10 кілометрів від кордону з росією. Періодичні обстріли з артилерії і авіації, звуки безпілотників, що летять, і щоденний гул сирени. Та попри війну, прикордонний Глухів продовжує жити.
Тут працюють, навчаються, відкривають бізнес. Містяни закохуються, одружуються, народжують дітей та намагаються подарувати їм безтурботне дитинство. А діти хочуть свята, навіть якщо ніч напередодні нього провели в укритті чи коридорі.
Журналістка Глухів.City поговорила з містянкою, яка дарує свято дітям, – аніматоркою Юлією Латишевою. Жінка розказала про те, як починала працювати під час повномасштабної війни, чи завжди робота з малечею весела, який досвід для неї найемоційніший та інші цікаві моменти своєї професії.
Старт під час повномасштабної війни
«Я з першого класу виступала, завжди була на сцені й ніколи не боялася людей». Так про себе в дитинстві згадує дитяча аніматорка Юлія Латишева. Ще тоді вона мріяла пов’язати життя з творчістю.
Натомість вивчилася на інженера-механіка та багато років пропрацювала на далеких від сцени професіях. Трудилася продавчинею та касиркою, а згодом стала дружиною та мамою. Можливість зайнятися творчістю з’явилася після декрету.
«Я починала тамадою та ведучою. А потім моя знайома, котра працювала аніматоркою в нашому місті, сказала, щоби я теж спробувала. Тим паче вона переїздила в іншу країну й віддала мені всі свої костюми», – згадує Юля.
Юля в аніматорстві рік. Вона почала свій шлях у професії вже під час повномасштабного вторгнення росії. Тоді не думала, чи буде попит на розваги в прикордонному місті. Вирішила ризикнути.
«Тут лишилися жити люди. Діти тут позалишалися. Вони хотіли свята, тому послуги аніматора були необхідні», – розказує Юля.
Перше замовлення отримала через «сарафанне радіо» від знайомої. Довго до нього готувалася та підбирала конкурси в інтернеті. Коли їхала на свято, то хвилювалася, як ніколи до цього.
«Я дуже боялася працювати з дітьми. З дорослими було не так лячно, як із малечею. Коли прийшла на своє перше замовлення, то в мене трусилися коліна», – згадує Юля.
Попри страхи, старт виявився вдалим. Замість години аніматорка розважала малечу кілька годин поспіль. Такі дні, коли діти не хочуть відпускати після стандартної програми, Юля називає найкращими в роботі.
Одного разу маленька іменинниця закомандувала забрати аніматорку із собою додому й там продовжувати святкування. Юлі не залишалося нічого, як послухати дівчинку, адже головні в її роботі – діти.
Під час повномасштабної війни в дітей зросла потреба в спілкуванні
Стандартний робочий час із дітьми у Юлі починається зі знайомства. Чимало дітей упізнають жінку, адже зустрічаються з нею на днях народженнях спільних друзів. У невеликому місті компанії малечі часто перетинатися, тому деякі діти сприймають аніматорку за добру подругу. У таких випадках і інші маленькі глухівчани швидше включаються в гру.
Юля працює із дітьми різного віку. Вона помітила, що малечі до трьох років аніматор може бути нецікавим, а декого персонажі можуть навіть злякати.
Не актуальними здебільшого стають послуги аніматора для дітей після 11 років. Такий вік Юля називає переломним. Діти дорослішають і перестають вірити в казку: розуміють, що замість Санти подарунки під ялинку кладуть батьки й на святі їх розважає не персонаж із мультика, а людина в костюмі.
«Це, звісно, залежить від дитини. Комусь буде не цікаво грати з аніматором уже в дев’ять років, а комусь і після 11. Якщо я бачу, що малечі не «заходить» гра, то підходжу до батьків і пояснюю це. Кажу, щоби вони врахували це наступного року й, можливо, не витрачали гроші на аніматора», – розказує Юля.
Нині в арсеналі глухівчанки – кілька популярних образів улюблених дитячих героїв, напрацьовані конкурси та розваги. Але лише цього замало для успіху, говорить Юля. Щоби працювати з дітьми, їх потрібно любити та розуміти. А ще варто бути простими та щирими, адже малеча відчуває фальш та вловлює найнепомітніші зміни в настрої.
Важливо встановити контакт та знайти спільну мову з кожним учасником свята. З деякими дітьми доводиться фактично домовлятися.
«От ми граємо і я бачу, що одна дитина залишається осторонь, засмучується чи навіть починає плакати. Я не можу ігнорувати такі ситуації. Підходжу, заспокоюю, намагаюся зацікавити», – ділиться глухівчанка.
Після розмови діти відкриваються та охоче йдуть на контакт. Юля помітила, що під час війни в малечі загалом зросла потреба в спілкуванні. Діти можуть підійти в перервах між іграми та почати розказувати про свої переживання.
«Розказують, що через війну їхні друзі чи рідні виїхали за кордон. І я їх дуже розумію, адже чимало близьких мені людей також виїхали. Тому, мені жаль дітей. Я можу відвернутися, витерти очі. А потім сказати, що все буде добре, війна обов’язково закінчиться, а рідні повернуться», – каже Юля.
Вона додає, що працювати аніматоркою – надзвичайно цікаво, однак, не легко. Насамперед фізично, адже постояти на одному місці в компанії дітей – нереально.
«Треба бути активною. Я виходжу з роботи мокрою», – констатує Юля.
Також треба одночасно пильно слідкувати за малечею, щоби ніхто не загубився, та встигати веселити її.
За лаштунками. неСвяткові моменти професії
Робота у сфері розваг, зізнається Юля, не завжди свято. Іноді діти можуть проявляти агресію.
«Це не про те, коли хтось заграється і може в процесі ненароком зачепити. У мене був випадок, коли дитина підійшла й сильно вдарила кулаком у живіт. Деякий час я стояла зігнутою та намагалася витерпіти біль», – згадує Юля.
Найбільше аніматорку в таких ситуаціях дивує байдужість батьків. Деякі не реагують на некоректну поведінку дітей, а іноді навіть вважають, що малечі дозволено робити все, якщо йдеться про платні послуги.
«Коли мій син разом з іншими дітьми грали з аніматором і я бачила, що розваги переростають у лупцювання, то підходила, зупиняла малого. Важливо доносити, що так робити не можна, що аніматор – це людина. Мене засмучує, коли батьки не пояснюють такі речі», – каже Юля.
З мінусів професії аніматора – і відчуття провини до власної дитини. Юля – мама п’ятирічного хлопчика.
«Мені іноді буває жаль його. Думаю, оце ти, мама, даєш. З іншими дітьми ти граєш, а для свого сина часу не знаходиш», – ділиться Юля.
У такі моменти, говорить аніматорка, важливо визначити межу та зробити паузу. Юля влаштовує вихідні від роботи та хатніх справ. Тоді цілий день гуляє із сином та веселить тільки його.
Робота з дітьми з особливими потребами
Весела робота аніматора може бути емоційно складною. Так було, коли Юля вперше працювала на святі в Центрі соціальної реабілітації. Організувати День народження там її попросила хороша знайома.
«Я задумалася і не погодилася одразу. Кілька днів пішло на те, щоби вирішити, чи погоджуватися. Я говорила собі, що там будуть дітки з особливими освітніми потребами. І водночас розуміла, що це такі ж діти, як інші. Вони також хочуть свята», – згадує Юля.
Коли вона тільки зайшла в кімнату до дітей, то згадала свій перший день аніматоркою – так само трусилися коліна.
І як і першого разу, хвилювання були марними. Годину Юля грала з дітьми: разом вони танцювали, влаштовували конкурси з повітряними кульками, співали пісні.
«Ви знаєте, усе вийшло прекрасно. Я не думала, що дітки – такі молодці. Вони активні й веселі. Справді, у них є якісь особливості зі здоров’ям, але це не заважає їм радіти життю», – говорить Юля.
Після свята діти довго не хотіли відпускати аніматорку: обіймалися та кілька разів прощалися. Коли врешті-решт Юля опинилася в роздягальні наодинці, то, зізнається, розплакалася.
«Я не думала, що в мені живе стільки емоцій і їх може викликати робота. Ніби все, що було в мені, зібрали в один клубок і він вибухнув. Коли заспокоїлася і вже йшла додому, то думала, як це було класно. Такого я не відчувала ніколи. Один із найкращих моїх досвідів», – говорить Юля.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram.
