«Я зараз у центрі. Зайду куплю ліки для цуценят, потім побіжу додому заберу кашу і звідти поїду годувати собак», – звучить голос по той бік екрану мого смартфону. Ми домовляємося про зустріч із зоозахисницею, головою громадської організації «Добре серце Глухів» Яною Сокол.
За годину я вже стою на подвір’ї одного з підприємств міста.
«Іди сюди!» – махає мені Яна з віддаленого закутка чималої території. Там, подалі від дороги та людських очей, волонтери організували тимчасовий прихисток для собак.
Державного чи приватного притулку для тварин у Глухові немає. Це варто було б написати великими літерами. Місце, де ми перебуваємо нині, волонтерам надали фактично на словах два роки тому. Господарська будівля та огороджений вольєр із будками – тут живуть викинуті, зраджені та врятовані від смерті тварини.
Тут у кожного своя трагічна історія
За парканом їх нині п’ятеро: Малиш, Діта, Багіра, Айна та Бібо. Мене, яку хвостики ще не бачили жодного разу, вони зустрічають гавканням та ричанням, хтось боязко ховається за сміливішими сусідами. Але вже за кілька секунд мокрі носи тицяють у долоні та просять їх погладити.
«Будь обережна, а то вони і з ніг можуть збити», – посміхається Яна.
Яну собаки чекають із нетерпінням.
Кожен собака під опікою зоозахисниці – із власною історією. Малиш, наприклад, колись мав дім, якщо те місце, де його тримали на ціпку, можна так назвати. Господар собаки пиячив, а Малиша майже довів до голодної смерті. Коли колишній власник зрозумів, що від пса лишився майже скелет, – випустив його на вулицю. Це було в січні, коли саме лютували морози.
До Яни Малиша доставили в критичному стані: він не міг стояти на лапах, бо не мав сил. Тривалий час собаку виходжували: посилено годували, підкладали грілки, навіть вдягали в теплу жилетку.
Малиша власник викинув у люті морози на вірну смерть.
Багіра потрапила до волонтерів щеням. Вона народилася у виводку разом з іще десятьома малюками. А її мама одночасно вигодувала 15 хвостиків: ще чотирьох їй хтось підклав. Волонтерам удалося неймовірне – роздати чотирнадцять собачат. Однак Багіра не повторила вдалу долю братів та сестер. Вона досі в пошуках.
Активна та відкрита Багіра чекає люблячого господаря.
Поодаль тримаються Діта та Айна. Діту народила дика собака біля дачних кооперативів. Дівчинку єдину з виводку досі не вдалося прилаштувати.
«Інші щенята Дітиної мамки піддалися соціалізації. А Діта ляклива. Можливо, це якась генетична пам’ять, адже попри те, що до нас вона потрапила щеням, вільно в руки дівчинка не йде», – розказує Яна.
Діта тримається подалі, але з цікавістю ставиться до людей.
Схожа за характером до Діти Айна пережила потрійну зраду. Спочатку її та інших щенят викинули в коробці, де їх знайшли волонтери. Згодом малюків прилаштували: Айна поїхала у Слоут. Через кілька місяців дівчина, яка забрала собаку, вирішили її повернути.
«Каже, «вона не гавкає». А я їй відповідаю, можливо, вона ще маленька, буде з часом. А дівчина пояснює, мовляв, і ганчіркою її била, і провокувала, а собака ніяк не гавкає. Я зрозуміла, що треба рятувати Айну. Ми поїхали та забрали її уже заляканим підлітком», – говорить Яна.
Айну стерилізували, а потім її зголосилася забрати інша жінка. Волонтерка попереджала, що Айна не довіряє людям і їй треба час та піклування, щоби відкритися. Нова власниця запевнила, що розуміє і все зробить. А за тиждень повернула собаку назад.
«Бо та не бігла зустрічати її біля воріт і не кидалася в обійми».
Айна - ззовні копія Малиша.
На території поза вольєром живуть ще троє: Мухтар, який прибився до людей не так давно і сестри Пєчкіни, що не даються в руки.
«Сестри Пєчкіні до нас потрапили такими щенятами, – показує Яна руками об’єкт завбільшки в долоню. – А чому Пєчкіни? Колись вони жили в кімнаті, де зараз Бібо. Прийшли ми з чоловіком годувати собак, а малих ніде немає. Облазили все, а кімната ж невелика, що їх там шукати. Вирішили перевірити непрацюючу пічку. А там, де дрова складають під нею, сидить одне щеня. Інше в топці. І так вони завжди ховалися там, тому і стали Пєчкіними».
Одна з невловимих Пєчкіних.
Життя у ритмі волонтерства та прогулянка з Бібо
Провідує своїх підопічних Яна раз на день. Як прокидається, варить кашу для тварин. Потім старається зробити всі справи, щоби пообіді встигнути до собак.
«Буває по-різному. Іноді цілий день бігаєш: там треба когось відловити, там відвезти на стерилізацію, там ліки дати, – перераховує волонтерка, водночас наливаючи свіжу воду в собачі миски. – Я завжди така. Сто справ за хвилину».
Після береться за віник та совок. Доглядати за тваринами – це не просто провідати, погодувати та погратися. А ще й – облаштувати їм комфортний побут: прибрати територію та в будках, зібрати та винести відходи.
Що важливо, у прихистку немає неприємних запахів.
«Коли хтось хворів, то днями могла тут сидіти – роботи чимало, – пояснює Яна і відповідає на телефонний дзвінок, що саме лунає. – Так, алло. Який собака? Не знаєш чий? І що, він прямо на всіх гавкає? А, на тебе ні…Тоді він не агресивний. Просто перебірливий».
Яна робить кілька справ водночас.
Поки ми спілкуємося, собаки зриваються до дверей вольєру та починають лаяти.
«О, до нас гості! – говорить волонтерка. – Знайомся, це Аня. Вона прийшла погуляти з Бібо».
Аня зголосилася погуляти з Бібо.
Справа в тому, що Бібо, який живе в окремому вольєрі від інших собак, не має зору та слуху. Здорованю, каже Яна, більше 12 років. Але можливість бачити та чути він втратив не через вік.
«Колись Бібо жив біля магазину неподалік мого дому. П’ять років тому, коли ми тільки переїхали в той район, він уже був сліпий на одне око. Але загалом був активним псом. Якось мені зателефонувала жінка та сказала, що Бібо лежить і, як їй здається, із ним щось не так. Я швидко на велосипед і туди. Приїжджаю, а він лежить: на голові велетенська шишка, спина зчесана, не відгукується і нічого не бачить. До ветеринара везти нереально – дзвоню йому і по телефону з’ясовую, що робити. Потім бігом додому, набираю ліки, паралельно дзвоню чоловікові, щоби допоміг. Уже разом капали йому очі, робили уколи. – згадує Яна і продовжує. – Наступного дня Бібо немає, ще через день – немає. Я його всюди шукала. На восьмий день дзвонить знайома і каже, що знайшла незрячого собаку біля лісу. Кидає фото, а то Бібо! Худющий».
На кілька днів його у себе в сараї поселила містянка, але умови там були не для життя собаки з інвалідністю. Яна забрала Бібо в прихисток. Тут у нього окрема кімнатка. А ще його з обережністю вигулюють. Саме для цього тут Аня. На прогулянку з Бібо дівчина прийшла вперше.
Бібо не бачить і не чує, але все відчуває.
«Я давно слідкую за Яною у соцмережах. Побачила допис про Бібо і що з ним треба допомога. Вирішила написати і запропонувати свою. Я люблю тварин, а історія Бібо зачепила особливо», – розказує Аня поки Яна прикріплює до нашийника собаки поводок.
«Головне направляй його і слідкуй, щоби він не вдарився об щось. Можеш погладити його та поговорити. Він хоч і не чує, але все відчуває та теж любить ласку», – дає настанови Яна та відпускає Аню та Бібо на прогулянку територією.
Бібо радий людям, які готові хоч на трохи вивести його з вольєру на прогулянку.
Поки Бібо на вулиці, Яна може прибрати в його вольєрі, а також доробити всі справи на території. Коли Аня зі здорованем повертаються, час нам усім складати речі.
«До завтра, діти!» – каже Яна, закриваючі двері прихистку.
Біля воріт підприємства ми прощаємося з Анею і йдемо до Яни додому. Можемо поговорити.
Як стала зооволонтеркою та чому з людьми важче, ніж із тваринами
Яна розказує, що тварин любила завжди. Але до певного моменту любов проявлялася в погодувати чи забрати додому. Свій шлях зоозахисниці жінка почала з інциденту з кошенятами.
«Йшли ми з сином у магазин. Це було в жовтні, вже дуже холодно. Вітер був такий пронизуючий. Дорогою побачили пакет, який нехарактерно ворушився. Я туди, а там шестеро кошенят. Бігом у магазин поряд. Питаю, чи не бачили хто викинув, чи є коробка, щоби хоч донести їх якось. Почали їх із дитиною перекладати, а один мертвий. В іншого – велика грижа. Це настільки сильно їх кинули в пакеті. А в мене тоді була годуючи кішка. Думаю, підкладу їх. А вона не прийняла», – згадує Яна.
Тварин Яна любить усе життя.
Так, волонтерці довелося вигодовувати малюків власноруч зі шприца дитячою сумішшю. Своєю історією вона почала ділитися в соцмережі, а люди почали відгукуватися.
«Одна дівчинка спитала номер картки, куди можна скинути трохи грошей на суміш для малюків. А мені так незручно було. Хоча її допомога була дуже відчутною. На той момент зайвих коштів не було, а суміш коштувала орієнтовно 80 гривень, і вистачало її на кілька днів», – каже волонтерка.
Тоді ж Яна зрозуміла, що одними кошенятами справа не закінчиться, а проблема безпритульних тварин ширша за потребу просто погодувати їх. Щоби хоч якось стримати потік покинутих малюків, треба стерилізувати дорослих тварин.
У 2020 році Яна офіційно зареєструвала «Добре серце» та почала свою місію: пошук небайдужих, знайомство з ветеринарами, стерилізацію безхатніх хвостиків, лікуваннях хворих, підбір нових господарів.
«Я зрозуміла, що назад дороги немає», – констатує Яна.
Яна та її улюбленець.
За кілька років роботи за спиною Яни та таких же волонтерів, які згуртувалися навколо «Добре серце Глухів», – тисячі врятованих життів: збитих машинами, зраджених власниками, залишених у хворобі та викинутих напризволяще тварин. Вони полегшують останні миті тим хвостикам, надії на порятунок яких не залишається. На запитання, як вдається переживати смерть підопічних, Яна відповідає.
«Це дуже складно. Хто мені колись сказав, що звикну. Я не звикла. Бувають такі тварини, до яких прикипаєш душею. Як-от Байден, такий був розумний. Я його витягнула фактично з того світу. Він хворів на піроплазмоз, його вкусив кліщ. Він помирав, коли його знайшла. Я його виходила. Коли він згодом помер, не можу передати, що зі мною було», – говорить Яна.
Тварини зустрічають волонтерку, як добру подругу.
Бути зооволонтеркою – важко. Як розказує моя співрозмовниця, бувають моменти фізичного виснаження. А ще – морального. Але в останньому випадку на психологічний стан значно впливають люди.
Тут важливо сказати ще раз – притулку для собак та котів у Глухові немає. Безхатніх тварин, які потребують лікування, волонтери забирають на тимчасову перетримку у власні квартири та будинки, такі ж, як і в нас із вами. Там, окрім десятків Мурчиків та Бобиків, живуть їхні родини. Водночас вони намагаються знайти хвостикам господарів. Цей процес безкінечний та неоплачуваний.
«Деякі люди не розуміють, що ми не отримуємо за це зарплату. Це не наша офіційна робота. А вимагають так, ніби платять нам особисто з власної кишені. Можуть подзвонити й сказати, що десь бігає агресивний пес. Вимагати, щоби я приїхала і зловила. Хоча обладнання для відлову в мене немає, захисного костюму теж. Або подзвонити, щоби їхала забирала кошенят, бо у них кішка народила, або їх викинуть», – розповідає волонтерка.
Вуса, лапи і хвіст – ось мої документи
Через 20 хвилин ми вже біля воріт будинку Яни. За ними чути гавкіт. То прихід піклувальниці відчули домашні тварини. Нині у родині Яни живе шестеро собак та семеро котів.
«Єдина тварина, яку я купила в магазині, це була морська свинка, – жартує жінка, – усіх інших забрала з вулиці».
Вдома у Яни теж чимало тварин.
Поки я знайомлюсь із собаками, а вони звикають до мене, чутно, що до воріт під’їжджає машина.
«А от і Ніна Миколаївна. Пора їхати», – каже Яна.
За кермом авто – Ніна Старченко. Жвава, активна та енергійна. У волонтерстві жінка понад 20 років. Вона зізнається, що тварин любить усе життя й без них не може. Вдома у пані Ніни – семеро котів та тринадцять собак. Іще 35 собак та 28 котів вона щодня годує у різних точках міста: для цього щовечора об’їжджає їх.
«У день іде 500 гривень. За місяць – 15 тисяч. Якби не власна справа, то не знаю, як би і була. А так викручуюся», – говорить пані Ніна.
Ніна Старченко - одна з волонтерок, яка, як і Яна, піклується про тварин.
Разом із нею та Яною ми їдемо за межі Глухова – на міське звалище. Там, як дізналися волонтерки, живе більше десяти дорослих собак та семеро щенят. Малюкам треба дати препарати від глистів, а також домовитися зі сторожами, щоби зловити інших тварин та простерилізувати.
На виїзді з міста – блокпост. Пані Ніну та Яну впізнають навіть без документів.
«Це ж ви у нас минулого тижня забирали кошенят на іншому блокпості? Так нам іще двох підкинули. Не знаємо, що робити», – говорить один із хлопців.
«Постараємося допомогти. Спробуйте їх сфотографувати для початку», – відповідає Яна, а пані Ніна знову заводить мотор. Як тільки від’їжджаємо, Яна каже: «Це точно про нас. Вуса, лапи і хвіст – ось мої документи!».
Дорогою говоримо про волонтерство.
Вікна у машині відчинені. За п’ять хвилин чути характерний запах – ми біля міського звалища. Нас зустрічає охоронець, який не чекав гостей, та купа диких собак. Вони бігають серед помиїв у пошуках їжі.
Понад десять собак живуть та розмножуються на звалищі.
«А ми до ваших малюків, – каже Ніна Миколаївна. – Де тут щенята?».
Помічаємо двоє пузанчиків, що копошаться серед трави та полієтиленових пакетів.
Один із щенят зі смітника.
«Їх же багато було. А інші де, не бачили?» – питає Яна у сторожа. Той розводить руками, але за кілька секунд знаходить одне мертве щеня.
На міському звалищі шукали щенят.
Куди поділися інші малюки – ми так і не дізналися. Ловимо тих, що є. Хвостики бояться, тікають, але, врешті-решт, отримують ліки.
Малюкам потрібні ліки від глистів.
За цим дійством налякано спостерігає доросла собака – мамка.
«А у вас не вийде зловити хоча б якихось собак, щоби ми їх стерилізували?» – питає Яна.
«Та спробуємо», – відповідає сторож.
Пані Ніна залишає йому візитівку з номером свого телефону й ми готуємося повертатися у місто. На звалище волонтерки скоро повернуться – тут безліч роботи.
Із пригодами – важко, без них – сумно
Дорогою питаю у волонтерок, чи часто вони отак виїжджають на рейди.
«Постійно. Ми як та «швидка допомога». Де щось трапляється, буває, кидаєш усе і летиш», – розказує Ніна Старченко.
«Нещодавно от дзвонить жінка, плаче. Каже, що збили собаку. Я набираю Ніні Миколаївні й питаю «Їдемо?», а вона відповідає «Звісно!» – додає Яна.
У розмові не помічаю, як на горизонті вже видно блокпост у бік міста. Аж ось, коли проїжджаємо лісовий масив, моє око ловить якийсь рух.
«Кошенята! Там кошенята!» – вигукую я.
«Та невже? Ти жартуєш?» – питають волонтерки.
Але тут не до жартів. На бетонному блоці посеред траси вкупці сидять четверо маленьких клубочків. Пані Ніна тисне на гальма й ми вискакуємо з машини. Бігом хватаю на руки одного з малюків. Тим часом Яна передає трьох інших по-черзі пані Ніні.
Сюрприз посеред траси.
«Тільки ти не бійся, не тікай. Ми ж не можемо тебе тут залишити, – каже Яна переляканому чорному кошеняті. А коли ловить і його, додає. – «Усі четверо дівчатка. Дуже приємно».
Одна з лісових знайд.
У машину ми повертаємося з пухнастими сюрпризами.
«Ось, уже й не з пустими руками додому», – жартує пані Ніна до хлопців на блокпосту, до якого ми саме під’їхали.
Додому повертаємося не з пустими руками.
Дорогою ми ще раз зупиняємося, щоби погодувати собак біля заправки. А Яна телефонує чоловікові, щоби той готував переноску.
Пані Ніна годує всіх тварин, яких зустрічає на шляху.
Попереду у волонтерок знову купа справ. Яна до ночі купатиме, годуватиме та робитиме фото кошенят для соцмереж, щоби їх, можливо, побачили майбутні господарі та полюбили з першого погляду.
Пані Ніна ще поїде годувати підопічних та буде думати про роздачу: кожні вихідні до обіду вона сидить у центрі міста та намагається знайти щенятам та кошенятам їхніх людей.
А я піду писати про день із людьми, які допомагають вірити в добро та самовідданість навіть тоді, коли навколо існують тисячі тих, хто життя тварин ставить за ніщо.
Матеріал написаний за підтримки ГО “Інститут масової інформації, що реалізує проєкт “Підтримка активних громадян під тиском в Україні” за фінансової підтримки Європейського Союзу.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram
