрічав уже в тридцятикілометровій зоні відчуження разом з іншими резервістами 25-ї бригади хімічного захисту.
Їх поселили біля села Оране – у величезному наметовому містечку на 2 500 тисячі осіб. Там упродовж років позмінно жили сотні тисяч людей, котрих пізніше назвуть ліквідаторами.
«У наші обов’язки входила дезактивація окремих приміщень станції та обладнання недобудованих блоків. Ми прокидалися о п’ятій ранку, а о шостій половина бригади, яка працювала в першу зміну, виїжджала на атомну електростанцію. Біля пропускника «Дитятки» ми проходили дозиметричний контроль. А біля села Лелів за десять кілометрів до реактора пересідали із «чистих» машин на «брудні». Ними доїжджали до станції», – розказує пан Григорій.
На станції керівники груп, одним із яких був Григорій Галагуцький, отримували план на день. У ньому були вказані об’єкти для дезактивації та час, котрий кожен солдат може витратити на роботу.
«Це могло тривати півтори або дві хвилини. Але це не значить, що було легко. Робота була дуже напруженою та серйозною. І регулювалася не тим, наскільки хто втомиться, а яку допустиму дозу опромінення може отримати», – пояснює медик.
Під час деяких робіт солдати навіть непритомніли. Тоді їх швидко переносили у свинцеві бокси на території станції та надавали допомогу.
Сувеніри зі станції
Очищення приміщень станції тривало без вихідних. Усі процеси суворо контролювали та перевіряли. Ліквідатори обов’язково перевдягалися до та після робіт. Повертатися в табір в одязі з виїздів було не можна.
Не можна було й вивозити будь-що стороннє за межі станції. Навіть маленький камінець, знайдений поблизу реакторів, міг «фонити». Попри це, зізнається пан Григорій, дехто все ж ризикував прихопити чорнобильський сувенір.
«На території четвертого енергоблоку був такий великий щит управління, навколо якого раніше сиділи «атомники». Його ще часто показують на фото та в різних сюжетах. Й от на ньому були такі різноколірні кнопки. І хоча ми мали бігом проходити територію блоку, часу вистачало, щоб відійти в бік, «підковирнути» ножем кнопку та сховати її в кишеню», – говорить ліквідатор.
Панель управління четвертим реактором.
Кнопки як могли очищували: знімали верхнє покриття, мили та відбілювали. Додому забирали «сувеніри» з допустимим рівнем радіації.
«Страшно навіть не це. У зоні відчуження на спеціальному майданчику стояли тисячі машин, заражених радіацією. Вони були цілими, з робочими двигунами. І коли порівняли фото цієї стоянки 1986 та 2008 років, то половини автівок на місці не виявилося. З кладовища машини роз’їхалися країнами», – говорить пан Григорій.
Під саркофагом
В один із днів у зоні відчуження пан Григорій зміг потрапити під тимчасовий саркофаг над четвертим реактором. Він пішов туди «із цікавості» слідом за науковцем Курчатовського інституту ядерної енергетики.
«Не можна було зробити жодного неправильного кроку. «Курчатовець» ішов попереду з дозиметром, а я слідував за ним фактично нога в ногу. Варто було йому відвести прилад убік і той починав тріщати – сповіщав про радіаційну пляму», – згадує лікар.
Але найбільше його вразило не це. Уся поверхня щойно зведеного «надійного» саркофагу була в дірах.
«Крізь них пробивалися сонячні промені. Всередині саркофагу літали птахи, а на кришці реактора, яку зірвало під час вибуху, повзали таргани», – розказує ліквідатор.
Радіація між рядками
Під час служби пану Григорію удалося побувати й у покинутих містах – Чорнобилі та Прип’яті.
«Атмосфера була гнітюча: розорені магазини, похилені балкони. Інколи зустрічалися облисілі коти та кури, які невідомо, як виживали два роки без людей. Звідти хотілося швидше поїхати», – пояснює чоловік.
Чимось нереальним після міст-привидів здавався Зелений Мис (нині Страхолісся, Вишгородського району – ред.) – село вахтовиків-атомників, які працювали на станції. Туди пан Григорій поїхав разом зі своїм командиром – начальником групи дозиметристів.
«Там тоді було все: модні жіночі чобітки, кросівки Adidas, ананаси на полицях магазинів», – згадує Григорій Галагуцький.
В одному з кіосків ліквідатор побачив шеститомник письменника Валерія Брюсова й захотів придбати книжки для домашньої бібліотеки. Крамниця була зачинена й пан Григорій уже хотів іти шукати продавчиню.
«Мене зупинив командир. Він узяв дозиметр і почав водити ним через скло вздовж корінців книг. Прилад аж засвистів», – згадує медик.
Щоби пам’ятали та не повторили
У 1988 році відрядження в зону могло тривати від двох місяців до пів року. Тоді як у 1986 – до десяти днів. Термін залежав від набору дози радіації.
Максимальною була доза в п’ять рентген. Їх пан Григорій накопичив за чотири місяці робіт на станції. У грудні його відправили додому.
Григорій Галагуцький, 1988 рік.
Багато років Григорій Галагуцький очолював міську громадську організацію «Союз-Чорнобиль України». Він вважає, що зараз особливо важливо говорити про досвід Чорнобиля. Адже складна ситуація склалася навколо Запорізької атомної електростанції: із березня минулого року її контролюють російські війська.
«Це створює додаткову загрозу ядерній безпеці країни та всієї Європи. Має робитися все, аби станції працювали у своєму режимі. У ці дні мені хочеться, щоб люди ще раз згадали про чорнобильську катастрофу. Згадали про людей, які першими виїхали на ліквідацію аварії. І мені дуже хочеться, аби такі катастрофи залишилися тільки в пам’яті й ніколи не повторилися», – сподівається ліквідатор.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram
