Якщо взяти умовну людину, яка працює за стандартним восьмигодинним графіком п’ять днів на тиждень із двома вихідними та одним місяцем відпустки, то вона присвячує роботі орієнтовно 80 днів на рік. Дотримуючись восьмигодинної норми сну, ще 122 дні проводить у ліжку.
На спілкування, їжу, соцмережі, перегляд кіно, душ, подорожі та інші складники життя залишається 163 дні. У декого – ще менше.
Люди, у яких відмовили нирки, безперервно прикуті до лікарняного ліжка 26 днів на рік. Вони потребують процедури гемодіалізу - позаниркового очищення крові за допомогою спеціального апарату. Це – три процедури на тиждень, кожна з яких – по чотири години.
Коли йдеться про нирково-замісну терапію, то час – це неоціненний ресурс. Скорочення стандартної тривалості гемодіалізу навіть на пів години нещадно б’є по стану пацієнтів. Кілька пропусків процедури може коштувати життя.
Надважливе відділення гемодіалізу працює в Глухівській центральній міській лікарні. Тут додають років людям не лише нашої громади, а й сусідніх населених пунктів.
Навіть коли місто було відрізане від постачання на початку повномасштабної війни, відділення ані на день не припинило роботу. А вранці 24 лютого колектив був на зміні за розкладом і чекав пацієнтів.
Як працює життєво необхідне відділення в прикордонному місті, хто роками допомагає пацієнтам із гемодіалізом, як медики впоралися з відключеннями світла та що роблять під час обстрілів і тривог – дізнавалася журналістка Глухів.City.
Відділення, як злагоджений механізм
Від Глухова до Сум – 143 кілометри або три години дороги в один бік. Ще десять років тому жителі міста та району мали долати цей шлях тричі на тиждень за будь-яких умов, щоби отримати життєво необхідну процедуру штучної нирки. Комусь доводилося винаймати житло в обласному центрі чи навіть переїжджати туди, аби мати доступ до медичних послуг.
У 2013 році життя пацієнтів із хворобою нирок стало трохи легшим. У Глухові з’явилося відділення гемодіалізу. У 2015-му аналогічні відділення розгорнули в Охтирці та Конотопі, а ще за рік – у Ромнах та Шостці.
Відділення гемодіалізу працює у Глухові майже 10 років.
Щоби допомагати людям жити, глухівське відділення гемодіалізу працює, наче єдиний механізм, який рухають 13 людей. Це, розказує старша медична сестра відділення Марина Рибкіна, – лікарі, медичні сестри, молодший медичний персонал та техніки.
Вони відчиняють двері для пацієнтів о 6 ранку. Діаліз відбувається у дві зміни: вранці та після обіду. Одночасно отримувати процедуру штучної нирки можуть до семи людей: шість апаратів стоять у спільних палатах, ще один – в ізоляторі.
«Туди ми намагаємося не класти пацієнтів, адже бувають екстрені випадки. Або якщо людина захворіла, то діаліз вона проходить там. Не можна, щоби хтось заразив інших. У наших пацієнтів дуже слабкий імунітет, тому ми їх сильно бережемо», – говорить пані Марина.
Марина Рибкіна - старша медична сестра відділення.
Чистоті у відділенні гемодіалізу приділяють особливу увагу. Адже стерильність – це безпека пацієнтів. За порядком слідкує молодший медичний персонал.
«Тут вимоги, наче в хірургії чи реанімації. Усе, що пов’язане з кров’ю, потребує уважності. Життя людини в нас – понад усе. Та й загалом у всій лікарні такий принцип: усе має бути чисто», – розказує молодша медична сестра Людмила Репетун.
Людмила Репетун - молодша медична сестра.
Жінка трудиться у відділенні з моменту його відкриття. Зізнається, що пацієнти стали їй наче рідними. На відміну від інших відділень, де люди міняються, тут – усі свої.
«Переживаєш за всіх. От зараз війна. З деякими пацієнтами ми зідзвонюємося. Якщо в нас у Глухові щось трапилося, то вони телефонують і питають, як ми. Якщо щось сталося в них, то я намагаюся телефонувати. Ми проводимо на роботі вагому частину життя. Тут – усі наче сім’я. Я приходжу додому – там родина. І сюди приходжу – тут родина», – ділиться пані Людмила.
Із нею згодна медична сестра Наталія Іллєнко. Вона, як і всі у відділенні, прикипає душею до пацієнтів. Жінка спостерігає за людьми під час процедур, говорить із ними та чує їхні розмови між собою. З нею вони діляться своїми переживаннями та тим, що відбувається в житті. Медична сестра тут – трішки психолог.
«До кожної людини – особливий підхід. Навіть ті вени, куди ми колемо, у кожного різні. Уже знаємо, як кому й де зробити укол, щоби було краще», – каже медична сестра.
Наталія Іллєнко - медична сестра.
Робота медсестри чи медбрата залежно від відділення лікарні має свої особливості. До відділення гемодіалізу пані Наталія 12 років трудилася в «гінекології». Щоби працювати в «гемодіалізі», пройшла спеціалізовані курси: опанувала апарат штучної нирки та знання про людей на діалізі.
«Тут я виставляю всі дані на апараті під кожного пацієнта, підключаю його та обов’язково міряю тиск та пульс. Ми міряємо ці показники щогодини під час процедури. Також ми постійно перебуваємо з пацієнтами та спостерігаємо за ними: щоби не стало зле, не упав чи підскочив тиск, не взяла судома», – розказує пані Наталія.
"Штучна нирка".
Апарат штучної нирки – складний та вибагливий. Щоби він функціонував, має працювати ціла система – водоочисна станція. Під неї у відділенні виділена окрема кімната.
Водоочисна станція.
Сьогодні пильнує за станцією технік Володимир Михайленко.
«Працюю тут уже два роки. Здійснюю техобслуговування, міняю фільтри, спостерігаю за водою, бо, буває, її відключають. А без води нічого працювати не буде», – пояснює пан Володимир.
Володимир Михайленко - технік.
Для апаратів штучної нирки чоловік готує спеціальний концентрат. Його розливають по каністрах та під’єднують до «штучної нирки». Далі до неї підключають пацієнтів.
У відділення – як на роботу. Життя зі «штучною ниркою»
Нині глухівське відділення, рахує старша медична сестра пані Марина, обслуговує 21 людину. Це – жителі зі всього Шосткинського району: Глухова та навколишніх сіл, Путивля, Шостки, Марчихиної Буди.
Наймолодшому пацієнту – 30 років, а найстаршому – 74. Дехто з людей на діалізі вже 15 років.
Перша процедура гемодіалізу в пані Олени відбулася в жовтні сім років тому. Перед цим жінка, як і інші пацієнти, що потребують «штучної нирки», пройшла спеціальну операцію. Хірург з’єднав її кровоносні судини, щоби створити на руці артеріовенозну фістулу. Вона необхідна, щоби вільно перекачувати кров та вводити особливі голки, що з’єднуються системою трубок з апаратом.
Пані Олена на гемодіалізі 7 років.
Пані Олена – із села Білокопитове, що фактично межує з росією. Жінка проходить процедуру за графіком тричі на тиждень. Для цього на початку повномасштабного вторгнення змушена була взяти в кредит невеликий автомобіль – автобуси із села не ходили, а добиратися було необхідно.
Із часом, щоби підключатися до апарату, жінці довелося переїхати в Глухів. Змусили обставини: зокрема, обстріли села росіянами.
Процедура гемодіалізу.
Завідувачка відділення гемодіалізу Тетяна Гуменюк констатує, що гемодіаліз докорінно міняє життя пацієнтів. У лікарню вони ходять фактично як на роботу.
«Продовження життя залежить від того, як пацієнти будуть приходити на процедуру. Вони мають слідкувати за медикаментами, які приймають: не можна пропускати ліки, призначені іншими фахівцями. Також треба збалансовувати харчовий раціон, щоби зменшити прояви хронічної анемії, яка притаманна для хронічної хвороби нирок. Також повинна бути помірна фізична активність», – пояснює лікар-нефролог.
Вона додає, люди з хворобами нирок здебільшого важко сприймають звістку про початок гемодіалізу.
«Але треба подякувати нашим пацієнтам. «Новачків» ми кладемо до зали, де є люди, які дуже щирі й вони можуть пояснити свої почуття. Бо те, що каже лікар, сприймається з насторогою. А коли вони спілкуються між собою, то краще розуміють свій стан, заспокоюються і починають прислухатися до порад медиків», – ділиться пані Тетяна.
У відділенні - дві спільні палати та ізолятор.
Єдиний вихід для пацієнтів із гемодіалізом змінити курс «дім-лікарня» – це трансплантація нирки. Але знайти та підібрати донора нирки – надзвичайно важко. Навіть якщо комусь пощастить пройти операцію, після – довгий період реабілітації та суворе приймання ліків.
«Деякі наші пацієнти стоять на обліку в черзі на трансплантацію. Вони періодично їздять до обласного центру, здають аналізи», – говорить лікарка.
Та за десять років роботи відділення нову нирку ніхто з пацієнтів глухівського відділення ще не отримав.
Початок повномасштабної війни. Як це було у відділенні
Шлях від будинку до лікарні для пацієнтів на гемодіалізі – це фактично дорога життя. 24 лютого 2022 року її перекрили російські окупанти. Тоді Глухів відрізали від інших населених пунктів.
«Якщо глухівчани могли прийти на процедуру, то не місцевим пацієнтам було важко добиратися. Усе було паралізоване», – згадує Тетяна Гуменюк.
Люди винаймали транспорт, щоби дістати міста. Дорога була стресовою, адже доводилося проходити ворожі блокпости.
«Люди казали, що було дуже страшно. Але виходу не мали», – каже пані Тетяна.
Шлях до лікарні - це дорога життя.
Попри ризики, вранці 24 лютого всі пацієнти потрапили на гемодіаліз. Наступними днями персонал відділення домовлявся з кожним про зручний графік, аби ніхто не залишився без допомоги.
Медики слідкували, щоби всі не місцеві пацієнти отримали перепустки та могли приїхати у відділення поза комендантським часом. З 27 лютого до 18 травня на Сумщині він діяв до шостої ранку та після шостої вечора. Без перепусток люди не встигали б приїхати в лікарню та повернутися додому.
Кількість процедур із трьох обов’язкових скоротили до двох, а тривалість кожної зменшили на пів години. Це зробили для того, аби люди не додали ризикований шлях так часто, а ще, щоби вистачило роздаткових матеріалів та медикаментів для гемодіалізу.
«Страх, що чогось не вистачить, був. Але завдяки адміністрації нашої лікарні та нашому позаштатному обласному спеціалісту, усе було скориговано. У квітні ми мали провести тендерні закупки, а вони були зірвані. Тому, ми зверталися до фахівців і нам проводили перерозподіл. Необхідним ділилися інші заклади. Якби був повноцінний діаліз на той момент та не було перерозподілу, то ми протягнули б два тижні. А люди з нами поділилися, привезли», – каже Тетяна Гуменюк.
Поділилися інші діалізні центри не лише медикаментами, а й пацієнтами. У середині квітня глухівське відділення прийняло десятьох нових людей.
«Це люди, які не могли дістатися свого діалізного центру в Конотопі, бо там був зруйнований міст. Вони приїздили до нас. Були люди із Сум, які поверталися до своїх рідних. А також – вимушені переселенці із Чернігова», – згадує лікарка.
8 квітня 2022 року Сумщину повністю звільнили від окупантів. А наприкінці травня відділення гемодіалізу повернулося до звичного ритму роботи. Щоправда, з урахуваннями особливостей воєнного часу.
Виклики воєнного часу
Гемодіаліз – складна та дорога процедура. На роздатковий матеріал для одного сеансу пацієнта держава виділяє 2500 гривень. Це – без урахування купівлі спеціальних ліків, які потрібні людям на гемодіалізі, оплати праці медичних працівників. А також – витрат на світло та електроенергію, без яких діалізу не буде.
Коли восени та на початку зими на міському водозаборі зникала електроенергія, відділення гемодіалізу залишалося без ресурсу. Тоді на допомогу приходили глухівські надзвичайники. Вони підвозили воду та перекачували її в резервуари. Машину підганяли під відділення, щоби через вікно помістити водний рукав у бак. Таких викликів могло бути кілька на день.
«Навіть зараз, якщо немає води, її привозять рятувальники. Ми з ними тісно співпрацюємо, за що їм велике дякую», – говорить Тетяна Гуменюк.
Рятувальники підганяли машину під вікна, щоби водний рукав дістав до баку.
Схожі проблеми були й зі світлом. Пропадала електроенергія – сім апаратів починали гучно сигналити. До появи генератора у відділенні людей екстрено відключали від них.
«Протягом семи хвилин ми маємо відключити людей від апаратів та повернути їм кров. Деякий час вони сиділи та чекали. Якщо світло поновлювалося, ми їх знову підключали та продовжували роботу. Якщо цього не відбувалося, то пацієнти недоліковані йшли додому», – згадує лікарка.
Пристосувалися у відділенні й до постійних тривог та періодичних обстрілів. Якщо звучить сирена, пацієнтам пропонують припинити процедуру та спуститися в укриття.
«Людина йде туди з голками для діалізу. У нас є спеціальна тривожна валіза, завдяки якій ми можемо зробити перев’язку в укритті чи надати необхідну допомогу. Однак, пацієнти не завжди хочуть іти в сховище. Вони кажуть: «Буде артобстріл – ми підемо, на повітряну тривогу – ні». Звісно, вони нехтують своєю безпекою, але пояснюють це тим, що без процедури шанс загинути вищий», – пояснює пані Тетяна.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram.
