«Ми сиділи в підвалі. Виходили тільки за водою та їжею в магазини, де майже нічого було купити. Одна хлібина давалася на вісім людей. Не те, що на шістьох – родину, а на вісьмох. Діліть, як хочете! Старші віддавали молодшим. А сама водички попила – і вистачить. Їли, якщо чесно, не з мисок, а із чашок. Сиділи до останнього. Навіть коли вже йшли танки, артилерія та міномети. Мій чоловік – колишній військовий. Він розумів, куди воно падало, тож ми трималися, але коли побачили вертольоти та літаки, то він сказав, що тут безсилий – виходимо і все».
У березні 2022 року Марія змушена була спакувати життя в кілька рюкзаків та разом із чотирма дітьми й чоловіком пішки добиратися в місце, що здавалося родині безпечнішим за їхній тодішній дім. Із Чернігівської області, де на початку повномасштабної війни точилися запеклі бої, вона йшла в село Шевченкове на Глухівщині. Попід обстрілами та між невідомістю Марія знала одне – вона має чого б не стало вберегти родину.
В один день залишили дім у минулому
До звуків вибухів та стрільби пані Марія звикла давно. З 2008 року вона разом із чоловіком та старшим сином оселилися в невеликому містечку на Чернігівщині неподалік військової частини. Тож, коли вранці 24 лютого 2022 року почула перші постріли вдалині, то подумала, що так і треба – відбуваються навчання армійців.
«Дзвонить нам Сашина мама з Глухівщини, моя свекруха. А в них же все раніше почалося. Плаче й каже: «Почалася війна, стріляють. Ви що, спите?». А ми справді спали. Тривоги не було, танки вулицями не їздили», – каже Марія.
За роки життя у військовому містечку родина звикла до звуків вибухів, тому початок вторгнення сприйняла за навчання наших воїнів.
Ще не до кінця усвідомлюючи почуте, жінка все ж розбудила дітей та сказала всім одягнутися. Що недарма це зробила, зрозуміла, коли недалеко від містечка вдарила ракета. Після цього жителів населеного пункту почали евакуювати. Так Марія із родиною опинилися в сусідньому селі за три кілометри від дому.
«У паніці після прильоту губили все. Навіть ключі від квартири загубили та не могли її зачинити», – згадує співрозмовниця.
Її, а також інших жінок із дітьми, спочатку розмістили в приміщенні сільської школи. Згодом їх розподілили по підвалах під оселями місцевих жителів. На три тижні укриття під двоповерхівкою стало схроном для Марії, її чотирьох дітей, найменшій із яких тоді було 10 років, чоловіка та хатньої собаки Діни.
Життя в підвалі та рейди назовні
Щоби відволікти дітей від бойових дій назовні, у підвалі Марія намагалася якомога більше говорити з ними, оповідати казки та придумувати загадки. А ще – грати в настільні ігри, що приносили мешканці будинку.
«Зрозуміло, що все одно боялися. Коли над нами проїжджав танк, то страшно було від того, що не знаєш, чий він. Діти сиділи тихенько та навіть не ворушилися. Та й ми, дорослі, не знали, вийдемо чи не вийдемо з підвалу. Бувало, ніч спиш, прокинешся і добре, що живі. А наступної ночі прощаємося одне з одним», – пригадує багатодітна мати.
Та все ж, назовні виходити доводилося – по їжу.
«Бачили ворожі танки на протилежному боці озера. А дорогою – нерозірвані снаряди, що стирчали з-під землі. Обходили та йшли далі, бо вибору не було, діти хотіли їсти», – каже Марія.
Продукти в кілька місцевих магазинів майже не привозили. Та все ж Марія із чоловіком обходили всі крамниці в пошуках найнеобхіднішого, а ще – цукерок чи чогось солодкого. Їх намагалися знайти, щоби хоч якось порадувати дітей.
«Коли над нами проїжджав танк, то страшно було від того, що не знаєш, чий він»
За три тижні в підвалі, каже жінка, усі в родині дуже схудли. Як не старалися, їжі не вистачало. Одну хлібину ділили на купу людей. Та все це, зізнається, можна було витерпіти. Сил та нервів не стало, коли в небі над селом почали літати винищувачі, гвинтокрили та безпілотники.
«Гул був страшний, трусилося все. Нас відривало від землі та підкидало в повітря на кілька сантиметрів», – ділиться Марія.
Тоді вона вирішила – час рухатися в безпечніше місце, допоки доступна хоча б одна дорога. Родина стала готуватися до виходу.
Дорогою зустріли чимало добрих людей
«Чоловік каже: «Перебирайте речі, щоб ослабити рюкзаки, і не було важко дітям нести. Ми брали дві пари шкарпеток, двоє трусів, двоє светрів і, мабуть, усе», – перераховує Марія.
Вранці родина рушила в дорогу й подолала 20 кілометрів шляху, пройшовши два села. Разом із сім’єю ішов їхній собака. Як його не відганяли, бо думали, що так він матиме більше шансів вижити, пес не покинув господарів.
В одному із сіл родина зупинилася, щоби поповнити запаси їжі.
«Саме завезли хліб, і ми вирішили придбати пару хлібин чи якусь консерву, щоби на ніч та день розтягнути й годувати дітей. Поки я стояла в черзі, мій чоловік був із дітьми, і до них підійшла жінка. Вона подарувала хлібину, молоко й запропонувала підвезти, куди ми попросимо. Пропонували нам і залишилися в селі, але в нас була мета – прийти додому, бо, як-не-як, там свої. Ми знали, що в нас за плечима немає продуктів – я дітям їсти нічого не дам. А тут хоч є якась картопля, курка, м’ясо».
Жінку, яка виявилася небайдужою до чужої родини, пані Марія нині ласкаво називає тьотя Аня. Тоді тьотя Аня прихистила у своїй оселі собаку родини пані Марії, а саму сім’ю, теж ризикуючи покидати дім, підвезла до населеного пункту трохи більше – Козельця.
«І навіть тоді не покинула нас, допоки не знайшла, де нам переночувати», – говорить Марія.
Вдома, у Шевченковому, їх уже чекала рідня. Вони дізналися, що періодично з Києва до Глухова їздить маршрутка, що евакуює людей. Наступного ранку родина мала сісти в неї.
«Пропонували нам і залишилися в селі, але в нас була мета – прийти додому, бо, як-не-як, там свої»
«Але щось пішло не так, і ми ще на кілька днів затрималися в Козельці. Воїни місцевої тероборони допомогли нам розміститися в шкільному підвалі, поки ми чекаємо».
У потрібний день військові підвезли сім’ю пані Марії на трасу Кіпті-Бачівськ. На повороті до села їх підібрали родичі й, нарешті, довга дорога додому залишилася позаду.
«Не повіриш, поки не відчуєш»
Але страхи після пережитого нікуди не зникли.
«Коли ми приїхали сюди, було тихо, але в дітей була паніка – вони не роздягалися на ніч. Та ми й самі не роздягалися: взуття знімали, куртку, а светр, штани – ні. Може, це була звичка, може, острах, але дітвору довго не могли умовити зняти речі. Казала їм: «Дітвора, тут тихо!». А вони мені: «Ага, а що як почнуть стріляти?». Адаптувалися із часом, але в них на пам’яті залишилося багато, і вони це згадують часто», – розповідає пані Марія.
Коли тільки приїхали в Шевченкове, діти ще довго боялися зняти штани та светри на ніч.
Вона як мама просила дітей максимально ділитися переживаннями та не тримати в собі емоції. Діти так і робили. Натомість чули слова від деяких людей, що все це вигадують.
«Хтось казав, що вони не могли такого бачити чи чути. Дехто навіть сміявся через якісь реакції дітей. Вони не розуміють, як пережите позначається. І не зрозуміють, поки не відчують. Але не дай, Боже, комусь таке відчути».
Знадобився час, щоби емоції та спогади притихли. За пів року в село перевізники привезли собаку Діну, що весь час чекала господарів у тьоті Ані на Чернігівщині.
Нині діти пані Марії живуть, як і всі їхні однолітки в період війни: усміхаються та радіють життю, але знають, раптом що, треба бігти в підвал та ховатися.
Жити тут і зараз
У Шевченковому Марія займається господарством та дітьми. Зізнається, хоче повернутися у свою квартиру у військовому містечку, піти на роботу, якої в селі немає. Та поки це лише мрії. В оселі, де прожила понад 15 років, жінка не була відтоді, як зачинила її на загублений і дивом знайдений 24 лютого ключ.
«Їхати з дітьми – далеко й дорого. А самій теж ніяк, бо не можу їх залишити», – пояснює. І додає, що пережите позначилося на ній. Вона й раніше сильно переживала за дітей, а зараз страхи загострилися.
Також періодично накривають тривожні думки перед невідомістю щодо майбутнього. Їх, каже, намагається менше крутити в голові. Для цього весь свій час Марія намагається розподілити так, щоби не було вільної хвилини. Вдень вона порається у господарстві та береться за будь-який підробіток, щоби прогодувати дітей.
Ввечері вона разом з іншими волонтерками плете маскувальні сітки для захисників і захисниць.
Марія разом із іншими волонтерками плете маскувальні сітки.
Вони передали на фронт понад 100 сіток і не збираються на цьому зупинятися.
«Я не можу допомогти чимось іншим. Не можу допомогти грішми. Але отак я можу підтримати армію. І це мій невеликий внесок у перемогу».
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
