Освітлювальні прилади змінив на дрони. А комфортне життя в Києві – на будні в окопах. Ось уже два роки глухівчанин Богдан Василько боронить країну на фронті. Історію нашого земляка в ефірі телемарафону «Єдині новини» розказали журналісти каналу «Рада». Ми публікуємо текстовий та скорочений варіант відеосюжету.
В армії відчув спокій
До повномасштабної війни Богдан Василько працював у Києві. Він тривалий час у телеіндустрії. Був і адміністратором, і режисером.
«І врешті я прийшов до освітлювача і зрозумів, що це такий потяг, який мені подобається, працювати зі світлом», - каже Богдан. Навіть для сюжету журналістів «Ради» світло в кадрі допомагав виставляти сам.
Улюблену цивільну роботу з початком великої війни глухівчанин змінив на армію. Не маючи військової освіти, за два роки він став сержантом. Нині він працює із дронами. Через невисокий зріст та спритність його позивний – «Шкет».
На запитання журналістки Тетяни Гончарової, чому без проблем показує обличчя в кадрі, коли чимало військових цього не роблять, Богдан відповідає так: «Мені не страшно, я не переживаю за своїх, я не переживаю за себе. За своїх близьких, тому що вони в безпеці, доки я і хлопці там. Хай вони (росіяни – ред.) знають, хто я такий. Хай вони бачать мене в обличчя, і я надіюсь, це останнє, що вони побачать».
Для Богана очевидно, що наша країна крім нас самих нікому не потрібна. Тому, він розуміє потребу її захищати.
«Якщо ми на початку повномасштабної війни з усім, що у нас було, хоча б коктейлі Молотова, хоча б якась стрілецька зброя, яка в нас була, палками і каменями, і всім, чим завгодно, ми зробили те, що відігнали їх, то, я думаю, немає ніякої проблеми, що в нас трошки менше чогось або трошки більше чогось у них».
На запитання, чи не складно було звикнути до армійського уставу, Богдан відповідає, що розуміє важливість дисципліни. Вона, каже, не має бути «совковою», коли треба віддавати честь на кожному кроці. Але без адекватної дисципліни не буде нічого.
«Мені може не подобатись якийсь командир особисто. Але коли ти заходиш на «нуль», там нема такого подобається чи ні. Там ви працюєте на таку собі справу. І якщо один почне казати «Я цього не хочу», то чому ти тоді йшов сюди? Не подобається? Не йди», - пояснює військовий.
Про те, що хоче воювати, Богдан не казав навіть друзям. Говорив, що розвозить продукти, ліки та волонтерить. Нині вже друзі приїжджають до нього на передову та допомагають збирати на дрони.
«На полігоні я не міг знаходитися в своїй тарілці. Я відчував, що мені потрібно бути там із хлопцями. Я зробив свій вибір. Я вважаю це правильним. Я просто тоді, коли це все почалось, у мене щось всередині мене таке було, що треба. Я обходив декілька військкоматів, мені казали, що не беруть, не беруть. Я чекав, чекав. Потім зустрів знайомого. Кажу «У вас є?». Я уже готовий гроші був дати, аби забрали. І каже «Якраз нам потрібен один». Я коли прийшов, мені видали форму, броню, каску, автомат. Я відчув спокій. Я тут. Я от прийшов туди, куди я хотів».
Після пережитого на війні впевненість Богдана в перемозі не похитнулася. Навіть у моменти після важких виходів та штурмів, воїн знаходив у собі моральний ресурс не падати духом. У цьому навіть на відстані йому допомагали рідні та друзі. Богдан розказує, що коли вони телефонують і питають як він, то військовий не може сказати, що все погано. Він не хоче, щоби близькі переживали, а навпаки телефонували та він розумів, що у них все добре.
«Я кажу, що все нормально. Працюємо далі».
«Коли ти прокинувся зранку, то це вже круто»
Богдан працював на багатьох телевізійних проектах. Армію він порівнює зі звичним для себе телевізійним майданчиком.
«У тебе є задача, яку ти потрібен виконати. Для мене хіба що бігати з автоматом і в броні нове. А как, в принципі, нічого нового».
Богдан зізнається, в окопах теж зустрічав немало телевізійників. Зокрема, трагедією стала загибель звукорежисера Івана Шульги, позивний Шульц. Він став шістдесят третім медійником, який загинув в Україні внаслідок російської збройної агресії.
«Я живу, насолоджуюсь кожною секундою. Свого життя я не уникаю. Я радий за тих людей, які вміють радуватися просто тій же самій каві. Бо зранку, коли ти встав, це вже круто. На мою думку, люди, які кажуть: «Ви дуже веселі. У нас війна». А чого ви не веселі? Насолоджуйтесь! У вас є життя, ви живі! І у нас також буває сумно, буває іноді тяжко, але це не привід заганяти себе в кути і рамки сірого чогось. Це привід подумати: «Я ще живу, я ще можу щось робити»».
Якби боляче не було, коли йдуть колеги, друзі, побратими, коли йдуть рідні, пішла з життя мати Богдана, не витримавши переживань за сина, хлопець каже: «Я на війні до перемоги, до кінця. За нашу країну, єдину маму на всіх, і я не можу інакше».
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram
