«Я би ще була лейтенанткою, але через війну отримала звання старшого лейтенанта, потім – капітана. У воєнний час звання присвоюють швидше. Тобто, скорочується термін його надання. У березні мені отримувати звання майора. Але я завжди всім кажу, що готова віддати всі їх до солдата, тільки би не було війни», – говорить глухівчанка Світлана Халімоненко.
10 листопада 2016 року вона, редакторка місцевої газети, підписала контракт зі Збройними силами України. У навчально-тренувальному центрі опанувала спеціальність радіотелефоністки, отримала звання солдата. І заступила на службу в 16-й батальйон 58-ї бригади.
За сім років пані Світлана побувала в зоні проведення АТО, ООС та на передових позиціях повномасштабної війни. Увесь час служила на посадах у пресслужбі та службі зв’язків із громадськістю. Із посади в батальйоні виросла до офіцерки оперативного командування «Північ». Нині глухівчанка продовжує свій військовий шлях.
В інтерв’ю з землячкою ми поговорили про вибір стати військовою, стереотипи про жінок в армії, пресофіцерів та їхню важливість для фронту, роль інформації у війні та інші важливі теми.
«Намагаюся не жалкувати ні про що». Про рішення вступити у військо, труднощі на шляху та Бахмут
Є два способи піти військовим шляхом: початково вчитися у військовому виші, отримати звання та працювати за своєю спеціальність. Або докорінно змінити життя, як у вашому випадку. Читаючи інтерв’ю жінок, які вступили на військову службу, часом відслідковується спільна тенденція. Це жінки, які мали яскраві лідерські якості в мирному житті, за певних обставин починали допомагати військовим, волонтерити, а потім долучалися до війська офіційно. Як було у вас?
Волонтерство було три дні. Я би не назвала це повноцінним волонтерством. Це була триденна зустріч із військовими. Потім я почала спілкуватися з командиром батальйону, який, на жаль, загинув під Харковом 24 лютого 2022 року. І він знав мою ситуацію у Глухові й підтримав мене. За що я дуже вдячна. Він мене підштовхнув до цього кроку.
Друге, що мене підштовхнуло, це незрозумілість того, що мене чекає у місті. Через політичні чвари та погрози я розуміла, що нормального життя тут у мене не буде. Звісно, можна було поїхати в інше місто. Але тут була пропозиція з армії. Плюс не хотілося просто тікати від обставин. Хотілося піти та вкласти свій розум, свої можливості, свої бажання в щось корисне. І коли під боком була військова частина, я це все бачила зсередини, мене зачепило. Мені здалося, що саме в армії я зможу продовжити свою професійну діяльність у важкий період для міста та країни загалом. Я не помилилася. Як показав досвід, усі ці наші інформаційні технології, інформаційна діяльність, у війну вона грає велику роль.
Я ще згадую, що, закінчуючи 9 клас, хотіла бути в формі. Тобто, військова, поліція, митниця, прикордонники. Мене тоді відмовила мати, були стереотипні погляди, що «ти ж дівчинка». Після 11-го класу, коли я обирала куди вступати, то один із варіантів була митниця. Я туди взяла направлення, але вступила в Суми на журналістику.
Тому, у мене це все на підсвідомості тягнулося ще з тих шкільних років. У певний момент життя ніби склало всі пазли й мені залишилося лише додати свій під назвою «остаточне рішення». І його я прийняла фактично за два дні. Пішла у військову частину, взяла відношення і понеслося.
Що привабило саме в ЗСУ, а не, допустимо, поліції чи іншій структурі?
Ще працюючи в «Народній трибуні» я дуже хотіла поїхати в зону АТО. Як у відрядження. Але розуміла, що це складно, тому що треба було знайти якісь зв’язки, організувати це. Я тоді ще не розуміла, як це все відбувається. По термінам, коли я приїжджала з навчального центру, 16-й батальйон мав виїжджати в зону АТО на бойову ротацію. І для мене це було вагомо, що я все це побачу і відчую на собі.
Ви вступили до війська у листопаді 2016 року. За цей час були моменти або ситуації, коли ви жалкували про свій вибір?
Якщо брати загальну картину, то ні. Не тому, що у війську все класно. А тому, що я просто в житті намагаюся не жалкувати ні про що.
Якщо брати якісь конкретні точкові ситуації, то вони були. Коли щось не виходило, коли нервуєш, коли розумієш, що прив’язана до служби та обмежена в своєму часі. Коли розумієш, що не розпоряджаєшся своїй життям і можеш опинитися десь, а не там, де хочеш бути. Найбільше тисне і впливає на вибір піти чи залишитися – це саме обмеження свободи. Але якщо взяти будь-яку професію, і там будуть свої мінуси. У моєму випадку плюсів більше.
Чернігів. День Незалежності України, 24 серпня 2021 року.
Ви вже на другому контракті. Що підштовхнуло до нього?
Це була процедура, щоби отримати офіцерське звання. Трирічний контракт я підписала ще в навчальному центрі. Через рік поїхала на курси лідерства, щоби отримати звання сержанта, згодом було ще два навчальні центри. Після цього я мала право бути тимчасово виконуючою обов’язки начальника пресслужби 58-ї бригади. А це посада офіцерська. Тоді я мала право пройти атестацію в Міністерстві оборони та отримати офіцерське звання. Автоматично, отримуючи звання, підписуєш офіцерський контракт. А тоді він був на 5 років. Треба було вирішувати або так, або ні. Звісно, я хотіла бути офіцеркою, рости далі, займати повноцінно посади, а не бути лише тво.
Із якими труднощами ви стикалися на військовій службі та як вдавалося їх вирішувати? Йдеться як про фізичні, так і про моральні аспекти.
Фізично було не складно здати підготовку чи виїжджати на позиції із автоматом і в «броніку». Хіба що, в навчальному центрі, коли під час марш-кидку в повній екіпіровці йшли лісами та полями, щоби здати так званий екзамен. Але це частина військового життя і якщо ти чогось хочеш, треба через це пройти.
Щодо моральних труднощів, то це ті труднощі обмеження, про які я казала раніше. У колективі мені не було важко. Я не говорю про дрібниці, які є всюди, бо вони не варті уваги. Загалом, якщо я досі тут, то все можна пережити і впоратися з будь-якими труднощами.
Як людина, яка побувала в зоні АТО, згодом ООС і нині у війську, поділіться історіями з фронту, коли було справді страшно.
Це був Бахмут минулої осені, тому що порівнювати війну до повномасштабного вторгнення – неможливо. Зовсім інша інтенсивність, масштаби. У часи АТО та ООС були ризики, але не настільки масштабні. Нині навіть говорити не треба, всі все розуміють. У Бахмуті кожен виїзд був не можна сказати, що останній, бо я старалася зберігати оптимізм, але там не було часу, коли не обстрілювали. Просто або ти потрапляєш, у місце, куди ближче чи далі прилітає, або чуєш це. Був момент, який потрапив на відео. Спочатку вдарила артилерія, потім пішли «Градами». Це вперше, коли я впала на землю.
Потім, коли ми їздили з журналістами в стабілізаційний пункт. Як тільки приїхали, почався обстріл. Падало поряд. Розуміла, що 10-20 метрів і вони можуть влучити в нас.
«Жінка в армію прийшла не з печери». Про стереотипи та боротьбу з ними
Чи зіштовхувалися ви з гендерними стереотипами чи упередженим ставленням до себе як всередині армії, так і від суспільства назовні?
Стикалася і не раз. Наприклад, коли я вперше побула на позиції. Це був серпень 2017 року. Ми стояли за Кримським Луганської області. Хлопці там так цікаво облаштували свої позиції. Я сіла на якомусь пеньочку і мене Оля, яка була заступницею командира роти, сфотографувала. Олі, на жаль, уже немає із нами – вона померла від хвороби. На фото я була в «броніку», тримала каску, і в кадр потрапили нігті. Вони були не нафарбовані і підстрижені, такі, які маю від природи. І коли я опублікувала це фото, то отримала шквал негативу з посилом «чому це я там із манікюром сиджу». Писали, що я приїхала попозувати. Я була без макіяжу, але мені природа дала чорні вії і чорні брови, наче нафарбовані. І це був перший такий напад від людей в Інтернеті. Я намагалася пояснити, що приїхала туди про щось написати чи привезти журналістів, зрозуміти обстановку.
Другий такий момент, коли була третя ротація у місті Часів Яр Донецької області. Я вже там була в командуванні, в штабі ООС. І на мене поклали функцію речниці. Ми записували вечірні звернення за добу. Людина в кадрі має нормально виглядати, навіть якщо вона на війні. Тим паче, що я записувалася зі штабу, а не окопу, й могла причесатися, зробити доречний макіяж для телеформату. І під якимось із відео на сторінці ООС написали коментар, що я наколола губи, щоки і що це взагалі таке. Я в особисті повідомлення цій людині написала. Він вибачився. Але я розумію, що такий коментатор був не один.
Третя ситуація, коли в ЗСУ в окремий вид формувалася територіальна оборона. Мені запропонували піти в пресслужбу регіонального управління тероборони в Чернігові. І коли я говорила з майбутнім керівником цього управління, то він запропонував посаду офіцерки, а я вже займала цю посаду. Є офіцер, старший офіцер і начальник. Я хотіла вищу посаду, бо готова була рости. Він сказав: «А якщо ти в декрет підеш?». Я відповіла, що зараз не вагітна і не планую. А навіть якщо так, то 7-8 місяців зможу ходити на службу. Він відповів: «Ти жінка, є ризики, що ти підеш у декрет і мені доведеться шукати на цю посаду іншу людину. Тому, на вищу посаду тебе не візьму». Я відмовилася. Як показало життя – уже пройшло два роки, а й досі не в декреті (сміється).
Бувають дрібниці, коли кажуть, що піднесуть бронежилет, бо мені важко. Хоча я сама можу це зробити. Я не проти, насправді, мені ж легше. Але справа в тому, що це не просто допомога, як побратиму, а тому, що хтось думає, що ми слабші. Хоча практика показує, є фізично слабкі чоловіки й фізично сильні жінки.
Те саме фото, довкола якого виникли коментарі. На позиції 1 роти 16 омпб біля с. Кримське Луганської області, 2017 рік.
Виходить, що деякі користувачі соцмереж, коли бачать доглянуту жінку в формі, із макіяжем, наприклад, навіть якщо вона на передовій, говорять, що мовляв, все рівно далі військової частини вона не виїжджає. Чи має право жінка в армії бути доглянутою наскільки це можливо?
Жінка апріорі має право бути доглянутою, якщо цього хоче. Жінка в армію прийшла не з печери, а зі звичайного суспільства, де інші жінки роблять нігті, брови, вії. Вона приходить із суспільства з цим набором і це не означає, що в армії вона має все стерти і зняти. Якщо їй не зручно виконувати свої обов’язки, тоді так. Коли вранці 24 лютого нас викликали по тривозі в частину, я розуміла, що буду отримувати зброю. Тому, обрізала нігті. Розуміла, що вони мені будуть заважати.
Є моральна сторона. В армії є штабна служба, де жінки мають більше можливостей доглядати за собою. У такому випадку, я вважаю, треба мати межу: не ходити з яскравими нігтями по 20 сантиметрів і розпущеним волоссям територією військової частини. Робочий день, ти їдеш на службу, ти можеш бути з макіяжем, але витриманим. Це такий же дрес-код, як і в деяких великих компаніях.
Аналогічно на фронті. Перезаряджаючи автомат, нігті заважають. Але нарощені вії службі ніяк не заважають. Якщо жінка має час вранці встати, умитися і трохи нафарбуватися тональним кремом, то що в цьому такого. Оці стереотипні погляди деяких людей, давлять. Хочеться сказати, прийдіть, спробуйте, або не чіпайте.
До чого має бути готовою жінка, яка хоче вступити до війська? Чи отримуватиме вона так звані «поблажки за статтю»? Або принцип гендерної рівності справді урівнює усіх?
Так, треба розуміти, що вимоги для всіх однакові. Треба бути готовою, що ти будеш жертвувати своїм часом, своїми бажаннями, розуміти відповідальність.
Що зараз змінилося для жінок в армії, якщо порівнювати з 2016 роком, коли ви прийшли на службу?
Розширилася кількість посад. У 2018 році в переліку додалося чимало тих, куди жінка може піти на службу. Нині ще займаються питанням форми. Адже раніше ми всю форму перешивали чи купували самі. Сподіваюся, що колись вона все ж буде.
Нагородження в Командуванні Сухопутних військ ЗС України.
«Злюся, коли хтось думає, що пресофіцер – це лише фотограф». Про комунікаційників та їх важливість для фронту
На якій посаді ви нині служите?
Зараз я уже не на посаді офіцерки служби зв’язків із громадськістю, на превеликий жаль. Я продовжую нести службу в оперативному командуванні «Північ» на посаді, яка дотична до пресслужби. Сподіваюся, що якнайшвидше повернуся назад і буду займатися своєю професійною діяльністю – зв’язками з громадськістю.
Розкажіть, як проходить ваш робочий день? Які завдання доводиться виконувати, із чим та ким працювати?
Роботу можна розділити на два блоки. Один – це внутрішня запланована робота з документами, планами, звітами, заходами. Є другий, який я називаю «імпровізація». Це коли може подзвонити хтось із журналістів і сказати, що хоче інтерв’ю із кимось або виїзд на позиції. Це якщо з позитивного.
Із негативного, це коли йдеться про кризові комунікації. Наприклад, трапляється якась негативна подія у війську. Раніше про це не було прийнято говорити і це приховували, щоби це не вийшло в суспільство. Нині погляди на кризові комунікації в армії змінилися. Про це говорять, щоби не спотворювати інформацію, яка і так випливе. Трапляються вбивства, смертельні ДТП, інші випадки. Про це треба оперативно, але виважено, щоби не спотворити імідж ЗСУ, повідомити. Подати повну і водночас не зайву інформацію.
Загалом, спектр роботи дуже широкий. Якщо хтось думає, що пресофіцер – це лише фотограф, то я дуже злюся. Колись мене запросили на зустріч зі студентами і я думала, як пояснити, чим займаюся. Тоді спитала, чи бачать вони новини про військових. І пояснила, що без пресофіцерів цієї інформації не було б. Бо вони, як місточок між військовими, командуванням і суспільством.
Чим пресофіцери та комунікаційники важливі для фронту?
Завдяки пресофіцерам, які самі підготували репортаж чи інтерв’ю, або допомогли це зробити, поговорили з військовими – це розрядка для самих військових. Коли вони бачать себе десь, що про них говорять, то вони розуміють своє значення. А якщо під цим постом купа подяк, то це зігріває їх, мотивує. Про людей треба говорити. Цей місточок треба підтримувати, бо по ньому відбувається взаємообмін енергією.
Це лише один із факторів, а ще це – інформування населення, організація роботи журналістів та документалістів і чимало іншого.
Третя ротації в зону бойових дій. Донецька область, 2019 рік.
Що вам найбільше подобається у вашій роботі?
Її кінцевий результат. Коли вдалося донести інформацію, люди її дізналися та зрозуміли – це приносить задоволення. Коли дивлюсь сюжет по телебаченню і розумію, що організувала це, звела до купи. Так, моя роль там невелика, але важлива.
Минулого літа я їздила Чернігівською областю і готувала для сторінки «Півночі» портретні замальовки про наших військових. Вони розходилися дуже швидко. Люди писали, що такі історії приємно читати. Історії друкували в газетах, я показувала їх військовим, що це про них написано. І цей результат приносить кайф.
Що найскладніше у вашій роботі? Робота всередині армії чи з суспільством?
Із журналістами проблем немає, бо вони завжди готові працювати. Більше проблем із внутрішньою комунікацією, бо військові інколи не хочуть говорити. І доводиться пояснювати армійському суспільству, чому це важливо.
«Суспільство має знати про свою армію». Про кризові комунікації та межу між цивільними та військовими
До 2014 року армія була доволі закритою в інформаційному плані. Чому тоді зараз важливо говорити про неї і з нею?
Важливість відкритості армії у межах розумного в тому, що суспільство має знати про свою армію. Бо якщо воно не буде знати, з чого складається армія, чим займається, то відношення до неї буде відповідне. Це можна порівняти з фразою «Якщо ми не будемо годувати свою армію, то будемо годувати чужу». Так і тут, якщо ми не будемо знати про свою армію достатньо, то наш ворог буде вкладати свою інформацію про неї. І отримаємо ми той результат, який маємо сьогодні. Бо, насправді, українці, на жаль, зрозуміли, що це таке армія і навіщо вона потрібна лише тоді, коли на голову почали падати російські бомби.
Чи згодні ви, що інформація – теж своєрідна зброя, зокрема на світовій арені, і там, де змовчимо ми, свої наративи може просунути росія?
Якщо потік інформації з України світові буде слабкий, то ми програватимемо. Інформаційна війна йде паралельно з тією, що відбувається снарядами, мінами та кулями. Різняться лише способи і засоби.
В одному з інтерв’ю кілька років тому ви говорили, що армія – це інший світ, фактично суспільство в суспільстві. І тому, повертаючись додому, відчували вагому різницю між цивільним та військовим світом. Нині чи не в кожній родині хтось із рідних чи друзів на фронті. Чи стала межа розуміння між військовими та цивільними тоншою?
Так, зараз це відчувається. Сам факт, що військових стало більше і кожна родина стикнулася напряму з армією, то цю межу воно дещо стерло. Але не для всіх. Все рівно є люди, які навіть зараз живуть ніби в іншому світі і не розуміють, що армію треба підтримувати.
У Києві було опитування про Маріуполь і один хлопець каже, що не дивиться новини, бо не хоче забивати голову негативом. Мені досі не зрозуміло, як так, коли в твоїй країні триває війна, ти можеш так казати. Я розумію, що всі стомлюються, і ми, військові, теж хочемо відпочити, але це не означає, що треба взагалі абстрагуватися.
«В армії відчуваю себе на своєму місці». Про емоційне вигорання та плани на майбутнє
У будь-якій професії бувають моменти емоційного вигорання. Як щодо вас? Якщо такий стан трапляється, де шукаєте сили?
За можливості приїжджаю у Глухів. Це моє місце сили. Це моє рідне місто, тут родина, друзі. Стараюся відключитися від роботи, але за новинами слідкую, бо не можу жити відірваною від своєї країни.
Щоби відпочити ходжу в спортивну залу, влітку їжджу на велосипеді. Під час повномасштабної війни почала читати книжки. Раніше читала мало і рідко, а зараз завдяки цьому відволікаюся від реальності. А ще готую. Якщо хочу зробити собі приємно, то можу приготувати якусь випічку чи щось іще.
У 1 окремій танковій Сіверській бригаді під час підготовки до військового параду на честь 30-річчя Незалежності України.
Чимало українців говорять, що поставили життя на паузу. Чи думали ви про те, що будете робити після перемоги?
Якщо говорити про мирний час у майбутньому, то думки, що я буду продовжувати служити, в мене є. Звісно, якщо не буде якихось обставин, що можуть змусити відмовитися.
Зараз ви відчуваєте себе на своєму місці?
В армії відчуваю себе на своєму місці, особливо в пресслужбі. Тому, вірю, що повернуся до посад, пов’язаних із інформаційною сферою.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram
