Як відбувалися бої за Глухів 24 лютого 2022 року. Розказує командир 16 ОМпБ 58-ї бригади Володимир Логуш

Глухів.City

13 листопада 2023 17:59

30-річний підполковник Володимир Логуш на початку повномасштабного вторгнення був командиром 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї бригади. Саме його підрозділ прийняв перший бій на Сумщині. А за бої на Чернігівщині – Логуш отримав орден Богдана Хмельницького ІІ ступеня, пише 5 канал. У великому інтерв’ю передачі «Хто з Мірошниченко?» він розповів про початок великої війни.

Скільки кілометрів до кордону ви стояли на початку повномасштабного вторгнення?

Якщо провести лінію від пункту постійної дислокації до кордону, це 9 кілометрів. По трасі трошки довше. Плюс, біля населеного пункту Глухів проходить стратегічна дорога, траса Київ-Москва, по якій противник також пересувався, по якій ми цього противника і зупиняли. Перший стрілецький бій, не рахуючи прикордонні війська, відбувся, мабуть, з 16 батальйоном. Тому що в чотири години декілька десяток хвилин ми вже прийняли бій.

Я, і мої заступники, і весь батальон вже отримував зброю. Я підтримував взаємодію з командиром бригади, полковником Кащенком, який мені давав команди. Чи в другій, чи в третій годині ночі він мені сказав прогрівати БМП. Я отримав цю команду, а вона вже півгодини, як була прогріта. Тому що я дійсно розумів: «Ось-ось».

Я підтримував тісну взаємодію з начальником прикордонного відділу. Ми тісно спілкувалися, досі товаришуємо, звати його Іван. І почалося все безпосередньо в чотири нуль одна – нуль дві з телефонного дзвінка Вані, що через пункт пропуску Тьоткіно пішов перший пакет градів вже в напрямку Сум. І я вже розумів, що почалося. Наступний дзвінок я чекав від нього, що він подзвонить, скаже: «Рятуй мій відділ». І Ваня дійсно подзвонив: «Моїх погранців вже вантажать в БТРи противника». Забирають в полон.

Наймогутніша складова батальйону – механізована рота. Вона була єдина на БМП. Враховуючи те, що один підрозділ поїхав на навчання. Частину цих сил я відправив у напрямку Бачівська хоча би для того, щоб зрозуміти, що там відбувається. Противник пересувався на БТРах 82. Вони ділилися по 2-3 машини, які ставали впритул за фурами. Тобто, коли я стояв на трасі, я бачив, що йде фура. А що за нею, не бачив. І так декілька колон було.

Коли командир роти вже отримав команду на висування в напрямку Бачівська, вони їхали на БМП, і просто розминулись. З першою колоною вони розминулись, тому що ще було темно. Вони сиділи десантом на броні, це був полк спеціального призначення. І вони не очікували нас побачити. Це було настільки близько, метр – два. Тому що БМП широка, БТР широкий. Я спілкувався з командиром механізованої роти, він говорить: «Васильовичу, ми поглядами зустрілися, і вони не очікували нас побачити. І ми їх не очікували побачити». Так, вони їхали в бій. Моя піхота, яка сиділа в машинах, вони вже розуміли, що їдуть в бій. Але вони не розуміли, що так розминуться. Перша колона розминулася, не було бою. Друга колона розминулася. Зв’язку майже не було. Не були розгорнуті ретранслятори, тому що я висувався на подальшу задачу. А моторолки майже нічого не ловили. Командир механізованої роти до мене вийшов на зв’язок і говорить: «Я пропустив колону». Тобто вона йшла вже в тил в напрямку Кролевця, Батурина. В той час я не пам’ятаю, чи був підірваний міст, чи ні. Там всі заряди були закладені, він був готовий до підриву.

В цей час я організовував оборону міста. Першочергова задача в мене була – взяти під оборону місто Глухів, щоб виключити просування в напрямку міста. І наступна задача була взяти під оборону міст Глухів-Шостка, Москва-Київ. Я особисто їхав на машині, зі мною сидів один розвідник і водій, позаду також їхав один із моїх заступників на машині. І ми бачимо і розуміємо, що проскакує колона. Починаємо стріляти один в одного. Ще тоді не було ніяких втрат, не знаю, що там з їхнього боку. Постріляли, постріляли. Вони проїхали метрів 400 і розвернулися, спішилися. І вони створили дуже плотний шквальний вогонь у нашому напрямку. Може, вони там і не бачили нікого, але просто плотність вогню була дуже велика. Моя машина злетіла в кювет, тому що їхати не можна було. Можна було дійсно втрапити в іншу ситуацію, скажемо так. І я, як сьогодні пам’ятаю, в мене постійно в одній руці моторолка, радіостанція з тими підрозділами, до кого вона дістає, в іншій руці телефон, вотсап. Я постійно на зв’язку з командиром бригади. Ми перекидуємось аудіоповідомленнями. І в мене ще там є аудіоповідомлення, я його прослуховував декілька разів повторно, коли я записував, і відбувся оцей бій. Ішла друга колона, і просто хто з чого мав, той з того і почав стріляти. Вони в нас, ми в них. І я записував під час перших пострілів, переривається, я починаю кричати, що прийняв бій. Ми пострілялися, вони поїхали далі, ми далі починаємо організовувати оборону моста. Так відбувся найперший бій.

Чого бракувало вам на початках для того, щоб зупинити росіян?

Мабуть, часу. Я знав, я здогадувався, що так буде. Ми організували дві вогневі засідки на дорозі від Катеринівки на Бачівськ. В мене були розставлені вогневі засоби, на Бачівську корсари ПТРК, які очікували. Але ми не знали, як все буде відбуватися. І БТРи на малій відстані від цих вогневих засобів дуже швидко проскакували. Оператори цих комплексів здійснювали пуски. Було здійснено 3-4 пуски. Одна ракета все ж таки підбила БТР 82-й. В машини загорівся зад. Але скоріш за все, що водій БТРа увімкнув систему пожежогасіння, і він загасив її. І БТР продовжив далі рух.

Давайте про Чернігівщину. За бій і за сукупність бойових дій там ви отримали певне звання.

Противник шукав маршрути, куди йому можна продовжити своє пересування. Він шукав місця, де можна налаштувати переправи, пройти річку вброд. Противник проводив усю цю інженерну розвідку. За той час противник із Сум продовжив своє пересування у напрямку столиці. Це було через Велику Димерку, оцим маршрутом.

Мені особисто була поставлена задача взяти половину батальйона, тобто одну тактичну групу і висунутися в напрямку Києва і зайняти оборону по рубежу. Один із населених пунктів, що включала в себе оборона, була Калита. Тобто мій підрозділ був крайній з Чернігівського напрямку. Потім між нами була тільки тероборона, яка стояла на блокпостах, був противник, і далі по крайніх межах Броварів стояли підрозділи 72-ї бригади. Противник там ішов, як у перші дні, колонами. У нас дуже добре виходило його нищити. Нищили колонами, цілими підрозділами, полками.

Тобто, у вас були і сили, і засоби, так?

Так. Мені дали достатню кількість сил та засобів. І по артилерії, по всьому. Було все, що тільки треба для успішного виконання бойових завдань. І ми спільно з 72-ю цього противника, який був між нами, і шукав маршрути виходу на Київ, там нищили. Це була перша, скажемо так, заслуга батальйону.

Після цього другу половину батальйону на чолі з начальником штаба, героєм України, Гуралем Віталієм направили боронити населені пункти, які не допускали замиканню кільця навкруги Чернігова для створенням у місті гуманітарної катастрофи. Я не керував цією другою половиною, тому що між нами було плюс-мінус 150 кілометрів. Друга половина була дійсно в дуже серйозних боях. Обстріли не вщухали ні на хвилину. Це гради, урагани, смерчі постійно. І мінометні та артилерійські обстріли. І я розумів, що я там буду більш доцільніший. І начальнику штаба треба було відпочити трошки, тому що управління там було невеличке. І воно було безперервне. Відпочинок позначувався прапорцями – це просто прилягти десь, не роздягаючись. Це морально було важко. І я попросився в командира бригади, щоб нас поміняли місцями. Щоб я пішов на місце начальника штаба, а він на моє місце під Київ керувати іншою частиною батальйону. Командир бригади його затвердив, і після цього я відбув туди. Там ще тижні два-три противник був та здійснював спроби штурму. Ми планували штурм та зачистку населеного пункту Слобода для того, щоб покращити своє становище та відтіснити противника. Він був у переважній більшості і по техніці, і по особовому складу. Тому вони там продовжували оборонятися.

Ви оцінювали противника тоді як сильного?

Так. Як сильного та кадрового. Мотивація не знаю, яка в них була, за шо вони там йшли воювати. Але він був потужний.

А зараз?

Зараз я взагалі не вважаю його потужним, тому що не розумію, за що вони взагалі можуть іти. Може, є там якийсь умовний термін. Але він ослаб. І морально, і фізично. Техніка вже не та. Це не те, що було раніше. Раніше вони могли собі дозволити колонами йти в наступ. Вони могли розгорнутими бойовими порядками, батальйонами іти. Зараз вони уже розуміють, що так не буде. Я думаю, що все закінчується. І люди, і техніка. Тому кожен на своєму рівні намагається проявити ініціативу для того, щоб озадачити противника, нанести йому втрат, але поберегти своїх людей. Хоча я сумніваюся, що вони їх бережуть.