Рівно два роки тому, 24 лютого 2022 року, о 4:30 ранку російська військова техніка рушила від Троєбортного брянської області у напрямку українського пункту пропуску Бачівськ. Переважаючі сили ворога відкрили хаотичний вогонь, полонили прикордонників та військових. А колона з 30 бронетранспортерів рушила в напрямку Глухова. Так розпочалась повномасштабна війна в Шосткинському районі.
Як згадують цей день
Міська голова Глухова Надія Вайло пригадує, що тієї ночі не спала. Близько другої години їй зателефонувала заступниця і передала слова військових, що о четвертій ранку на кордоні можливі якісь дії з російської сторони.
«Подзвонила начальнику нашого прикордонного загону і кажу: «Іван Іванович, якщо щось буде, будь ласка, мені подзвоніть». А тоді вже, початок це було, мабуть, п'ятої години, він мені подзвонив і сказав: «Пішла спецтехніка, ми приймаємо бій». Вони йшли по трасі, де Кіпті-Бачівськ. Наша військова частина, яка в нас стояла, вона просто їм назустріч пішла. Той бій, який вона прийняла, то це вже був на самій трасі в районі Годунівки, Хотминівки».
Директорка Глухівської міської лікарні Валентина Барахович розповідає, що поранених українських військовослужбовців з самого ранку почали доставляти до їх медичного закладу.
«Мені подзвонило наше приймальне відділення, медичний персонал і сказали, що нам почали доставляти постраждалих. Зібралися з чоловіком, сіли в свою машину, приїхали. Це було десь о сьомій годині, може, трошки раніше. Привезли нам спершу постраждалих прикордонників. Це було, не пам'ятаю точно, мабуть, десь шість постраждалих. Потім протягом дня ще був довіз. Це вже були не тільки прикордонники і, мабуть, Збройні сили. У загальній кількості було 11 чоловік».
Лікар-хірург Андрій Дяченко згадує, що декількох важкопоранених встигли відправити до обласної лікарні. Решту рятували в Глухові.
«Коли відбувся бій на трасі, з перших годин розпочалась робота. Ніхто не розумів, що потрібно робити. Це були якісь залишки знань із воєнно медичної підготовки і знання, Слава Богу, з хірургії. Надавалась допомога. Дуже багато поранених. Декілька пацієнтів вдалося переправити до міста Суми. Але потім наші кордони були перекриті, тому все вдавалося зробити на місцях. Коли привезли першу партію шість чоловік, другу партію шість чоловік. Потім ще дві людини довезли власним транспортом. Коли надали допомогу цим людям, потім в ординаторській сиділи всі гуртом, дивилися новини по телевізору, бачили, як летять ракети у вікно».
За словами міської голови Надії Вайло, російські військові оминули місто та трасою Кіпті-Бачівськ рушили в напрямку Києва. Глухів у цей час готувався до оборони.
«Зібрали депутатів. Ті, хто прийшов, зібралися ми там в укритті, в лікарні. Тоді вийшли сюда біля нашої адмінбудівлі. Я сказала, що відбулося, в нас почалися військові дії. Про те, що ми українське місто, про те, що ми Україна».
Добре пам'ятає перший день війни Олександр Мірошниченко – тоді науковий співробітник Національного заповідника «Глухів», а зараз ще й військовослужбовець ЗСУ. За словами чоловіка, черги того дня в Глухові були як біля магазинів, так і біля військкомату.
«У нас із дружиною в цей день був ювілей. І ми не повірили, коли нам вранці всі почали телефонувати і казати, що почалася війна. Ми навіть коли прийшли в заповідник і коли там також була досить напружена ситуація, ми не повірили і після обіду пішли в супермаркет АТБ. І коли побачили людей, які вигрібати всі продукти харчування, ми вже тоді зрозуміли, щось відбулося. Пам'ятаю, ми купили пляшку шампанського, люди вигрібали там гречку, макарони. І проходили якраз повз військкомат і побачили, що там вже люди. Тобто, вже хлопці, і щось всі намагаються отримати. Ми відразу з дружиною пірнули в цей вир. Пам'ятаю, що тоді чисто на прізвище давали автомати, дали кулемет. Дружині показав, як заряджати набої. І поки вона заряджала набої, вже процес почався. Вже ніхто ні про що не думав. Треба було діяти, щось робити».
Олександр говорить, що охочих взяти в руки зброю у Глухові виявилось настільки багато, що чимало кому її просто не вистачило.
«Багатьох просто відправили додому, сказали, що з'явиться стрілецька зброя, тоді вас викличемо. І тут почали формуватися: була окрема рота охорони, були окремо підрозділи швидкого реагування, були спеціалісти, була тероборона. Ми навіть із деякими не контактували, тому що їх дуже була велика кількість і кожен виконував свої функції. Але це було настільки якось злагоджено, і в той же час і злагоджено, і хаотично».
Вже згодом стало відомо, що в бою неподалік Глухова загинув український військовослужбовець Михайло Несольоний.
«Добре, що обійшлося без великих жертв. Тут у нас загинув тільки один хлопець. Було декілька важкопоранених. І коли мій товариш, мій наставник, вже на щиті, Юрій Олександрович Коваленко подзвонив і сказав, що в МТ-ЛБ загинув його побратим. І що вона згоріла повністю, і треба забрати тіло будь-якою ціною. Ми самі не розуміли контролюється траса чи не контролюється росіянами. Це була досить цікава операція. Попросили таксиста знайомого, я взяв дружину, і ми начебто їхали в село «по гражданці». Підбиту техніку ми знайшли швидко, але коли я заліз всередину, то знайти тіло було просто нереально. Якщо б мені не сказали, де він саме був, я б його не знайшов. Уся бронетехніка згоріла повністю, всередині там тільки попіл лежав. І тільки по бронеплитам і згорілому шолому я зрозумів, що тут було тіло людини. Те, що лишилося від нього, ми запакували в плівку і відразу відвезли до глухівського моргу, повідомили його побратимам, що тіло евакуйовано. Щоби вони повідомили вже родичам, і далі вже його поховали, відвезли на батьківщину. Згодом наказом Президента йому було присвоєно звання Героя України».
Таким був Глухів у перший день повномасштабного вторгнення. Про те, як місто жило в оточенні, ми розкажемо в одному з наступних випусків інформаційної програми Глухів.City «На межі».
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram
