Дар’я Скрипка є однією із найактивніших здобувачок освіти Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка та його студентською ректоркою. Вона амбітна, творча та не боїться пробувати нове в житті.

Кілька місяців тому Даша ризикнула поїхати в іншу країну та провчитися семестр разом зі студентами з різних куточків планети. Про те, як їй це вдалося, чим відрізняється навчання в Україні та Туреччині, як ставляться іноземці до війни в нашій країні, та які враження вона отримала, глухівчанка розповіла в інтерв'ю.

Як потрапила в Туреччину

Нещодавно Дар’я повернулася з чотиримісячного навчання в Туреччині в межах програми академічної мобільності Еразмус+.

«Програма Еразмус+ є у кожному університеті, і наш не є винятком. Він пропонує багато таких програм, але ця - найцікавіша, бо вона найдовша й проходить у Туреччині. Більшість інших програм тривають лише два тижні».

Ідея поїхати на навчання за кордон з'явилася в Даші завдяки викладачці, завідувачці кафедри педагогічних наук Ользі Мілютіній.

«Вона розповіла про дівчину, яка минулого року їздила за цією програмою, - згадує Дар’я. - Я її знаю та дружу з нею. Тому ми зустрілися з Вікою та поспілкувалися на цю тему, бо в мене було багато питань щодо поїздки».

Однак на початку Дар’я вагалася, адже їй ніколи не доводилося їздити за кордон, та й подорож на чотири місяці здавалася їй занадто довгою.

«Спершу я не хотіла їхати, коли мені запропонували. Як уявила, що це на чотири місяці, зовсім інша країна, а я в принципі ніколи не була за кордоном. А тут ще й сама. Тому й виник страх. Також батьки переживали. Тож, я хотіла відмовитися, а викладачка каже «Їдь, ти хоч світ побачиш». Я ще раз все обдумала та вирішила все ж таки ризикнути».

Восени 2023 року глухівчанка пройшла відбір на знання англійської мови. Їй ставили питання англійською, а вона мала давати відповіді: «А вже в лютому 2024 року я поїхала на навчання в Університет Нігде Омера Халісдеміра, який знаходиться в турецькому місті Ніґде», - каже Дар’я.

Відмінності в навчанні

Навчання в Туреччині суттєво відрізняється від того, до чого звикла Дар’я. Найперше, що вона запримітила, - це те, що в турецькому університеті більше зосереджуються на практичній частині, а не на теоретичній.

«У нашому університеті багато задають завдань теоретичного плану, де нам потрібно відповідати на запитання, розписувати все до дрібниць, - розповідає глухівчанка. - Турецьке ж навчання більш орієнтоване на практику. У нас майже на кожній парі було якесь практичне завдання».

Також відмінність полягає в тому, що в Туреччині немає чіткого поділу на лекції та практичні заняття. Це просто "заняття", яке складається з теоретичної частини, де матеріал пояснює викладач. Та практичної, де закріплюють теорію за допомогою індивідуальних завдань, роботи в групах чи парах.

«Після кожного такого завдання студенти та студентки обов'язково проводять рефлексію, аналізуючи, що вони засвоїли на занятті», - пояснює Дар’я.

Дар’я зазначає, що заняття в Туреччині тривають 55 хвилин, але зазвичай їх об'єднують по два чи три, роблячи перерви між парами. Загальна тривалість навчання може бути більшою, ніж в Україні, але завдяки перервам воно не здається таким виснажливим.

Важливо, що тривалість та формат занять можуть варіюватися залежно від типу роботи, бажання студентів та викладачів.

На відміну від української системи, де розклад може змінюватися протягом семестру, в турецьких університетах він чітко фіксується на початку і не підлягає коригуванню. Це означає, що заняття не повторюються протягом тижня, а йдуть за чітким графіком, як у школі.

Винятком стають лише ситуації, коли заняття випадає через релігійні свята. У такому випадку воно переноситься на зручний для викладача та студентів час і проводиться онлайн.

Ще в турецькому університеті є власна дистанційна платформа схожа на Classroom. Там викладачі публікують навчальні матеріали, літературу, силабуси, а студенти завантажують виконані завдання.

«Однак, відмінність між ними, це те, що в Classroom, навіть після закінчення терміну здачі завдання, студент усе одно може надіслати роботу, але в турецькій системі це неможливо - завдання буде анульовано, а студент отримає 0 балів», - пояснює Дар’я.

Останнє, що помітила Дар’я у відмінності в навчанні, це те, що протягом семестру студенти пишуть проміжні та фінальні екзамени. Проміжні екзамени, які Дар’я складала з 21 по 28 березня, схожі на звичайні підсумкові.

А також система оцінювання в Туреччині відрізняється від української. Усі роботи оцінюються у відсотках. Наприклад, візьмемо курс "Викладання англійської мови для молодших школярів". Розподіл оцінок може бути таким:

  • Тести, завдання, участь на парах - 20%
  • Проміжний іспит - 30%
  • Підсумковий іспит - 40%
  • Мікровикладання (30-хвилинне заняття, де студенти пишуть річні плани, планують активності для заняття, враховуючи всі деталі та можливі помилки) - 30%.

Дар’я пояснює: «Мікровикладання - це особливий вид роботи, який використовується на предметах, пов'язаних з викладанням. Студенти пишуть річні плани, планують активності до них, враховуючи всі деталі та можливі помилки, а потім проводять 30-хвилинні заняття, де виступають у ролі вчителів, а їхні одногрупники - у ролі учнів».

Навчальний розклад

Дар’я ділиться, що мала нетиповий розклад занять, адже понеділок, п'ятниця, субота та неділя були у неї вільними. Це давало їй аж чотири вихідні на тиждень. В інші дні вона мала заняття: від однієї пари на день до трьох від ранку до вечора.

Дар’я вивчала сім предметів, які були пов'язані з методикою викладання англійської мови. Наприклад, вона поділилася своїми враженнями від двох курсів, які особливо запам'яталися.

«Матеріальний дизайн - цей курс знайомив нас із використанням інтернет-ресурсів та штучного інтелекту в навчальному процесі. Ми вивчали, як інтегрувати онлайн-матеріали, інтерактивні вправи та інші цифрові інструменти в свої уроки англійської мови», - каже студентка та додає ще про іншу дисципліну. – «Цей курс мав на меті навчити студентів критично оцінювати навчальні матеріали. Ми повинні були розібрати від і до підручник з англійської мови, чи він корисний для дітей, наскільки він допомагає вивчити англійську мову, на скільки він розрахований на дітей, на ті роки навчання, на які він розписаний тощо».

Насправді, як зазначає Дар’я, вона хоч і любить свою спеціальність, але в її житті перше місце завжди займала творчість. Наприклад, у жовтні ми розповідали, як студентка створювала мурал на глухівському стадіоні для футбольного клубу «Велетень».

«Я хоч і люблю викладати, але для мене на першому плані завжди була творчість: малювання та монтаж. Однак Туреччина відкрила мою спеціальність зовсім по новому. Мені показали, як можна по сучасному та з цікавістю викладати для дітей».

Знайомство з традиціями Туреччини

Традиційна турецька кухня виявилася для українки несподіванкою. Гостра та жирна їжа, яку так полюбляють турки, не підійшла для її організму.

«Я з таких людей, що до такої жирної та гострої їжі не звикли. У результаті все це висипалося на моє обличчя. Тож, наразі я лікую свою шкіру. Це, мабуть, один такий мінус від поїздки», - ділиться Дар’я.

Однак, не зважаючи на це, їжа в Туреччині, зазначає Дар’я, смачна. У неї та в інших студенток навіть була можливість скуштувати домашню традиційну кухню.

«В один день нас запросили у гості до працівників інтернаціонального офісу. Тому в нас була можливість скуштувати ще й домашню кухню та відчути, що таке вечеря в турецькій родині. Тоді я навіть вперше дізналася, що кебаб, який ми звикли їсти в Глухові, зовсім відрізняється від кебаба, який готують в Туреччині. У них це м’ясо з зеленню та лимоном на тарілці».

Дар’я розповідає, що коли вже потеплішало на вулиці, то біля гуртожитку почали збиратися студенти та студентки. Вони грали у волейбол, влаштовували пікніки, а деякі вмикали музику та танцювали.

«Я доєднувалася до них, і так вивчила їхні традиційні танці. Насправді місцеві були в шоці, але й водночас раділи, що українка, людина з іншої країни, цікавиться їхніми традиціями», - каже Дар’я.

Що говорять про Україну?

На жаль, під час перебування в Туреччині Дар’ї довелося зіткнутися з неоднозначним ставленням до України з боку деяких місцевих жителів.

«Більшість із тих, із ким мені довелося спілкуватися, на жаль, орієнтовані на росію, а не на Україну. Дехто навіть сприймає нас як одну країну. Якщо хтось знав щось про війну в Україні, то це вже добре. Але іноді доводилося стикатися з питаннями на кшталт: «А що, у вас ще йде війна? Ще не закінчилася?».

У таких ситуаціях Дар’я вважала за необхідне розповідати про війну, щоб люди знали про реальність, в якій живуть українці. Вона навіть почала вести паралельно Instagram англійською та публікувати дописи про війну, бо бачила, що багато іноземців почали на неї підписуватися: «Я і надалі буду розповсюджувати інформацію на іноземну авдиторію, бо це справді важливо, тому що, на жаль, вони зовсім відірвані від реальності, в якій ми живемо».

Особливо складно було спілкуватися з тими, хто ставився до росії позитивно. Один з таких випадків Даша запам'ятала особливо: «Один хлопець із Туреччини, дізнавшись, що я з України, заявив, що любить росіян. Я не могла мовчати і показала йому відео з руйнуваннями по всій Україні, з нашого регіону, і сказала «Оце твоя любов до росіян. Ну що, тепер ти їх так само любиш?». І тоді він просто промовчав».

На щастя, не всі іноземці поділяли такі погляди, як більшість турків. Дар’я знайшла підтримку серед казахів, які жили в гуртожитку.

«Вони знали про війну в Україні, щиро співчували нам і багато підтримували, - говорить вона. - Ці люди цікавилися моїм життям, а саме, де я живу. Коли я пояснювала, що живу близько до кордону з росією, і що наш регіон постійно перебуває під обстрілами, то вони жахалися».

Ще один позитивний приклад – це казах, з яким глухівчанка познайомилася в перші дні перебування в Туреччині. Цей хлопець пильно стежив за новинами про війну в Україні, читав усі телеграм-канали та знав українські пісні, включаючи "Ой, у лузі червона калина" та пісню про Степана Бандеру.

«Я була дуже здивована, коли ми стояли з ним в черзі для оформлення документів, і він від нудьги почав співати ці пісні». - ділиться Дар’я.

Також підтримка не обмежувалася тільки казахами. Дар’я познайомилася з багатьма студентами, які ставилися з розумінням до ситуації в Україні. Наприклад, коли вона почала читати новини про можливий наступ на Сумщину, то її нові друзі почали пропонувати підтримку.

«Вони казали, що якщо мені потрібна допомога, я можу звертатися до них. Деякі навіть пропонували мені залишитися в Туреччині, якщо ситуація на Сумщині правда погіршиться, і я не зможу повернутися додому. Хтось казав, що допоможе мені знайти роботу».

«Через онлайн навчання студенти дуже не активні»

Дар’я зазначає, що після повернення додому вона вже встигла зробити звіт та розповісти про свій досвід адміністрації університету. А з початку навчального семестру в неї буде можливість розповісти про програму студентам.

«Я дуже сподіваюсь, що це вплине на активність студентів, бо зараз, через дистанційну форму навчання, студенти стали неактивними, і, в принципі, через їхню незацікавленість у житті університету. Я просто сподіваюсь, що вони будуть брати більше участі як у житті університету, так і в таких от програмах, бо, по-перше, це дуже крутий досвід, а по-друге, це допомагає університету бути більш сучасним».

Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram