У вівторок – зарядка просто неба, у середу – курси з користування смартфоном, у п’ятницю – тренування в спортивній залі, а між цим – зустрічі з істориками, рукоділля та чаювання.
Журналістка Глухів.City познайомилася зі слухачками Університету третього віку «Активне довголіття», що діє на базі Центру надання соціальних послуг. Провівши з ними тиждень, здається, що життя глухівських жінок старшого віку значно насиченіше, ніж у молоді.
Які гуртки відвідують глухівські пенсіонерки, чому обирають активний спосіб життя та як до них долучитися – ми дізнавалися.
Більше, ніж просто зарядка
Вівторок. На годиннику – 10 ранку. На ґанку глухівського Центру надання соціальних послуг звучить бадьора українська музика.
Понад десять жінок жваво обговорюють новини, цікавляться одна в одної, як настрій та чекають на тренерку. З хвилини на хвилину розпочнеться зарядка. Її тут виконують двічі на тиждень.
З мікрорайону Веригине на зарядку завітала пані Лідія. Усе життя вона старається якнайбільше рухатися. На ранкові вправи часто ходить пішки, але й, буває, приїздить на велосипеді. Жінка розповідає, що зарядка для неї – більше, ніж просто фізичні вправи.
«Я цим живу. Відчуваю себе набагато краще. Це і здоров’я, і спілкування. Бо якщо одна живеш, то без спілкування не можна. Мої доньки та онуки на деякий час повиїжджали, а чоловіка вже тринадцять років як немає», – каже пані Лідія.
Зарядку для містянок проводить психологиня Центру Оксана Сидоренко. Тренування триває від 40 хвилин до години. Пенсіонерки фізично розвантажуються та пропрацьовують усі групи м’язів.
Мають вправи на когнітивну функцію мозку. Вони допомагають у профілактиці хвороби Альцгеймера. Займаються і дихальними техніками, що розраховані на реабілітацію післяковідних захворювань.
У п’ятницю до звичайних вправ додають релаксаційні. У комфортній атмосфері на м’яких кріслах пенсіонерки медитують.
«Це допомагає емоційно розвантажитися. Нині в людей високий рівень стресу й постійні проблеми зі сном. А релаксація та медитація допомагають нормалізувати емоційний стан», – роповідає тренерка.
Пані Оксана зізнається, що відвідувачки для неї – компас. Вона сподівається, що в старшому віці матиме таку ж зайнятість, як її вихованиці.
«Із ними класно. Вони приходять, відпрацьовують цю годину на повну, надихають та дуже сильно мотивують. Ти дивишся на цих жінок і навіть подумати не можеш, що деяким понад 80», – каже пані Оксана.
Жінки жартують, сміються та водночас не відстають від тренерки. Серед них – і пані Олена. 20 років тому вона приїхала в Глухів із Криму. Знайомих тут зовсім не мала.
«Ідеш і ніхто з тобою не вітається, нікого не знаєш. Так було, поки я не прийшла сюди. А тут… А тут життя кипить. І вже отак знаєш, що ця жінка була на лекції, а оця – на фізкультурі, а із цією ми їздили на екскурсію», – зауважує пані Олена.
Пані Ганна ліворуч. Пані Олена праворуч
У Центрі жінка знайшла подруг. Одна з них – пані Ганна. Вони стоять поряд на зарядці. І загалом дружать понад десять років.
«Зарядка під музику викликає такі емоції, які я давно не відчувала. Це такий позитив. На якийсь час я забуваю про все, що відбувається навколо. Просто живу та радію життю», – пояснює жінка.
Після зарядки студентки Університету не розходяться. За розкладом у них – історична лекція.
Ще годину жінки говорять зі спікерами. Про династію Маркевичів розповідають краєзнавець Микола Гурець та бібліотекарка Ніна Шубнікова.
Курси зі смартфона та клуб вишивальниць, де чекають майстринь
Середа. На екрані телефону, яким вчаться користуватися відвідувачки курсу «Смартфон із нуля», – 9:00. Сьогодні жінки опановують підключення до WiFi: як знайти мережу та зрозуміти: відкрита вона чи приватна. Як ввести пароль та що робити, якщо вдома поганий сигнал.
Пані Ольга відвідує уроки з минулого літа. Уже вміє користуватися мобільним банкінгом та соцмережами, читає новини у Telegram та дивиться відео на YouTube. Найголовніше, що тепер без проблем говорить із рідними відеозв’язком.
«Діти далеко. А так ми можемо спілкуватися. От треба їм документи мої, бо вони десь там мене реєструють. Я взяла, сфотографувала, переслала. Буває, ходжу на городі, знімаю їм, показую. Вони мене бачать, а я їх. І ніби ми поруч», – розповідає жінка.
Заняття зі студентками проводять щотижня. Їх вчать базових речей: як вмикати та вимикати телефон, як користуватися камерою та правильно фотографувати, де знайти СМС-повідомлення, що таке режим «у літаку».
Уроки формують відповідно до запитів відвідувачок.
Нині є кілька груп: одні вже більш досвідчені, інші – тільки починають опановувати гаджет. У групи набирають до п’яти людей, щоби викладачка могла приділити час кожній учасниці.
Вчити користуватися смартфоном пані Олександру пробували онуки. Але, зізнається жінка, рідним часто не вистачає терпіння пояснювати все кілька разів.
«Відповіді на будь-які запитання, звісно, можна знайти й у Ютубі. Але так терпляче, як на курсах, ніхто не розкаже. У мене в телефоні мало пам’яті – лише 16 гігабайтів. Я навчилася чистити кеш та видаляти зайві файли. А ще тепер умію шукати через камеру інформацію про будь-яку рослину чи комаху. Просто фотографую, а інтернет видає всю інформацію», – каже пані Олександра.
Після курсів із користування смартфоном у тому ж кабінеті збирається клуб вишивальниць «Берегиня».
Сьогодні тут людно, адже до рукодільниць приєдналися інші жінки. У них – чергова історична лекція. Директорка міського краєзнавчого музею Олена Оноприєнко розповідає про долі глухівчан у період політичних репресій 30-х років.
Слухачки згадують, як українців називали «ворогами народу», вночі вивозили худобу на потреби партії чи карали за зайве слово. Вони розповідають про своїх рідних та діляться їхніми спогадами.
Після лекції розходяться всі, окрім пані Євгенії. Вона – основа «Берегині».
Раніше до клубу ходили десятки людей: усі збиралися разом, гомоніли, вишивали, співали. Нині клуб відвідують лише кілька майстринь. Чимало рукодільниць відійшли у вічність, деякі виїхали з Глухова.
Пані Євгенії – 86 років. Вишивати її ще в дитинстві навчила бабуся.
«Батько мій був у селі ветеринаром. Як зустрічала його моя вчителька, то завжди жалілася, коли я отримувала «трійку». А він приходив додому й казав: «Ото дай мені той клубок ниток, я його спалю», – згадує майстриня.
Попри погрози батька, голка та нитка поряд із жінкою все життя. Не випускає вона їх із рук досі. На зібрання клубу приходить із рушником, над яким працює зараз.
Пані Євгенія говорить, що буде рада новим учасницям чи учасникам «Берегині». Рукодільниця готова ділитися досвідом та і просто поговорити не проти.
Тренування, яке не всім до снаги. Навіть молоді
У п’ятницю о 15:00 найвитриваліші жінки старшого віку збираються в спортивній залі клубу «Мужність». У них – посилене тренування.
Пані Людмила тренується вже другий рік. Займатися спортом жінка вирішила, аби не відставати від спортивних чоловіків своєї родини: сина, 22-річного та 5-річного онуків.
«Після першого тренування було дуже важко. Прийшла додому, наче побита. Нині спорт для мене – це залежність. Навіть коли хворіла та не могла виконувати вправи, то просто приходила, сідала на лавку та спостерігала за іншими», – розповідає жінка.
А от ще одна пані Людмила в спорті з дитинства. Колись вона займалася легкою атлетикою та гімнастикою. Нині продовжує тренуватися, аби підтримувати себе у формі.
«Мені тут дуже подобається. Люблю всі вправи, але не всі вдаються. Хочу вдосконалитися на петлях та з канатом. А ще – повністю сісти на шпагат», – ділиться пані Людмила.
Музика лунає на повну. Після тренувальних петель жінки беруть каримати та розкладають на визначені місці. На черзі – спортивний марафон. На кожну вправу відведено певний час. Коли пісня закінчується – міняють вправу й так по колу.
Тренує жінок голова «Мужності» Кирило Ященко.
«Я даю їм вправи меншої інтенсивності, але функціонально ті ж, що виконують інші вікові категорії. Помічаю, що ті жінки, які колись займалися спортом, навіть нині фізично більше розвинені, ніж чимало хто з молоді», – каже тренер.
Пан Кирило пояснює, що тренує жінок понад два роки. На перших етапах дехто з учениць не очікував, що заняття будуть відбуватися в такому активному форматі.
«У суспільстві є стереотип, що люди старшого віку мають робити все повільно. Що їхній поріг – це зарядка. Коли вони приходять до мене, то я не даю попуску та намагаюся показати їм максимум можливостей. Для них це також відкриття, що вони можуть набагато більше, аніж вважають», – зауважує тренер.
Університет третього віку. Як працює та чому важливий
Курує напрямок роботи з людьми старшого віку Оксана Шум. Вона ж веде курси володіння смартфоном. Під її опікою – глухівчани та глухівчанки, які виходять на пенсію. Для них жінка підбирає варіанти дозвілля та допомагає адаптуватися в новому соціальному вимірі.
«Ми, наприклад, проводили спортивні змагання. Це було новим і спочатку слухачки мали сумніви. Але все минуло чудово. Нині ми переглядаємо фото, згадуємо. Аналогічно ми співпрацюємо із закладами освіти. Проводили кулінарні змагання. А торік – карвінг (мистецтво художнього різьблення по овочах і фруктах – ред.)», – розповідає пані Оксана.
Вона констатує, що до занять активніше долучаються жінки, аніж чоловіки. Коли Центр працював у старому приміщенні, то кілька чоловіків відвідували зарядку. Після переїзду в нову будівлю вони припинили ходити.
Пані Оксана мріє набрати чоловічу групу. Вона закликає пенсіонерів не соромитися і звернути увагу на активності, які нині відвідують лише жінки.
Про своїх студенток Університету третього віку пані Оксана говорить як про рідних людей. Знає їхні історії, уподобання, запити та проблеми. Кожна жінка для кураторки – приклад для наслідування в певній сфері.
«Вони всі унікальні. Є одна жінка, яка дуже стильно одягається. Вона завжди бездоганно одягнена: усе чітко підібрано. За невелику пенсію їй вдається створити образ: десь щось перешити, десь щось додати. І її стиль – не лише в одязі. Вона подає себе відповідно – не поспішає, усе робить виважено», – розказує кураторка.
Жінки показують пані Оксані, наскільки важливо помічати та радіти кожній буденній дрібниці.
«От вони йдуть і фотографують якісь квіти, трави. І насолоджуються цим. Можуть так подати та розказати про звичні речі, що я задумуюся, як могла забути, скільки в нас цікавого під ногами та яке в нас гарне небо», – пояснює Оксана Шум.
Пані Оксана зізнається, що деякі містяни вважають Університет третього віку чимось неважливим та заняттям «від нічого робити».
«Усі ми колись вийдемо на пенсію. Але життя на цьому не зупиниться. Не варто думати, що якщо сусідка пішла в Центр надання соціальних послуг на зарядку, то з нею щось не так. Людина намагається жити активно. І неважливо, скільки їй років», – наголошує кураторка.
До повномасштабної війни слухачки університету часто їздили на екскурсії. Нині дозвілля обмежене містом. Та попри це, воно – насичене подіями.
«Часом ми робимо слайд-шоу з фото, що знімали за якийсь проміжок часу. Й от, дивишся, наприклад, звіт за рік і думаєш, скільки всього цікавого ми побачили. Дай Боже, щоби діти стільки бачили, скільки нового відкривають люди старшого віку», – констатує пані Оксана.
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу.
