Вона народилася далеко від Глухова, а місто вперше побачила аж у 21 рік. Та коли зараз пишеш Ірина Колтакова, то на рядки вільно лягає слово «глухівчанка». Бо уявити Глухів без пані Ірини – неможливо. Безліч років жінка активно бере участь у різних сферах життя міста. Вона призвичаїла до спорту не одне покоління глухівчан. Її поезія роками лунає на мистецьких вечорах у місті та з’являється на сторінках місцевих газет. Її колекція дзвіночків та дзвонів відома на весь світ, а наукові дослідження щодо них допомагають відкривати загадки нашого минулого.
Журналістка Глухів.City разом із пані Іриною подивилися її фотоальбом та поговорили про найцікавіші моменти життя відомої землячки. У 15 фото розповісти про Ірину Колтакову – мало. Але ми спробували.
До спорту через «двійку»
Пані Ірина народилася 11 березня 1951 року в селі Рахни Шпиківського району Вінницької області. Коли їй було лише два тижні, родина переїхала в Латвію до міста Резекне – туди батька-військового перевели викладати в авіаційній школі.
Маленька Іра з мамою та сестрою.
У Латвії пані Ірина пішла до школи, а вже за рік разом із батьками і старшою сестрою переїхала на батьківщину мами до Полтави. Кілька років вони мешкали в будинку прадіда в районі, що називається Павленки. Саме з Полтавою пов’язані перші кроки жінки в спорті.
«У спорт кожен приходить своїм шляхом. Я туди потрапила через «двійку» з фізкультури. До четвертого класу я навчалась в старому приміщенні школи №9, де не було спортивної зали і уроки фізкультури зводилися до прогулянок чи рухливих ігор на подвір’ї під керівництвом вчителя-класовода. Коли ж перейшли до новозбудованого приміщення школи, то з’явився і вчитель фізкультури, який нічому не навчив, але вимагав виконання вправ на оцінку. Дійшла черга до стрибків у висоту. Звісно, ніхто не знав як правильно стрибати. Почали стрибати хлопчики і щоразу, коли падала планка, всі сміялись над невдахою. Тож, дівчатка гуртом відмовились стрибати, за що і отримали «двійки». Я була відмінницею, а отримавши «двійку», звісно, втрачала цей статус. По дорозі додому ревіла на всі Павленки. Вдома взяла мотузку, прив’язала її до двох дерев і стрибала до тих пір, поки не з’ясувала, під яким кутом слід розбігатися, як відштовхуватись і, врешті-решт, долати необхідну висоту», – згадує пані Ірина.
Відтоді пані Ірина стала грати в баскетбол за шкільну команду, виступала на змаганнях з легкої атлетики і лижних гонок. Але мріяла жінка про інший вид спорту.
«Одного разу випадково побачила групу молоді з великими тенісними ракетками і дуже захотіла так, як і вони, йти, щоби дивлячись на ракетку в моїх руках, всі перехожі знали, що я спортсменка. Коли я навчалась у шостому класі, до школи прийшла нова вчителька фізкультури і оголосила про набір до відділення тенісу. Я не вірила в таку удачу і ледь дочекалася дзвінка з уроку. З того дня Жанетта Володимирівна Донченко стала моїм тренером і саме її приклад відданості спорту став вирішальним для мене при обранні майбутньої професії», – говорить Ірина Колтакова.
Полюбила теніс у школі. Пані Ірина - праворуч
Полюбила Глухів не з першого погляду, але надовго
У 1972 році пані Ірина закінчила Київський державний інститут фізичної культури і отримала направлення на посаду викладача фізкультури до Глухівського педагогічного інституту.
«Я не мала уявлення, де знаходиться той Глухів. Тільки в пам’яті спливала фраза з твору Миколи Гоголя «Страшна помста», де згадувався Глухів. Та й сама назва міста після навчання в столиці не сприяла оптимістичному настрою. Але згідно закону, необхідно було відробити три роки за розподілом, щоби не втратити диплом», – пояснює жінка.
Студентські роки. Пані Ірина в першому ряду ліворуч.
Коли вона вийшла з автобуса на вокзалі Глухова, то була вражена. Щоправда, не дуже приємно: довкола були підводи з кіньми, бігали собаки, на площі поряд із Миколаївською церквою були склади, а територія – занедбана. По вулиці Київській рили якісь канали. А єдине яскраве враження того дня пані отримала від ректора Івана Качана – він зустрів її в українській вишиванці.
«Як би там не було, але робота зі студентами захопила. Увесь викладацький колектив інституту виявився дуже дружнім і ми не тільки навчали студентів, але всі разом відзначали свята і сімейні події», – говорить пані Ірина.
Викладацькі часи.
Зустріла любов у Глухові та побудувала сім’ю
На одному зі святкових заходів в інституті пані Ірина зустрілася з майбутнім чоловіком – теж спортсменом Володимиром Колтаковим. Він спочатку прийняв її за студентку й намагався розпитати про пані Ірину серед інших студентів. Лише потім зрозумів, що перед ним – викладачка.
ФОТО ПАНІ ІРИНА НАДАСТЬ ЗГОДОМ
Згодом пара одружилася, отримала житло. Невдовзі у них з’явилися сини – Фелікс та Микола.
Система була не цікавою, тому вирішила її змінити
У школі намагалася зробити так, щоби дітям були цікаві уроки фізкультури.
У 1986 році пані Ірина змінила місце роботи – почала викладати фізкультуру для молодших класів загальноосвітньої школи №3. Працювала у першу зміну. А її чоловік Володимир став викладати фізкультуру для старших класів – у другу. Так зробили, щоби розподілити час та мати більше часу для синів.
«До речі, вчителем я працювала за своєю власною авторською програмою, бо ту загальноприйняту програму складали, мабуть, люди, які і дня не працювали в школі. Вона була не цікавою і не сприяла тому, щоби діти полюбили уроки фізкультури. Лише нещодавно я прочитала, що прогресивним напрямком уроків фізкультури повинне бути навчання через певний вид спорту. Боже, вони Америку відкрили! Та в мене авторська програма була спрямована на розвиток фізичних якостей через опанування баскетболу ще з 1984 року», – дивується пані Ірина.
Спортсменка заснувала та вподовж 22 років організовувала шкільний турнір з баскетболу серед молодших школярів «Оранжевий м’яч». Її секцію баскетболу відвідували одночасно півсотні учнів – просилися навіть діти з інших шкіл.
Ірина Колтакова ініціювала міську спартакіаду серед учнів початкових класів з п’яти видів спорту: футболу, баскетболу, легкої атлетики, лижних гонок і багатоборства із загальнорозвиваючих вправ.
Дзвони, що стали захопленням усього життя
Пані Ірина презентує свою колекцію на виставці "Українське Різдво".
«Мені завжди подобалися вироби з кераміки і я намагалась інколи придбати якісь вазочки, глечики, статуетки, щоби прикрасити інтер’єр. У 1997 році ми всією родиною відпочивали в Болгарії і я придбала невеличку вазу і статуетку кумедного чоловічка, який виявився дзвіночком. Два роки він простояв на полиці самісінький. Аж поки я не поїхала в Латвію до батьків, які повернулись туди наприкінці 1979 року. Саме в місті Резекне живуть і створюють дивовижні вироби майстри славнозвісної латгальської кераміки і я в кожний свій приїзд намагалась щось придбати. Того разу до мене підійшла продавчиня з тацею, на якій були дзвіночки, і запропонувала взяти один із них. Мені пропозиція дуже сподобалась, бо дзвіночок з улюбленої кераміки, на ньому написана назва міста і він маленький, тож не займе багато місця в багажі, а в Глухові буде нагадувати про місто мого дитинства. Що ж, коли з’явився другий дзвіночок, то це вже початок того, що називають колекцією. Так я вирішила для себе. І понеслось...», – розказує Ірина Колтакова.
Нині в її колекції – майже 3 тисячі дзвіночків. У 2008 році глухівчанка стала єдиною представницею України в Американській дзвоновій асоціації. У 2014 році її колекцію занесли до Книги рекордів України.
Колекція глухівчанки - у Книзі рекордів.
Колекцію пані Ірини презентували на 15 довгострокових виставках у різних містах.
«Особливо пишаюся виставкою у Києві в Національному музеї Тараса Шевченка. Тоді для участі у десятій ювілейній виставці «Українське Різдво», крім художників і майстрів народної творчості, вперше запросили колекціонера», – говорить Ірина Колтакова.
Дзвони, що відкривають двері у минуле
Пані Ірина в процесі дослідження дзвонів для наукової праці.
Серед дзвонів пані Ірини – не лише декоративні. Друга частина її колекції – історична.
«Дзвіночки бувають різними і є носіями цікавої інформації. У нас у Глухові був Гарматний двір, де відливали гармати і дзвони. Про десять із них мені вдалося знайти відомості. Наприклад, на дзвіниці Трьох-Анастасіївського храму висить відлитий у Глухові в 1787 році дзвін. Хоча його робили для іншого храму – Різдва Пресвятої Богородиці. Як я з’ясувала і згодом писала в наукових працях, він був для Глинської пустині, де того часу саме відкрили дзвіницю. Але Глинську пустинь кілька разів закривали, бо там ще був психоневрологічний інтернат на території. І під час закриття чимало речей звідти звезли до Трьох-Анастасіївської церкви. Тоді, можливо, той дзвін і повісили на цей храм», – ділиться Ірина Колтакова.
Вона дослідила і описала дзвони та інші пристрої для дзвоніння всіх храмів Глухівщини. На цю роботу пішло два роки. Результатами дослідниця ділилася на наукових конференціях.
Також пані Ірина досліджувала тему дужних дзвіночків, які слугували сигнальними пристроями на кінних поштових екіпажах з кінця XVIII до першої чверті XX століття. Тоді Глухів був важливим проміжним пунктом у поштовому тракті між Полтавою та Києвом.
Повірила в силу слова, тому стала журналісткою
Ірина Колтакова та Олена Гуц.
На початку 2000-х років Ірина Колтакова стала кореспонденткою у друкованих виданнях. Хоча захопилася журналістикою набагато раніше.
«Із 16 років я входила до збірної команди Полтавської області з тенісу серед дорослих. Після успішного виступу в 1967 році на Спартакіаді України в Харкові, ми повернулись додому і дізналися, що у зв’язку з реконструкцією стадіону знесли тенісний корт і тренуватись нам ніде. Все було зроблено без попередження і за лічені дні. Нічого не сказавши тренеру, я і дві подруги по команді написали листа до обласної газети з питанням «Що нам робити?». Через деякий час лист опублікували, а реакція відповідних служб на критику в партійній газеті про відсутність тенісних кортів в місті, була миттєвою. Нам надали ділянку для будівництва двох кортів із умовою, що самі спортсмени спочатку звільнять від сміття ту територію. Саме тоді я повірила в силу друкованого слова і це в подальшому привело мене до журналістики, спортивної, зокрема», – згадує співрозмовниця.
Ірина Колтакова перебуває у Національній спілці журналістів України, Асоціації спортивних журналістів України і Міжнародній асоціації спортивної преси.
Вона спілкувалася з видатними спортсменами та тренерами.
«Під час одного зі щорічних підсумкових зібрань я познайомилася з видатною в минулому гімнасткою, а в подальшому легендарною дикторкою футбольного клубу «Динамо» Київ Оленою Христофорівною Гуц. Вона лише напередодні свого 90-річчя пішла на заслужений відпочинок», – розказує пані Ірина.
У своїй поезії відмовилася від мови ворога
Майстри слова, які публікувалися в "Українській хвилі".
У 2008 році вірші пані Ірини вийшли друком на сторінках альманаху «Українська хвиля».
«Тоді тільки невелика група засновників вірила в його подальшу успішну долю. Адже панувала російська мова, російські книжки і періодичні видання, тому поява збірки із творами українською мовою в Україні сприймалась, як щось неочікуване і дивне. На сьогодні вже маємо 11 випусків альманаху і це чудово», – посміхається авторка.
І зізнається, вона й сама писала українською та російською.
«Це непростий процес, адже домінував впресований у свідомість спадок радянської епохи, коли панувало все російське. Навчалась я в школі з російською мовою викладання, та ж мова була і під час навчання в інституті, і вже на викладацькій роботі. Коли змінила місце роботи і почала працювати у школі, то теж школа була російська. Коли ж почався процес переходу шкіл на українську мову викладання, то важко було і учням, і вчителям. Були випадки, коли не могла швидко вимовити деякі спеціальні спортивні терміни, бо роками всі вони вимовлялись мовою російською. А вірші писала без проблем двома мовами», – згадує Ірина Колтакова.
У 2014 році, коли Росія розпочала війну на сході України, пані Ірина свідомо припинила писати вірші російською.
«Коли росія і білорусь показали свою ворожу сутність, то дивними здались твори їхніх авторів, які клялись в дружбі і любові до України і її народу, оспівували гостинність українців і глухівчан, зокрема. У перші дні повномасштабної війни, яку розв’язала росія проти України, я звернулась до росіян і білорусів, колишніх співавторів, колег по творчості , що якщо вони майстри слова, то чому не знайшли потрібних слів і публічно не сказали «Ні війні!»? Звісно, відповіді не було, як і не було слів підтримки моєму зверненню від наших місцевих авторів», – говорить пані Ірина.
Грала на дзвонах на тематичному фестивалі
На фестивалі дзвонарів разом із онуком Іваном.
«Здавалося б, уже багато знаю про дзвони і дзвіночки, маю певні досягнення і авторитет серед кампанологів і кампанофілів, але одного разу від очільниці науково-методичного центру дзвонового мистецтва Волині Галини Марчук, я почула слова докору, що вивчаючи дзвони, повинна вміти і дзвонити в них», – ділиться глухівчанка.
Так, пані Ірина опанувала мистецтво дзвонаря та взяла участь у відповідному конкурсі в межах фестивалю «Благовіст Волині». До цього згодом долучила й онука Івана: разом із ним виступили на фестивалі у 2017 році.
Онуки та діти – найцінніший здобуток
Сини Микола та Фелікс Колтакови.
«З упевненістю можу стверджувати, що між словами спорт і сім’я Колтакових можна поставити знак рівняння. Старший син Фелікс має високе звання Заслуженого тренера України – підготував безліч спортсменів чемпіонів і рекордсменів світу, Європи та України. Молодший син Микола – майстер спорту України міжнародного класу, суддя Національної категорії з пауерліфтингу і важкої атлетики, відомий спортивний журналіст і телекоментатор, а також тренер збірної команди України з пауерліфтингу серед спортсменів з порушеннями зору. До речі, ця команда найсильніша в світі й на минулорічній світовій першості під час церемонії нагородження, майже безперервно, лунав гімн України», – розказує Ірина Колтакова.
Онуки Володимир, Іван, Дмитро та онучка Софія.
Спортивну естафету підхопили й онуки Колтакових. Старший онук Іван – кандидат у майстри спорту з пауерліфтингу, багаторазовий чемпіон і призер Чемпіонатів України.
«Онук Володимир займався футболом, але все ж, перевагу віддав пауерліфтингу і має чимало перемог на змаганнях обласного рівня, був учасником Чемпіонатів України. Не менш цікавий вид спорту обрали молодші онуки Дмитро і Софія, які успішно виступають на змаганнях з карате», – пишається онуками пані Ірина.
Навіть у 72 роки виховує майбутніх чемпіонів
Серпень 2023 року - тренування у залі.
На офіційній пенсії пані Ірина – з 55 років. Однак, «відпочивала» недовго. За рік син Фелікс попросив жінку допомогти в роботі з новачками в спортивному клубі «Гармонія».
Із того моменту минуло 17 років – «допомога» затягнулася донині. Кілька років тому пані Ірина почала тренувати дітей у пауерліфтингу. Нині в її групі – вихованці від 9 до 12 років.
«Тренуючись поруч із майстрами спорту і відомими чемпіонами, діти і собі поставили за мету бути такими ж. Серед моїх вихованців чимало переможців і призерів обласних та міських змагань, дехто має нагороди Чемпіонату України. Зараз важкі часи. І саме спорт допомагає відволіктися від тривожних думок і дорослим, і дітям. Ми вдячні нашим Збройним Силам за можливість тренуватися, виступати на змаганнях, щоби на честь спортивних перемог лунав гімн України».
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram
