«У нас дуже патріотичні жінки. При тому, що пенсії невеликі, ми постійно з 2014 року збираємо гроші на потреби військових. У нас жінки не просто вірять у Перемогу, а живуть нею. Усе, що може допомогти нашим захисникам: фізична праця, молитви тощо. У нас немає такого, що хтось чекає на «руській мір», тому цей стереотип про людей старшого віку, які проживають на прикордонні, – точно не про нас», – зазначає директорка глухівського відділення волонтерської благодійної організації «Турбота про літніх в Україні» Тамара Александренко.
Жінки-волонтерки старшого віку вже десятий рік поспіль допомагають українським військовослужбовцям. З 2014 року глухівчанки долучилися до виготовлення маскувальних сіток, збору продуктів, одягу для захисників. З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну вони продовжують невпинно трудитися: в'яжуть шкарпетки, обереги, мітенки та килими, виготовляють балаклави та окопні свічки. Окрім цього, надають допомогу старшим за себе глухівчанам.
Хто ці жінки та чим вони живуть, читайте далі.
«Я не просто вишивала, а популяризовувала українську культуру»
Наразі в глухівському відділенні ВБО «Турбота про літніх в Україні» перебувають 37 жінок, але команда завжди змінюється. Вони почали допомагати військовим ще в 2014 році. Долучитися до волонтерської діяльності на підтримку армії запропонувала Ніна Покорна.
Ніна Покорна
Тривалий час жінка проживала в Сицилії разом зі своїм чоловіком-італійцем. Вона часто стикалася з тим, що люди нічого не знали про Україну.
«Я сердилась, коли мені казали, що я росіянка. Навіть чоловік так вважав, тому одного разу я кажу: «Знаєш що? Давай я тобі перекладу «добрий день» трьома мовами: українською, російською та італійською, – а він тільки знав привітання. Після він вже розумів різницю», – розповідає пані Ніна.
Попри нове життя в Італії жінка не забувала про Батьківщину. Вона розповідала знайомим про Україну, її культуру та людей. А ще вона любила вишивати.
«Я мала заняття для душі та любов до вишиванки. Тому стала вишивати і дарувати італійцям скатертини. Сиджу шию, а столи ж по два метри. І я їм просто дарувала. Сама собі шила спідниці, сама собі вишивала кофти. Одягалася так, як українка», – зазначає Ніна Покорна та додає, що вишивання було для неї не просто хобі, а й способом донести до італійців красу та багатство української культури.
«Я не просто вишивала, а й намагалася популяризувати українську культуру. Старалась донести що українці – нація творча, весела, працьовита та доброзичлива», – ділиться пані Ніна та додає, що навіть одного разу організувала виставку своїх вишиванок у Палермо.
Про повернення до України та початок волонтерської діяльності
Після смерті чоловіка пані Ніна повернулася в Україну. Це було перед Революцією гідності. У Глухові, куди її привіз син, почався новий етап життя жінки. Не знаючи нікого в місті та прагнучи знайти собі заняття, вона вирішила відвідати місцевий клуб «Надвечір’я».
«Я прийшла, але це було не моє. Тут Революція гідності, а тут приходять та співають, – пояснює Ніна Покорна та продовжує. – Я познайомилася з Лідією Євгенівною, яка розповіла мені, що в Глухові є така організація «Турбота про літніх в Україні». Я побачила, що жінки старшого віку допомагають мешканцям міста, тому вирішила їм запропонувати займатися волонтерством задля підтримки наших військовослужбовців».
Вірш Ніни Покорної "Небесній Сотні"
Після Ніна Покорна пішла до воєнкомату, щоб дізнатися, яку допомогу потребують захисники.
«Заходжу та й кажу: «Я хотіла б допомагати армії». Підняли всі голови та Юра Негреба звертається: «О, нам такі люди потрібні. А що ви хотіли?». Я йому розповіла, що я з «Турботи про літніх в Україні», і ми б хотіли теж допомагати», – пригадує пані Ніна та додає, що це був перший крок у світ волонтерства. З того часу жінки старшого віку почали в’язати маскувальні сітки та долучатися до різних заходів.
Про нелегкий старт у виготовленні сіток
Одна з перших важливих речей, яку потребували захисники – маскувальні сітки. Однак, виникли певні труднощі під час процесу виготовлення. Волонтерки ніколи раніше не плели сітки та й не було спеціального обладнання, тому їм довелося вчитися з нуля.
«Коли ми почали в’язати першу сітку зіштовхнулися з проблемами. У нас не було основи. Я тоді всі магазини обходила, і нічого не знайшла. Ось тряпки ми знайдемо, а основи немає. Пізніше ми знайшли на ринку ось ці сітки, де огірки вішають. Ще у нас не було станка, тому Людмила Чала запропонувала дві вішалки. Садимо одну та другу. Дівчата тримають, ми розтягуємо. А як 5 на 20 зв’язати? Не виходить, не вистачає місця. Тоді пані Людмила, ну настільки була жінка фантазії, заносить палку. Оце в’яжемо два метри – скрутимо на палку», – пригадує оповідачка та додає, що першу сітку виготовили для глухівчанина Антона Петрусенка та його побратимів.
Після повномасштабного вторгнення глухівчанки стали приділяти щоденно дві години свого часу на виготовлення маскувальних сіток.
«Ходимо кожного дня по дві години, окрім суботи та неділі. Хтось йде з 8-10, хтось з 10-12, і так до 16 години. Роботи багато: хто в’яже, а хто ріже, – розповідає Лариса Петрівна Толкачова, яка доєдналася до організації ще в 2006 році. Після смерті чоловіка вона не знала куди себе діти, тому вирішила зайнятися роботою. – Ви знаєте, ми вже ходимо півтора роки на сітки. Це вже як робота: встаєш зранку, снідаєш та йдеш. Це вже як закон. При будь-якій погоді. Спекотно, холодно, ожеледиця ми стараємося все одно йти. Удома кажуть: «Ну куди ж ти йдеш, вже вік такий», а я відповідаю «Хлопцям гірше. Вони тримаються, і нам треба триматися», і йду на сітки».
Лариса Толкачова
Допомагали військовим у будь-який спосіб
Окрім виготовлення маскувальних сіток, волонтерки долучалися до інших ініціатив. Наприклад, коли військовослужбовці потребували теплий одяг, глухівчанки почали шити бурки, а також білизну та шкарпетки.
«Ми познайомилися з жінкою, яка шила бурки. У неї був рак кості, але вона все одно допомогла нам. Ще ми стали збирати гроші, і закупляли галоші. Ходили на ринок, домовлялися, щоби нам по знижці продали. Одним словом, роботи було дуже багато», – розповідає волонтерка пані Ніна.
Також, щоби мати гроші для своєї волонтерської діяльності, жінки старшого віку збирали макулатуру та пляшки, а потім здавали на переробку. Так заробляли гроші на закупівлю необхідного матеріалу.
А вже в 2016 році волонтерки почали співпрацювати з харківською логістикою, а саме всеукраїнською програмою «Нагодуй солдата».
«Пам’ятаю, як за один сезон ми зібрали понад п’ять тонн картоплі. Тоді все місто допомагало. Насправді, за 10 років стільки роботи було, що розповісти часу не вистачить», – з посмішкою говорить Ніна Покорна.
До розмови підключилася волонтерка Наталія Гаврильченко, яка доєдналася до глухівського відділення ВБО «Турбота про літніх» ще в 2013 році. Вона вийшла на пенсію і не знала чим зайнятися, а вже потім Валентина Поцелуєва привела її в організацію.
Жінка додає: «Я пам’ятаю, як проходили ми по Усівці, де збирали картоплю, овочі та консерви. Тоді вже снігу не було, а нам треба було дотягнути до п’ятої школи, а потім вже машина забирала. Узагалі, люди у нас такі добрі та чуйні. Уже нема куди брати, а вони: «Візьміть ще, візьміть ще». Хотіли підтримати військових».
Наталія Гаврильченко та Тамара Александренко (Зліва на право)
Про перші дні повномасштабного вторгнення
Під час повномасштабного вторгнення волонтерки не припинили допомагати глухівчанам старшого віку та військовослужбовцям.
«У перші дні я пішла збирати речі, бо знала, що в Глухові плетуть сітки, а треба матеріал. Проходжу вулицею, і запам’ятався випадок, коли дитина з школи-інтернату виніс свою футболку. Я кажу: «Ну куди ти виніс? Це ж тобі батьки купили, щоб ти ходив». А він відповів: «Нічого, забирайте»», – ділиться своїми спогадами Наталія Гаврильченко.
У перший місяць повномасштабної війни в Глухів майже не було поставок продуктів. На основних шляхах стояли ворожі блокпости. Тоді керівниця глухівським відділенням ТБО «Турбота про літніх» Тамара Павлівна домовилася отримати хліб для малозабезпечених громадян. Волонтерки збиралися та розвозили по домівках їжу тим, хто її потребував.
Пані Наталія розповідає про радісний момент у ці важкі дні: «Ми ж не збиралися разом через події. А на 8 березня Тамара Павлівна каже: «Давайте зберемося». І оце ж ми стільки днів не бачилися, десь два тижні. Боже мій, яка це була радість, якби ви бачили. Всі обіймаються, так хотіли вже побачити всіх, і всі ж готові допомогти, і біда така в країні, це просто жах. І що в нас така єдність».
Жінки-волонтерки створили вокальний ансамбль «Калинонька»
Участь у різних благодійних проєктах
Нещодавно в Україні французькі благодійники відкрили гарячу лінію із надання допомоги людям старшого віку, які опинилися в складних ситуаціях. Зокрема в гарячих точках, таких як Ізюм та Херсон. Волонтерка Наталія Гаврильченко активно бере участь у ньому.
Головний офіс знаходиться в Києві, але фінансування та допомога надходять із-за кордону. Наталія працює операторкою гарячої лінії, приймаючи дзвінки.
«А ось жінка одна з Херсону. Вона лежить там поранена. Син її офіцер на війні, і ось це вона лежить… Дах у домі пробитий, телевізор не робить, холодильник не робить, а у неї перелом шийки бедра. Молоді заходять, сусіди, хто є. І оце я її слова записала: «дякуємо мої рідненькі, низько вклоняюсь до землі, за гарну гуманітарну допомогу. Все корисне і необхідне, навіть сірнички поклали. Дякую волонтерам та керівникам, всій команді. Дуже зворушена». І оце всю дорогу розповідає, і плаче, і плаче. Що зараз вся земля плаче», – розповідає глухівчанка про історію однієї із жінок, які дзвонять на гарячу лінію.
Волонтерка Людмила Козаченкова приєдналася до волонтерської діяльності в 2018 році, після виходу на пенсію. Її привітно зустріли в колективі та запропонували відвідати тренінг на тему деменції.
Людмила Козаченкова
«Після закінчення тренінгу мені доручили вести австрійський проєкт, націлений на допомогу людям із деменцією. У ньому нараховувалося 33 людини. Для них ми отримували підгузки, засоби для гігієни, пелюшки, а потім уже, згідно списку, я розносила по домівкам кожній людині», – розповідає волонтерка та додає, що в кінці 2023 року цей проєкт завершився. Проте пані Людмила вже має чим займатися – французький проєкт для переселенців.
«Наші кравчині будуть шити 300 комплектів постільної білизни. По цьому проєкту нам повинні надати дві швейні машинки, а потім вже почнеться робота», – розповідає глухівчанка.
Окрім участі в різноманітних проєктах, організація активно займається вирішенням соціально-побутових питань жителів Глухова старшого віку. Як відзначила Лариса Петрівна: «Хоча у нас організація турбота про літніх, тобто про нас, а виходить навпаки, що ми турбуємося. От за 16 років ми вже стільки питань переглянули, що Тамара Павлівна каже: «Давайте читати що ми там зробили». І я відповідаю: «Невже ми це все зробили».
«Ми в свою чергу зробимо все, щоб їм там було краще»
З початку 2018 року організація перейшла на серійне виробництво, активно займаючись в'язанням шкарпеток, мітенок та інших необхідних речей для військових.
«З 2018 року по сьогоднішній день ми зв’язали 800 пар шкарпеток. Це з урахуванням того, що ми влітку не в’яжемо. Зазвичай займаємося цим в жовтні – листопаді, коли військові цього потребують. Саме за 2023 рік ми зв’язали 269 шкарпеток, 148 мітенок, 170 килимків», – розповідає пані Лариса та додає, що найбільше килимків зв’язала Валентина Поцелуєва. Жінка за один рік виготовила 100 килимків.
«Цей запит прийшов від військових, бо вони і на танках сидять, і коли приходять в окопи, то стелять килимки, щоби на землі не сидіти. Хочеться, щоби їм також було тепленько, – зазначає пані Валентина, яка до організації долучилася ще в 2005 році. – Підштовхнуло мене те, що мама померла, а сусідка у мене працювала в терцентрі. І вона каже: «Ну що ти будеш вдома сидіти?». От давай там пенсіонерки ходять, якусь роботу виконують. Ти ж не проти? Звісно не проти, і я пішла. І не шкодую. Колектив у нас гарний, вже як друга сім’я».
Валентина Поцелуєва
В'язані обереги від Валентини Поцелуєвої
На сьогоднішній день в організації активно діють дві кравчині, які віддано працюють над виготовленням різноманітних речей для військових. Зокрема, одна з них виробляє костюми під назвою "зайчики" та маскувальні куртки для осіннього періоду.
«Лариса Бобир шиє білі маскувальні костюми. Інша жінка, Сенельник Тетяна Дмитрівна, вона шиє білизну, балаклави, бандани, і так само шиє костюми. Ще вони виготовляють маскувальні костюми «кікімори». Оце за 2023 рік вони ще пошили 319 балаклав», – розповідає волонтерка.
Загалом, волонтерки надають допомогу всім, хто до них звертається. Наприклад, глухівчанка Людмила Казаченкова розповідала, як вони допомагали її сусіду Андрію Сазонову, який знаходиться на нулі.
«Він якраз у 2020 році підписав контракт. А в цей раз він буквально на початку грудня приходив у відпустку на 10 днів. Тому ми передали шкарпетки, білизну, усе, що йому треба було. Після він дуже дякував, – розповідає волонтерка та на останок додає. – Усі чекають перемоги і бажають, щоби воїни повернулися до своїх сімей. А поки на фронті, ми у свою чергу зробимо все, щоби їм там було краще».
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram
