Юлія Вожик працює на посаді дільничної офіцерки Шосткинського райвідділу поліції вже три роки.
Вона мріяла стати поліціянткою з дитинства й жодного разу не пошкодувала про свій вибір.
Офіцерка любить допомагати людям і розв’язувати проблемні питання. А головне – докладає всіх зусиль, аби бути тією людиною, до якої можна звернутися за допомогою і водночас мати відчуття безпеки.
Глухів.City поспілкувалися з Юлією про її роботу, виклики та спогади про те, як почалося повномасштабне вторгнення.
Підйом о шостій ранку та п'ять хвилин, аби зібратися
«Якось у дитинстві ми їхали з батьками автівкою, і нас зупинила державтоінспекція. Я добре пам'ятаю, що у складі патруля була поліціянтка. Мені дуже сподобалася її робота, як вона поводилася, як виважено розмовляла. Тоді я почала мріяти, подумки готуватися. У 10 та 11 класах почала більш детально вивчати право», – починає Юлія Вожик.
Юлія склала всі іспити і вступила до Національної академії внутрішніх справ, де навчалася чотири роки.
Поліціянтка зізнається, що навчання у вищих навчальних закладах системи МВС має свою специфіку – військовий режим. Попри те, що багатьох курсантів і курсанток це лякало, Юлія хотіла жити в казармі.
Хоча визнає – було складно.
«Після того, як ми склали всі екзамени, нас відправили на курс молодого бійця – КМБ, як воно ще називалося. Чесно, це було нелегко. Щодня ми мусили прокидатися о шостій ранку. До того зазвичай я вставала о сьомій чи о сьомій тридцять. Нам давали п’ять хвилин на збори. Потім була зарядка, яка тривала пів години. Окрім усього, ми дуже багато бігали».
Проте таке навчання дівчині подобалося. Юлія каже, що особливо цінувала заняття, які проводили не цивільні, а викладачі з досвідом роботи в правоохоронних органах. Саме від них можна було почути багато цінних порад.
«Було дуже цікаво, коли нам викладали фахівці, які в минулому працювали в поліції. Вони більш конкретно розповідали життєві ситуації, що на нас чекає в майбутньому. А «цивільні», як ми казали, навчали більше з підручника», – розповідає Юлія.
Про повернення додому та війну
Після завершення академії Юлія повернулась у Шостку. Дівчина каже, що свідомо обрала рідне місто.
«До цього я вже три роки тут проходила навчальну практику і стажувалася понад пів року. А тому вже знала, куди я йду, як буду працювати. Знала, яку дільницю мені довірять. Спочатку мені давали легкі завдання, не відправляли на виклики, де був ризик. Але вже потім, за декілька місяців я почала їздити на завдання, на яких треба було вирішувати сімейні сварки та інші складні випадки».
Юлія ніколи не забуде 24 лютого 2022 року, адже бойові дії розпочалися за лічені кілометри від Шостки.
«О п’ятій годині ранку зателефонували керівники й повідомили про збір. У нас до того були навчальні збори, але тут прозвучало чітко – тривога бойова. У відділку всі були в паніці й не розуміли, що буде. Мої колеги й подруги, які працювали в місті Києві, телефонували й говорили, що в них дуже гучно. Трохи пізніше нам видали зброю і сказали патрулювати місто».
У лютому-березні минулого року росіяни не змогли захопити Шостку, але місто опинилося в блокаді ворожих військ. Тож розпочалися перебої з постачанням.
«Вже на другий день виникли черги в магазинах, люди штовхалися та билися. У чергову частину надходило багато викликів, і треба було якось заспокоїти людей. Це, зокрема, наша робота. До того ж було мало інформації, що відбувається. А люди постійно запитували, чи правда, що вже наступають».
Тоді поліціянтам треба було, насамперед, заспокоїти себе, а потім спокійно й виважено відповідати на запитання людей. Деякі містяни настільки довіряють Юлії, що телефонували їй із проханням придивитися за їхніми квартирами, коли виїхали з міста.
Після блокади
На початку квітня в Шостку повернулися українські військовослужбовці. Ситуація почала налагоджуватися.
«Я дивлюся: наші військові ходять. Люди також розуміють, що все налагоджується. Запитують: «Чи все добре?». Я відповідаю: «Так, не вірте чуткам». Людям порібне було це заспокоєння і запевнення від поліції. Тоді почали відчинятися магазини, люди почали до них ходити. Стало легше», – пригадує Юлія.
Але кількамісячна блокада та постійне напруження від життя під обстрілами не минули марно. Поліція констатує, що в місті побільшало правопорушень.
«Люди стали більш агресивні, почастішали домашні сварки, конфлікти між сусідами. Мабуть, так на них вплинуло повномасштабне вторгнення. Я думаю, це все через стрес, через постійне хвилювання», – розмірковує поліціянтка.
Юлія розповідає, що попри всі складнощі, не жалкує, що обрала цю професію. Каже, що найбільше задоволення – допомагати людям.
«Однаково я б пішла в поліцію. Я не жалкую про свій вибір, тому що мені подобається тут працювати. Звісно, бувають такі випадки, що хочеться звільнитися, як це буває у всіх. Але позитивних моментів усе ж більше».
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу.
