Мешканка Глухова Олександра Крученко, яка служила медикинею-прикордонницею на «Азовсталі», разом із побратимами перебувала в полоні. Вісім місяців поневірянь у неволі, зокрема, – в «Оленівці».
Звільнили бранку 17 жовтня 2022 року. Після реабілітації в столичному шпиталі жінка залишилася в Києві: влаштувалася но нову роботу. А у вільний час займається добрими справами: допомагає звільненим полоненим та опікується хлопчиком, у якого померла мама.
Акторство чи медицина?
Олександра народилася в Глухові й із раннього дитинства щиро проявляла свої емоції: могла одним поглядом змусити людей, що її оточують, зануритися в атмосферу, яку переживає вона, розповідає мама Олександри Світлана.
Тому й записали доньку до театральної студії «Добрий вечір». Дитині дуже подобалося. Вона була постійною учасницею загальноміських заходів, які відбувалися на головній сцені міста. Та присвятити життя Саша вирішила не акторству, а медицині.
«Я хотів, аби донька пішла моїм шляхом. А ще могла себе захистити та знала, як поводитися в екстремальних ситуаціях», – каже батько героїні Сергій, колишній прикордонник, а тепер викладач фізичної культури в освітньому закладі та тренер у спортивному клубі.
Закінчивши Глухівське медичне училище та здобувши заочну освіту у виші, донька спочатку служила медикинею в складі Сумського прикордонного загону, а пізніше її перевели на Донеччину.
Фото: надане героїнею
Повномасштабне вторгнення
24 лютого разом із колегами по службі вона передислокувалася на завод «Азовмаш». А потім разом із бригадою морських піхотинців відправилася до «Азовсталі», де чекав командир Донецького прикордонного загону. Пробиралися під обстрілами, адже були оточені росіянами.
А потім були понад два місяці підвального життя: з 13 березня до 17 травня Олександра поміж інших прикордонників, нацгвардійців та правоохоронців (усього майже 300 людей, з яких лише три жінки) перебувала в підвалі «Азовсталі».
17 травня командир віддав наказ здаватися в полон росіянам. Без жодних пояснень: це наказ зверху, і він не обговорюється. Втім, Олександра каже, що всі й так розуміли: це єдиний шанс залишитися живими. Адже подальше перебування в бункері означало вірну загибель.
З підвалу українські військові виходили групами. Йшли на міст, де їх чекали російські солдати. Посадили в автобус, відвезли до сумнозвісного СІЗО в Оленівці на Донеччині та розселили по камерах.
У невеликому приміщенні одночасно могли перебувати орієнтовно 30 людей. Наймолодшій було 18 років, найстаршій – 60. Усього ж, за словами Олександри, в оленівському полоні тримали близько трьох тисяч людей – у погонах і цивільних.
Жахливі умови – не найгірший страх, який переслідував нашу героїню. Понад усе вона боялася, що ніколи не побачить маму й тата. Задля того, аби з ними зустрітися, терпіла все: обмежене пересування, тісну камеру, одноманітну їжу, психологічний тиск від російських наглядачів. Вони наполягали на зміні громадянства, тиснули морально, розповідаючи, що її рідне місто вже зовсім скоро стане російським.
Фізичних знущань, ґвалтувань та тортур не було. Працювати не змушували, а пропонували: чоловікам на присадибних ділянках, а жінкам – на кухні. Олександра закривала помідори та огірки на зиму. Робоча локація – імпровізована кухня, розміщувалася просто неба в колонії. Готувала їжу про запас на зиму. Глухівчанка заспокоювала себе тим, що робить добру справу для своїх побратимів, і це тримало її «на плаву».
Через переживання героїня статті схудла на 10 кілограмів. Хоч і рятувала свою психіку читанням книжок, які росіяни давали полонянкам у камеру.
В Оленівці прикордонниця перебувала з 17 травня до 1 жовтня. За весь час прочитала три книжки: «Історію вітчизни», «Дворянське гніздо» Тургенєва та ще одну, про ведмежа.
А ще вона тричі говорила з мамою по одній хвилинці: наглядачі дозволяли телефонувати зі своїх телефонів, щоби повідомити найважливіше. Олександра встигала сказати, що жива та спитати, чи живі всі вдома.
Повернення додому
Ніхто з бранців не знав про наближення обміну, пояснює співрозмовниця. Першого жовтня їх з окупованої Оленівки повезли в Росію: спочатку у Воронезьку область, потім – у Таганрог. Наступною зупинкою був захоплений Крим, звідки військових відправляли на підконтрольну Україні територію.
Весь цей час Олександра навіть не здогадувалася, що повертається додому. Каже, росіяни привезли полонених КРАЗами до сірої зони на Херсонщині й висадили. Потім до них підійшов один військовий, і дівчина зрозуміла, що він українець. Чоловік зачитав прізвища та імена жінок за списком і наказав виходити на українську територію. Назустріч рушили чоловіки з Росії. Тоді звільненим жінкам і повідомили, що їх обміняли. Декотрі, пригадує Олександра, на емоціях почали цілувати землю.
Згодом визволена глухівчанка пройшла курс реабілітації в Київському шпиталі, й увесь час перебувала поруч із батьками, з якими нарешті зустрілася.
Життя Олександри після полону змінилося майже докорінно. Службу не полишила, але пішла працювати юристкою в Головний центр обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України. Колеги в усьому її підтримують та підказують, якщо щось треба.
Фото: надане героїнею
У лютому Олександра отримала звання лейтенантки. Робота їй дуже подобається. А ще вона вступила до громадської організації «Жінки зі сталі». Вона їздить до військовослужбовців, яких обміняли, звільнивши з полону, спілкується з ними та надає юридичну допомогу.
«Обміни відбуваються часто, тому роботи вистачає, – каже глухівчанка. – А з огляду на те, що я сама через усе це пройшла, то є чим поділитися і що порадити».
Чи є в щільному робочому графіку військової щось мирське? Є! Нещодавно вона замінила своєму похреснику Стасику маму, яка в нього померла. Хлопчику 6 років, й Олександра із задоволенням проводить із ним свій вільний час, даруючи дитині материнські ласку та тепло.
Матеріал створено за підтримки Волинського пресклубу.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram.
