Якщо ви читаєте новини про поліцію Шосткинського району, то, вірогідно, цю комунікацію налагодила Інна Роскошна. Її робота полягає в тому, щоби доносити людям інформацію про правоохоронців та водночас підтримувати зворотний зв’язок. Про свою роботу та новий етап у житті Інна розповіла далі.
Інна Роскошна в силу своєї роботи завжди на видноті. Адже відповідає на запити журналістів/журналісток і доносить до громадськості інформацію про те, що відбувається у правоохоронців. Хоча в дитинстві, зізнається, мала зовсім іншу мрію.
«Я в дитинстві мріяла стати фотомоделлю. А вже після класу п’ятого почала задумуватися над професією поліцейської. Навіть пізніше, коли в школі почалося правознавство. І воно мені дуже легко і гарно давалося. І тоді я вирішила, що піду в юриспруденції чи правоохоронні органи».
Навчання професії виявилося важчим, ніж уявлялось. Справжнім випробуванням став казармовий режим. Але тоді Інні хотілося тільки одного – стати професіоналкою. Тому вона стійко виносила всі обмеження та труднощі.
«Я пішла в Харківський національний університет внутрішніх справ після 11-го класу. Ми в Сумській філії були першими курсантами. Складали іспити: фізична підготовка, практичний конкурс з правознавства. І нам тоді сказали, що в нас буде рік казармового режиму. Спочатку для мене це був стрес, бо я про це не знала. А потім якось втягнулася і нормально, мені навіть сподобалось. Коли ти відриваєшся від маминого крила, і тут тобі треба о 5:30 ранку вставати, ввечері у тебе о десятій відбій, то час на себе і особисте життя на ці три роки можна відкласти. Коли був курс молодого бійця, ми цілий день займалися досить нелегкими фізичними вправами».
Інна із захватом описує перші дні роботи. Адже тоді у неї з’явилася можливість з головою поринути в улюблену справу. У той період, констатує вона, у неї продовжив формуватися сильний характер.
«Було стільки азарту. Бо я прийшла працювати в патрульну поліцію у нас у Шостці. І ми працювали в групах реагування, виїжджали на різні виклики. Це був досвід, було дуже цікаво. Різні ситуації були, багато всіляких життєвих складнощів у людей доводилось бачити, допомагати. Дуже хотілося працювати й працювати».
Графік у поліції - непередбачуваний. Із початком повномасштабної війни він став іще напруженішим. Довелося з цим миритися й відкривати для себе нові джерела психологічної підтримки та відновлення сил.
«Усі підозрювали, що може бути війна. Але для нас це до певного часу було закритим питанням. Нас ввечері зібрали десь, мабуть, о дев’ятій чи о десятій, ми не розуміли чому. Здогадки були. О дванадцятій нас розпустили, о п’ятій ранку знову зібрали. Ми не розуміли, що нам робити. Але керівництво нас згуртувало, кожна служба заступила на охорону своїх будівель. Ми тоді ходили цілодобово: піші патрулі, автопатрулі. Жоден поліцейський із Шосткинського району не втік, не поїхав. Усі залишилися на місці й цілодобово працювали. І навіть зараз, коли пройшло трохи більше двох років, у нас майже немає вихідних. Це може бути неділя, а може й неділі не бути, тому що бувають ситуації різні. Може бути “прильот” і все інше. Можуть серед ночі підняти. Потрібно працювати. Присягу давали на вірність народу України всі, тому тепер служимо».
Інна вважає, що саме в психологічній рівновазі криється її сила. Кожна ситуація стає для неї випробуванням, яке робить жінку стійкішою.
«Моя сила виражається в стресостійкості в роботі. Тобто я дуже швидко опрацьовую всілякі моменти критичні і дуже легко з цим можу впоратися, трапляється, що і вночі дзвонять журналісти, бо щось сталося. Доводиться відповідати, доводиться працювати. Це робота, нічого не зробиш. Напевно, написати статтю чи інший матеріал – це найпростіше. А буває така ситуація, що треба за 10 хвилин встигнути написати матеріал, якщо це якийсь резонанс. Якщо трапляються резонансні події, в яку б пору доби вони не сталися, не дай Боже, це вбивства, пограбування, мені також треба виїжджати. Якщо є можливість, знімати, фотографувати, готувати якісний контент. Потім – спілкування з журналістами і з деякими іншими людьми, які постійно цікавляться роботою поліції і висвітлюють її іноді в не дуже доброму ракурсі».
Попри те, що в суспільстві існує безліч стереотипів щодо правоохоронців, Інна помічає, нині довіра населення до поліції все ж зростає. Але все одно, каже, є такі хто упереджено ставляться до людей у формі. Тож Інні доводиться мати справу з будь-якими зверненнями і врегульовувати різні ситуації.
«Постійно доводиться стикатися з невіглаством, пояснювати ситуацію, розрулювати її, казати, як все було насправді. Але в кожної людини своя думка. Буває таке, що дуже резонансна подія, але от слідчі забороняють про неї писати. І ти нічого з цим не зробиш. Не можна поки. Чи підозри немає, чи вина людини не доведена. Не можна публікувати. Коли вже дуже емоції зашкалюють, коли дуже багато роботи назбиралося, а тут іще тобі дзвонять, кажуть, що правда, чи у вас щось сталось, чи правда, що поліцейські щось натворили. І воно якось через себе все пропускаєш. Як наче ти цю ситуацію створила».
Зараз підтримати психологічний стан Інні допомагає наявність поряд близької за духом людини.
«Мабуть, підтримка коханого найбільше в цьому грає роль. Бо він працює у подібній структурі, в ДСНС. І тому ми одне одного підтримуємо і розуміємо, якось розвантажуємо один одного після роботи. Це, напевне, найважливіше».
Нещодавно Інна наважилася приміряти на себе роль не лише поліціянтки, а й дружини.
«Познайомилися ми, як тільки почалася повномасштабна війна, на пункті незламності. Чергували разом. Потім потрапили в одну компанію відпочивати… І так склалося, що вирішили пов’язати свої життя».
Тепер на Інну чекає декретна відпустка. Попри це, каже, не збирається втрачати професійну кваліфікацію.
«Я буду працювати, тому що я одна в нас в службі на весь Шосткинський район. Доведеться з журналістами спілкуватися телефоном. Я не думаю, що буду довго в декреті: спілкування з різними людьми, з різним контингентом дає про себе знати. Вже починаєш сумувати за цим».
Інна тільки вчиться балансувати між роботою і родиною, але вже знає секрет гармонійного їх співвідношення у своєму житті.
«Я б сказала 50 на 50. До певного часу в мене на першому місці була лише робота, я про сім’ю не задумувалась. Зараз в мене вже є своя сім’я, тому і те, і те важливе. Жінка повинна бути і реалізованою, і в неї також може бути сім’я».
Зараз Інну радує підтримка колег. Згуртований колектив надає їй сил, ділиться поліціянтка.
«Наприклад, коли я працювала ще в патрульній поліції, в нас була дуже дружня компанія. Якщо у когось якісь проблеми, ми постійно зберемось, допоможемо. Навіть зараз у мене в Сумах дуже класне керівництво. І мій керівник, коли дізнався, що я вагітна, напевно, ще більше радів, ніж я».
Інспекторка з комунікації завжди повинна бути на одній хвилі з людьми. Тому Інна буде, як і раніше, інформувати про роботу поліції.
«Можливо, років через 10, я зміню професію. Але все одно буду пов’язана з юриспруденцією. Сферу права не лишу».
Новий етап у житті Інни Роскошної – тільки привід для постійного самовдосконалення. Бачачи та слухаючи її, люди звикли вірити поліції. В тому і полягає її робота, в тому є її успіх.
Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом
