“Я дуже любила свою роботу, там все було настільки налагоджено - і процес, і комунікація із людьми: вони поважають тебе, а ти їх. Все було дуже добре. Але прийшло розуміння, що це максимум, чого можна досягнути і далі рухатися в цій сфері нікуди”, - ділиться Ірина Крячко.
Ця думка, що кілька років тому почала турбувати професійну журналістку з Сум, стала відправною точкою у її новій діяльності. У вересні 2023 року вона підписала контракт зі Збройними силами України, почала службу в 68-му окремому батальйоні територіальної оборони, що нині захищає Сумщину.
Як Ірині дається служба, з якими труднощами довелося зіштовхнутися на кордоні Глухівщини та що, навпаки, наснажує у війську, вона розповіла нашому виданню.
Випадковий телефонний дзвінок
За плечима пані Ірини - майже два десятки років у журналістиці. Вона працювала на Сумському телебаченні та редакторкою інтернет-видання, мала проєкти з всеукраїнськими каналами 1+1 та СТБ. До повномасштабної війни трудилася речницею в “Електроавтотрансі”, відповідаючі за комунікацію між підприємством та користувачами послуг.
Робота в журналістиці.
Із військовими, каже Ірина, їй доводилося спілкуватися під час роботи. Але, щоби самій піти в армію, до певного моменту вона не задумувалася. Перший поштовх відчула вже після 24 лютого 2022 року.
“Коли оговталася від подій перших місяців, то дізналася, що депутатка Сумської обласної ради Лілія Ричкіна підписала контракт. Я так пишалася нею і пишаюся досі. Потім усе більше жінок долучалися до війська, я бачила ці дописи у Фейсбуці. Наприклад, моя знайома медсестра з лікарні. Водночас я проконсультувалася з Лілією щодо її служби”, - згадує Ірина.
Тоді вона вперше спробувала звернутися у Сумський військкомат, але не знайшла відповідної посади й вирішила зачекати. Доленосним пізніше став звичайний вечір.
“Уже тоді я думала про зміну діяльності. Мені запропонував роботу підприємець із Києва, який виготовляє капсули життя. І я готова була їхати на співбесіду в столицю. Водночас ми зі старшою донькою гортали стрічку в Фейсбуці й побачили оголошення Хустського військкомату, що на службу запрошують чоловіків та жінок до 45 років. Я подумала, якщо вже буду їхати на одну співбесіду, то чому не поїхати на іншу. Адже вибір має бути завжди. Вирішила зберегти собі номер з оголошення. Але коли настинула, то цей номер автоматично почало набирати. І я подумала, що буде негарно вже покласти слухавку. Мені відповів Костянтин. Я йому розказала про себе, на що орієнтуюся, чому зацікавлена в службі. Він попросив надіслати резюме, я це зробила і стала чекати на зворотній зв’язок”, - розказує військова.
Із ним у військкоматі не забарилися і вже наступного дня Ірину запросили на співбесіду 13 вересня. На купівлю квитків, згадує вона, було кілька днів. Але вони легко знайшлися. Так Ірина вирушила в Закарпатську область.
Уже зараз пані Ірина розуміє, що на її рішення піти у військо вплинуло кілька факторів.
“Одна з перших причин - це те, що війна не вибирає, бути там чи тут. Вона приходить у кожен дім. І ти розумієш, що для наближення перемоги ти не можеш бути осторонь. Хтось волонтерить, хтось плете сітки. Я вважаю, що “разом до перемоги” - це не просто красиве гасло. Це дійсно відображення реальності. Якщо люди свою фаховість будуть направляти на наближення перемоги, то, звісно, ця перемога прийде швидше”, - ділиться жінка.
І додає, що ще однією причиною стали соціальні гарантії, що дає армія. Пані Ірина сама виховує доньок.І тому будь-яку роботу в своєму житті обирала так, щоби мати можливість забезпечити дітей.
Ірина з доньками.
Так, прагнення до нового, бажання допомогти країні та дати своїм дітям гідне майбутнє привели пані Ірину у військкомат.
“Бойові анаконди” та перший день служби
У Хусті вона зібрала всі необхідні документи, почала вчитися поводитися зі зброєю, тренувалася. Після разом із іншими новобранцями вирушила у навчальний центр.
“Із п'яти взводів у нас був окремий взвод дівчат. Це було вперше. Нас було тридцять. Ми навіть групу створили «Бойові анаконди». Спочатку ми там писали, де навчання, які класи та інше. А потім, коли вже роз'їхалися по частинах, консультувалися, ділилися своїми досвідом”, - згадує військова.
У навчальному центрі був цілий взвод дівчат
Навчання тривало 34 дні. Потім військові рушили на місця служби. Так пані Ірина опинилася на Глухівщині. Каже, спочатку хвилювалася, адже не розуміла, чого очікувати.
“Впевненості додало те, що першим, хто нас зустрів, був наш командир батальйону. Він з усіма привітався, і сказав, що хоче поспілкуватися з кожним окремо. Щоби ми не вірили тому, що в армії нікому не цікаво, ким ми були до, бо насправді це важливо. Я сказала, чим я займалася у цивільному житті, що я вмію, чим я можу бути корисною, що я можу запропонувати, які новації ввести, як я це бачу, ким я себе бачу”, - розповідає Ірина Крячко.
Підтримка була і загалом від усього колективу. Так пощастило, зізнається Ірина, не всім жінкам, із якими вона була в навчальному центрі. Деякі писали про складні умови та проблеми в оточенні. Натомість Ірина швидко знайшла спільну мову з побратимами та посестрами. А-от до військового побуту довелося звикати довше.
“Перші дві-три ночі я взагалі не спала. Настільки було багато мишей, що я не могла заснути, настільки їх боялася. Намагалася фізично себе виснажувати, щоби не чути їх. Але це не діяло, лише впливало на службу, бо я була втомленою. Потім взяла себе в руки. Крім цього, не було гарячої води, до якої звикла в квартирі. Приловчилася все гріти в посудинах. А коли зимою були морози, то ще й гріла воду, щоби відтопити обледенілий засув на воротах”, - згадує Ірина.
У війську Ірина відчула себе на своєму місці
Чимало в адаптації військовим допомагали місцеві жителі. Деякі, додає Ірина, стали для неї близькими людьми. Одна жінка спочатку принесла в’язані шкарпетки, а коли було потрібно, то прихистила в себе вдома.
“Мабуть, війна показала людей такими, якими вони є насправді. І тут, близько до кордону, люди не стали жорсткішими. Вони навпаки об’єднуються, вони щирі, завжди готові допомогти. Був випадок, коли я захворіла і не могла навіть встати з ліжка. Одна з жінок, яка вже стала мені рідною людиною, зрозуміла, що я не телефоную кілька днів. Зрозуміла, що щось не так. Вона приходила до мене двічі на день, розтирала, вмивала. У цьому особливість українців, що попри всі обставини вони не стають черствішими, а навпаки стають людянішими”.
На таке ставлення людей, додає пані Ірина, не впливає хто де народився. Адже вона служить у батальйоні, де більшість військових із західних областей України. Тут, каже жінка, на це не звертають увагу й стереотипи про географічну розрізненість українців, яку десятиліттями поширювали росіяни, не працює.
“Ставлення до військових формується виключно на їхній поведінці, як із будь-якими людьми. Нам люди приносять домашні яйця, свіжину, коли ріжуть кабанчика. Тобто, діляться тим, що мають. Я не кажу, що у нас є потреба в цьому. Але оцей момент, що люди турбуються і підтримують, дуже мотивує”, - пояснює військова.
“Вони пишаються тим, що роблять для України, а їхні рідні пишаються ними”
Нині Ірина Крячко відповідає за зв’язки із медіа та громадськістю у своєму батальйоні.
“Я реалізувалася на своїй службі, тому що свій цивільний професійний досвід принесла сюди”, - каже комунікаційниця.
Пані Ірина пояснює, що намагається показати різні моменти життя свого батальйону. Вона пише не лише про бойові дії, але й випадки, що доводять хоробрість у повсякденному житті.
“Було так, що наші хлопці просто їхали й побачили, що через ворожий обстріл загорівся будинок місцевих жителів. Вони бігли через поле, щоби допомогти гасити пожежу. А колись рятували чоловіка, якому стало зле посеред вулиці”, - згадує.
Також вона розказує людям про приємні події в армійських буднях, як-от одруження, щоби нагадати, що життя триває попри все. А ще зосереджується на кожній людині зі свого батальйону, бо чимало з її побратимів не були професійними військовими до вторгнення рф у 2022 році.
“У нашому батальйоні є депутати, архітектори, є журналісти, механіки, айтішники. Дехто служить із 2014 року, а хтось прийшов у 22-му. Більшість - добровольці. Я хочу розказати про їхнє життя поза війною. Наприклад, я писала, як вони проводять Великдень, адже більшість особового складу батальйону - віряни західного обряду. У них дуже цікаві традиції святкування, дуже цікаві страви”, - розказує Ірина.
Таку стратегію у своїй роботі зробити військових відкритішими та видимішими для цивільних пані Ірина обрала, щоби, зокрема, протидіяти ворожій пропаганді.
“Тримати інформаційний фронт дуже важливо. Адже чим вищий рівень інформованості населення про армію, тим менше шансів у ворога нав'язати щось своє вигадане і видати бажане за дійсне. Звісно, я розказую лише про ті моменти, про які можна говорити відкрито. Також розумію, що не всі військові прагнуть публічності. На початку роботи з цим взагалі було складно, але зараз вони часто самі надсилають якусь інформацію. Я узгоджую із командуванням, чи можна про це писати, а далі розвиваю тему, дізнаюся деталі”, - пояснює військова.
Старання Ірини більше розповідати про військових не залишаються непоміченими. Її дописи стають приводами для новин у ЗМІ, і врешті їх бачать рідні захисників та захисниць за сотні кілометрів.
“А ще я розміщую інформацію у групах населених пунктів, звідки мої герої. І вони потім кажуть, що їхні рідні їх бачили. Або вони читають про себе у місцевих виданнях Глухівщини, роблять скріншоти, надсилають додому. Вони пишаються тим, що роблять для України, а їхні близькі пишаються ними”, - каже Ірина.
Вона створює іміджеві та інформативні ролики, веде сторінку про 68-й батальйон у Фейсбуці. Щомісяця складає план Днів народжень та готує привітання для іменинників. Збирає фото певної людини та з них створює відео, потім поширює його на сторінці батальйону та між особовим складом.
“Ви знаєте, так приємно, коли це їх радує. Вони трошки відволікаються”, - констатує Ірина.
Ірина й надалі бачить себе в армії
Найціннішим у своїй роботі вона вважає те, що виконує її не для “галочки”. Її праця має відгук та викликає позитивні емоції у важкі часи. А ще вона зближує людей, адже завдяки доступу до інформації жителі Глухівщини краще розуміють тих, хто боронить їхні кордони. І навпаки, мешканці західних областей краще усвідомлюють, у яких умовах живе прикордоння на іншому кінці країни.
Ірина зізнається, що свою нову роботу полюбила всією душею і бачить себе в ній і надалі. У майбутньому хоче бути офіцеркою групи психологічної підтримки або пресофіцеркою, щоби продовжувати допомагати іншим словом.
“Я хочу, щоби війна закінчилася, а після набутий досвід і свою компетенцію передати далі. Із нетерпінням чекаю курсів офіцерів. У будь-якому випадку хочу працювати з контентом та створювати позитивний імідж свого батальйону”, - підсумовує Ірина.
Матеріал створено за підтримки Волинського пресклубу
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram
