Вона народилася далеко від Глухова, а місто вперше побачила аж у 21 рік. Та коли зараз пишеш Ірина Колтакова, то на рядки вільно лягає слово «глухівчанка». Бо уявити Глухів без пані Ірини – неможливо. Безліч років жінка активно бере участь у різних сферах життя міста. Вона призвичаїла до спорту не одне покоління глухівчан. Її поезія роками лунає на мистецьких вечорах у місті та з’являється на сторінках місцевих газет. Її колекція дзвіночків та дзвонів відома на весь світ, а наукові дослідження щодо них допомагають відкривати загадки нашого минулого.
Журналістка Глухів.City разом із пані Іриною подивилися її фотоальбом та поговорили про найцікавіші моменти життя відомої землячки. У 15 фото розповісти про Ірину Колтакову – мало. Але ми спробували.
До спорту через «двійку»
Пані Ірина народилася 11 березня 1951 року в селі Рахни Шпиківського району Вінницької області. Коли їй було лише два тижні, родина переїхала в Латвію до міста Резекне – туди батька-військового перевели викладати в авіаційній школі.
1956 рік. Пані Ірина з мамою та сестрою
У Латвії пані Ірина пішла до школи, а вже за рік разом із батьками і старшою сестрою переїхала на батьківщину мами до Полтави. Кілька років вони мешкали в будинку прадіда в районі, що називається Павленки. Саме з Полтавою пов’язані перші кроки жінки в спорті.
«У спорт кожен приходить своїм шляхом. Я туди потрапила через «двійку» з фізкультури. До четвертого класу я навчалась в старому приміщенні школи №9, де не було спортивної зали і уроки фізкультури зводилися до прогулянок чи рухливих ігор на подвір’ї під керівництвом вчителя-класовода. Коли ж перейшли до новозбудованого приміщення школи, то з’явився і вчитель фізкультури, який нічому не навчив, але вимагав виконання вправ на оцінку. Дійшла черга до стрибків у висоту. Звісно, ніхто не знав як правильно стрибати. Почали стрибати хлопчики і щоразу, коли падала планка, всі сміялись над невдахою. Тож, дівчатка гуртом відмовились стрибати, за що і отримали «двійки». Я була відмінницею, а отримавши «двійку», звісно, втрачала цей статус. По дорозі додому ревіла на всі Павленки. Вдома взяла мотузку, прив’язала її до двох дерев і стрибала до тих пір, поки не з’ясувала, під яким кутом слід розбігатися, як відштовхуватись і, врешті-решт, долати необхідну висоту», – згадує пані Ірина.
Відтоді вона стала грати в баскетбол за шкільну команду, виступала на змаганнях з легкої атлетики і лижних гонок. Але мріяла дівчина про інший вид спорту.
«Одного разу випадково побачила групу молоді з великими тенісними ракетками і дуже захотіла так, як і вони, йти, щоби дивлячись на ракетку в моїх руках, всі перехожі знали, що я спортсменка. Коли я навчалась у шостому класі, до школи прийшла нова вчителька фізкультури і оголосила про набір до відділення тенісу. Я не вірила в таку удачу і ледь дочекалася дзвінка з уроку. З того дня Жанетта Володимирівна Донченко стала моїм тренером і саме її приклад відданості спорту став вирішальним для мене при обранні майбутньої професії», – говорить Ірина Колтакова.
1966 рік. Теніс став спортом мрії
Полюбила Глухів не з першого погляду, але надовго
Пані Ірина в першому ряду ліворуч.
У 1972 році пані Ірина закінчила Київський державний інститут фізичної культури і отримала направлення на посаду викладача фізкультури до Глухівського педагогічного інституту.
«Я не мала уявлення, де знаходиться той Глухів. Тільки в пам’яті спливала фраза з твору Миколи Гоголя «Страшна помста», де згадувався Глухів. Та й сама назва міста після навчання в столиці не сприяла оптимістичному настрою. Але згідно закону, необхідно було відробити три роки за розподілом, щоби не втратити диплом», – пояснює жінка.
Коли вона вийшла з автобуса на вокзалі Глухова, то була вражена. Щоправда, не дуже приємно: довкола були коні з підводами, за якими бігали собаки. Миколаївська церквою була занедбаною. По вулиці Радянській (нині вулиця Київська – ред.) рили якісь канави. А єдине яскраве враження того дня пані Ірина отримала від ректора Івана Качана – він зустрів її із доброзичливою посмішкою в українській вишиванці.
Робота в університеті.
«Як би там не було, але робота зі студентами захопила. Увесь викладацький колектив інституту виявився дуже дружнім і ми не тільки навчали студентів, але всі разом відзначали свята і сімейні події», – говорить пані Ірина.
Зустріла тут любов та побудувала сім’ю
На одному зі святкових заходів в інституті пані Ірина зустрілася з майбутнім чоловіком – теж спортсменом Володимиром Колтаковим. Згодом пара одружилася, отримала житло. Невдовзі у них з’явилися сини – Фелікс та Микола.
Київ. Липень 1989 року. Разом із чоловіком Володимиром і синами.
Програма була не цікавою, тому вирішила її змінити
У 1986 році пані Ірина змінила місце роботи – почала викладати фізкультуру у початкових класах загальноосвітньої школи №3.
«До речі, вчителем я працювала за своєю власною авторською програмою, бо ту загальноприйняту програму складали, мабуть, люди, які і дня не працювали в школі. Вона була не цікавою і не сприяла тому, щоби діти полюбили уроки фізкультури. Лише нещодавно я прочитала, що прогресивним напрямком уроків фізкультури повинне бути навчання через певний вид спорту. Боже, вони Америку відкрили! Та в мене авторська програма була спрямована на розвиток фізичних якостей через опанування баскетболу ще з 1986 року», – дивується пані Ірина.
На уроці в школі.
Вчителька заснувала та впродовж 22 років організовувала шкільний турнір із баскетболу серед молодших школярів «Оранжевий м’яч». Її секцію баскетболу відвідували одночасно півсотні учнів – приходили навіть діти з інших шкіл.
Ірина Колтакова ініціювала міську спартакіаду серед учнів початкових класів з п’яти видів спорту: футболу, баскетболу, легкої атлетики, лижних гонок і багатоборства із загальнорозвиваючих вправ. Її вихованці лідирували в змаганнях із цих видів.
Дзвони, що стали захопленням усього життя
Колекція пані Ірини на виставці "Українське Різдво".
«Мені завжди подобалися вироби з кераміки і я намагалась інколи придбати якісь вазочки, глечики, статуетки, щоби прикрасити інтер’єр. У 1997 році ми всією родиною відпочивали в Болгарії і я придбала невеличку вазу і статуетку кумедного чоловічка, який виявився дзвіночком. Два роки він простояв на полиці самісінький. Аж поки я не поїхала в Латвію до батьків, які повернулись туди наприкінці 1979 року. Саме в місті Резекне живуть і створюють дивовижні вироби майстри славнозвісної латгальської кераміки і я в кожний свій приїзд намагалась щось придбати. Того разу до мене підійшла продавчиня з тацею, на якій були дзвіночки, і запропонувала взяти один із них. Мені пропозиція дуже сподобалась, бо дзвіночок з улюбленої кераміки, на ньому написана назва міста і він маленький, тож не займе багато місця в багажі, а в Глухові буде нагадувати про місто мого дитинства. Що ж, коли з’явився другий дзвіночок, то це вже початок того, що називають колекцією. Так я вирішила для себе. І понеслось...», – розказує Ірина Колтакова.
Нині в її колекції – майже 3000 дзвіночків. У 2008 році глухівчанка стала єдиною представницею України в Американській дзвоновій асоціації. У 2014 році її колекцію занесли до Книги рекордів України.
У 2014 році її колекцію занесли до Книги рекордів України.
Колекцію пані Ірини презентували на 15 довгострокових виставках у різних містах.
«Особливо пишаюся виставкою у Києві в Національному музеї Тараса Шевченка. Тоді для участі у десятій ювілейній виставці «Українське Різдво», крім художників і майстрів народної творчості, вперше запросили колекціонера», – говорить Ірина Колтакова.
Дзвони, що відкривають двері у минуле
Дослідження дзвонів.
Серед дзвонів пані Ірини – не лише декоративні. Друга частина її колекції – історична.
«Дзвіночки бувають різними і є носіями цікавої інформації. У нас у Глухові був Гарматний двір, де відливали гармати і дзвони. Про десять із них мені вдалося знайти відомості. Наприклад, на дзвіниці Трьох-Анастасіївського храму висить відлитий у Глухові в 1787 році дзвін. Хоча його робили для іншого храму – Різдва Пресвятої Богородиці. Як я з’ясувала і згодом писала в наукових працях, він був для Глинської пустині, де того часу саме відкрили дзвіницю. Глинську пустинь кілька разів закривали, бо там ще був психоневрологічний інтернат на території. І під час закриття чимало речей звідти звезли до Трьох-Анастасіївської церкви. Тоді, можливо, той дзвін і повісили на цей храм. Це була лише моя гіпотеза, але її підтвердив відомий історик Віктор Заїка, який був для мене авторитетом», – ділиться Ірина Колтакова.
Вона дослідила і описала дзвони та інші пристрої для дзвоніння всіх храмів Глухівщини. На цю роботу пішло два роки. Результатами дослідниця ділилася на наукових конференціях.
Також пані Ірина досліджувала тему дужних дзвіночків, які слугували сигнальними пристроями на кінних поштових екіпажах з кінця XVIII до першої чверті XX століття. Тоді Глухів був важливим пунктом на поштовому тракті.
Повірила в силу слова, тому стала журналісткою
Із Оленою Гуц.
Ірина Колтакова не лише навчала спорту особисто, але й заохочувала до занять спортом через друковане слово. Вона співпрацювала з багатьма виданнями.
«Із 16 років я входила до збірної команди Полтавської області з тенісу серед дорослих. Після успішного виступу в 1967 році на Спартакіаді України в Харкові, ми повернулись додому і дізналися, що у зв’язку з реконструкцією стадіону знесли тенісний корт і тренуватись нам ніде. Все було зроблено без попередження і за лічені дні. Нічого не сказавши тренеру, я і дві подруги по команді написали листа до обласної газети з питанням «Що нам робити?». Через деякий час лист опублікували, а реакція відповідних служб на критику в партійній газеті про відсутність тенісних кортів в місті, була миттєвою. Нам надали ділянку для будівництва двох кортів із умовою, що самі спортсмени спочатку звільнять від сміття ту територію. Саме тоді я повірила в силу друкованого слова і це в подальшому привело мене до журналістики, спортивної, зокрема», – згадує співрозмовниця.
Ірина Колтакова перебуває у Національній спілці журналістів України, Асоціації спортивних журналістів України і Міжнародній асоціації спортивної преси.
Вона спілкувалася з видатними спортсменами та тренерами.
«Під час одного зі щорічних підсумкових зібрань я познайомилася з видатною в минулому гімнасткою, а в подальшому легендарною дикторкою футбольного клубу «Динамо» Київ Оленою Христофорівною Гуц. Вона лише напередодні свого 90-річчя пішла на заслужений відпочинок. Її жага до спорту та праці – приклад для молоді», – розказує пані Ірина.
У своїй поезії відмовилася від мови ворога
Пані Ірина друкувалася у багатьох виданнях. Але особливо вона пишається тим, що є однією із засновників україномовного альманаху «Українська хвиля». Вона публікує свої вірші в ньому з першого випуску.
Фундатори та автори "Української хвилі".
«Тоді, у 2007 році тільки невелика група засновників вірила в його подальшу успішну долю. Адже панувала російська мова, російські книжки і періодичні видання, тому поява збірки із творами українською мовою в Україні сприймалась, як щось неочікуване і дивне. На сьогодні вже маємо 11 випусків альманаху і це чудово», – посміхається Ірина Колтакова.
І зізнається, вона й сама тривалий час писала вірші українською і російською. Але в 2014 році, коли росія розпочала війну на сході України, пані Ірина свідомо припинила брати участь у творчих заходах із росіянами і білорусами й поступово перейшла на україномовну творчість. А навіть раніше написані російською поезії нині перекладає українською.
«Коли росія і білорусь показали свою ворожу сутність, то дивними здались твори їхніх авторів, які клялись в дружбі і любові до України і її народу, оспівували гостинність українців і глухівчан, зокрема. У перші дні повномасштабної війни, яку розв’язала росія проти України, я звернулась до росіян і білорусів, колишніх співавторів, колег по творчості , що якщо вони майстри слова, то чому не знайшли потрібних слів і публічно не сказали «Ні війні!»? Звісно, відповіді не було, як і не було публічних слів підтримки моєму зверненню від наших місцевих авторів», – говорить пані Ірина.
Грала на дзвонах на тематичному фестивалі
Виступ на фестивалі в 2016 році разом із онуком Іваном.
«Здавалося б, уже багато знаю про дзвони і дзвіночки, маю певні досягнення і авторитет серед кампанологів і кампанофілів, але одного разу від очільниці науково-методичного центру дзвонового мистецтва Волині Галини Марчук, я почула слова докору, що вивчаючи дзвони, повинна вміти і дзвонити в них», – ділиться глухівчанка.
Так, пані Ірина опанувала мистецтво дзвонаря та взяла участь у відповідному конкурсі в межах фестивалю «Благовіст Волині». До цього згодом долучила й онука Івана: разом із ним виступили на фестивалі у 2016 році.
Між родиною Колтакових і спортом – знак рівняння
«Чоловік Володимир Миколайович теж закінчив Київський інститут фізичної культури, займався важкою атлетикою, очолював районний комітет фізичної культури і спорту, багато уваги приділяв громадській роботі в галузі спорту. Старший син Фелікс – майстер спорту з пауерліфтингу, має високе звання Заслуженого тренера України – підготував безліч спортсменів чемпіонів і рекордсменів світу, Європи та України. Молодший син Микола – майстер спорту України міжнародного класу, суддя Національної категорії з пауерліфтингу і важкої атлетики, відомий спортивний журналіст і телекоментатор, а також тренер збірної команди України з пауерліфтингу серед спортсменів з порушеннями зору. До речі, ця команда найсильніша в світі й на минулорічній світовій першості під час церемонії нагородження, майже безперервно, лунав гімн України», – розказує Ірина Колтакова.
Микола та Фелікс Колтакови.
Спортивну естафету підхопили й онуки Колтакових. Старший онук Іван закінчив Сумський інститут фізичної культури. Він – кандидат у майстри спорту з пауерліфтингу, багаторазовий чемпіон і призер Чемпіонатів України.
Пані Ірина з онуками.
«Онук Володимир займався футболом, але все ж, перевагу віддав пауерліфтингу і має чимало перемог на змаганнях обласного рівня, був учасником Чемпіонатів України. Не менш цікавий вид спорту обрали молодші онуки Дмитро і Софія, які успішно виступають на змаганнях з карате», – пишається онуками пані Ірина.
Навіть у 72 роки виховує майбутніх чемпіонів
Тренування з юним пауерліфтером. Серпень, 2023
На офіційній пенсії пані Ірина – з 55 років. Однак, «відпочивала» недовго. За рік син Фелікс попросив її допомогти в роботі з новачками в спортивному клубі «Гармонія».
Із того моменту минуло 17 років – «допомога» затягнулася донині. Кілька років тому пані Ірина почала тренувати дітей у пауерліфтингу.
«Тренуючись поруч із майстрами спорту і відомими чемпіонами, діти і собі поставили за мету бути такими ж. Серед моїх вихованців чимало переможців і призерів обласних та міських змагань, навіть є призер Чемпіонату України. Зараз важкі часи. І саме спорт допомагає відволіктися від тривожних думок і дорослим, і дітям. Ми вдячні нашим Збройним Силам за можливість тренуватися, виступати на змаганнях, щоби на честь спортивних перемог на весь світ лунав гімн України, доводячи незламність нашого народу. Адже спорт – це теж зброя».
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram
