«Мама мені каже: «Куди ти їдеш? Там же орки йдуть, танки їдуть!» Ну а що робити, якщо люди сидять без хліба?», – так депутатка сусіднього з Глуховом Путивля Ольга Бутова згадує початок своєї волонтерської діяльності.
Із початком повномасштабного вторгнення її життя, як і всіх українців, змінилося. Ольга разом із іншими волонтерами розвозила продукти людям в окупованих й ізольованих росіянами міста та села не лише рідної Путивльщини, а й Глухівщини та навіть евакуювала дітей з Донеччині. А вже цілий рік вона є військовослужбовицею, адже з жовтня 2022 року мобілізувалася добровільно до лав ЗСУ.
Ми поспілкувалися з пані Ольгою й дізналися про її досвід в політиці, з якими труднощами зіткнулася під час волонтерської діяльності та як вирішила долучитися до війська.
«Депутат – це такий організатор»
Пані Ольга розповідає, що завжди була активною людиною: займалася спортом та має чимало відзнак й медалей за зайняте перше місце в чемпіонатах Сумської, Полтавської областей, а також чемпіонатах з жиму штанги у місті Києві.
Свою громадську діяльність жінка розпочала з ГО «Чистий Сейм».
«Вони займаються довкіллям та екологією. Тоді я працювала разом зі студентами Путивльського коледжу СНАУ. Разом ми прибирали берег річки Сейм, а також організовували різні акції», – згадує співрозмовниця.
Під час виборів Президента України в 2019 році пані Ольгу запросили бути в комісії, а згодом вона стала головою осередку однієї із політичних партій Путивльщини. Врешті місцеві жителі обрали жінку депутаткою Путивльської міської ради.
«Відтоді почалася моя активна політична діяльність. Я відправляла своє резюме на різні конкурси, після чого була відібрана в Українську школу лідерів. По всій Україні нас було 30 лідерів громад. Із Сумщини потрапила я, а також заступник голови громади Тростянця, адже його громада успішно розвивалася до повномасштабної війни», – розповідає пані Ольга.
Допомагати жителям громади депутатка вважає головною своєю ціллю та пріоритетом у політичній кар’єрі. А також, говорить, старається допомогати путивлянам вирішувати проблеми, які у них є.
«Депутат – це такий організатор. Тобто, піти до когось на підприємство, домовитися надати допомогу мешканцям. Знаєте, депутат повинен бути також психологом. Не завжди ти допоможеш матеріально вирішити якісь питання. Люди інколи просто телефонують, сказати, що в них проблема – вони з кимось посварилися чи ще щось таке. Я думаю, що жителі повинні знати свого депутата в обличчя, щоби знати кого попросити, наприклад залатали дорогу, або водогін прокласти чи ще щось таке. Людину повинні знати особисто», – вважає Ольга Бутова.
У роботі з людьми на її шляху виникали різні виклики.
«Був такий випадок. Зателефонували о 21:30 й розповідають, що впала жінка на милицях й ледь не зламала ногу, тому що не можна вийти нормально з під’їзду. Я збираюсь, йду розпитати, що сталося. Показали, поспілкувалася, а зранку з начальником ЖЕКу поїхали, подивилися й все швидко зробили. До цього 20 років ремонт не робився, тому люди задоволені та щасливі», – згадує пані Ольга.
«Пріоритети змінилися, коли почалася повномасштабна війна»
Із початком повномасштабного вторгнення проблеми стали серйознішими. Її рідне місто Путивль опинилося в окупації росіян. Так для Ольги розпочався волонтерський шлях.
На своїй сторінці в Facebook вона написала про те, що організовує волонтерський штаб. На це відгукнулися люди. Попри ризики та те, що на місто рухалися ворожі танки, жінка разом із іншими волонтерами їхала до людей, шукала об’їздні шляхи до Полтавщини, щоб закупити необхідні продукти, ліки, дріжджі та паливо для місцевих хлібопекарень.
«У людей була проблема, коли ми опинилися в окупації. Хліб був, але довезти до сіл було проблемно - не їздили машини, всі боялися. Ані хлібовозів, ані солярки не було. Шукаєш можливості, як забрати та як довезти. Приїжджаєш туди, де навіть якісь там, образи у когось були, – обіймають, цілують та дякують, адже туди до них ніхто не приїздив», – ділиться пані Ольга.
Про всі потреби волонтерського штабу Ольга Бутова писала в соцмережах. Завдяки цьому з нею зв’язалася асоціація українців з Південної Африки й запропонувала фінансову допомогу. За них волонтери закупили необхідні ліки й паливо.
«Були у нас в Путивлі люди, яких треба було везти в Глухів на гемодіаліз, без якого вони могли просто померти. І щоби не пропустити цю процедуру, асоціація допомагала заправляти машини. Вони допомагали повністю, поки ми були в окупації. Зараз, коли поміч вже не потрібна, ми продовжуємо спілкуватися. Також я знайшла американський фонд, що надає допомогу й Сумщині, і всій Україні. Тоді я розповіла їм, що потрібна допомога, тому що в прикордонні є люди, які її потребують. Розділили на тиждень на багато категорій людей. Мабуть, більше 100 тонн цих пакунків ми роздали. Для того, щоб доставити їх, шукали дизельне пальне, машини, на яких забрати. Нам із першого дня дуже допомагали фермери. Вперше ми повезли хліб у віддалене прикордонне село за 40 кілометрів від Путивля. Надали нам мікроавтобус заправлений, і ми поїхали туди. Також з птахофабрикою місцевою ми працювали, що надавала яйця й курей», – згадує волонтерка.
«Коли отримуєш зворотній зв'язок, фото та приємні слова – це найкраща нагорода»
Після деокупації області й рідної Путивльщини робота волонтерського штабу не припинялася ні на мить.
«Перший місяць, після того, як вигнали від нас рашистів, прийшли українські військові. У них не було ані амуніції, ані для життя нічого. Ми надавали допомогу організації побуту ЗСУ та прикордонникам. Якщо б я одна була, то нічого б не зробила. Тут багато людей і в нас спільна мета – допомогти. Тобто люди кидають сім'ю, якісь свої потреби, проблеми та йдуть допомагати: плетуть сітки, роблять окопні свічки на передову», – ділиться волонтерка.
Двічі Ольга Бутова була на Донеччині, куди вона доставляла амуніцію та авто для вивезення поранених й заглиблих військових разом з волонтерами Буринщини, а також займалася евакуацією дитини з небезпечної території.
«Був страх такий, коли їздили через блокпости. Розумієш, що, можливо, через хвилину тебе вже й не буде. Зараз мене питають, чи робила б все це, якщо б назад повернути ті моменти. Я відповідаю, що робила б все, що й робила. У нас зараз багато жінок займається громадською діяльністю, а також волонтерством. Я побачила таку тенденцію, що більше, мабуть, жінки цим займаються і вони більше не відчувають цього страху. Якщо у нас таке горе в країні, таке лихо, як війна, то ми повинні всі разом захищати свою країну», – ділиться пані Ольга.
За її словами, ця діяльність забирає дуже багато часу. А жінки, які займаються волонтерством, є дуже сильними.
«Це добра справа. Найцінніше отримувати відео з фронту чи подяку за сітку, турнікети або берці, чи за буржуйки, які ми робили. Коли отримуєш зворотній зв'язок, фото та приємні слова – це найвища нагорода. Ти разом зі своєю командою на крок чи два наближаєш перемогу. Це найважливіше у волонтерській діяльності», – впевнена волонтерка.
«Чого пішла у військо? Тебе в будь-який момент відправлять на передову! Це не жіноча робота!»
Після довгої співпраці з військовими за волонтерства пані Ольга зрозуміла, що хоче втілити свою давню мрію й вступила до лав Збройних сил України.
«Відмовляли й питали, навіщо це мені, адже вже є волонтеркою. Але я вважаю, що кожен українець або українка повинні всіма силами допомагати наближати нашу перемогу. Перед тим я ще побалакала з сином, він погодився і я поїхала в Суми й сказала, що хочу бути добровольцем», – згадує жінка.
За словами пані Ольги, гендерна рівність у війську нині відчувається. Не тільки чоловіки отримують вищі звання та посади, а й жінки теж просуваються в цьому напрямку. Жінки служать на посадах, на яких раніше були лише чоловіки.
«Думаю, кар'єрний ріст присутній. Я вже у званні старшого солдата. Коли прийшла, то, звісно, зброю в руках ніколи не тримала. Але є інструктори, є навчання, є стрільби. Є допомога побратимів й посестер. Такою сім'єю вже стали. Ці люди вже на собі відчули, що таке передова й що таке поранення. Вони навчають, підказують та допомагають», – розповідає військова.
Попри службу пані Оля все ж встигає піклуватися й про свою родину. Її чоловік вже півтора року на Донецькому напрямку, тому передав машину, щоби вона частіше могла приїздити додому до сина по можливісті.
«Якщо буває така можливість, якщо є після наряду вільний час, то я не втрачаю цю можливість і їду до сина. Плюс є відпустки. В мене є батьки, які живуть поруч із сином», – каже пані Ольга.
Розповіла військова і про свої плани на майбутнє:
«Знаєте, я себе бачу, мабуть, у військовій службі. Тому що, коли йдеш від цивільного життя й поринаєш у спілкування з військовими, які вже побачили війну, відчуваєш, що можеш принести користь саме в цьому напрямку. Є амбітні плани, я думаю, що все в мене вийде. Головне – це перемога. А все інше, все буде».
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
