“Я б дуже жалкувала, якби не зробила цього колись”, - каже глухівська кінологиня Валентина Солорева. Вчителька за освітою, у 2017 році вона наважилася кардинально змінити життя та обрати професію, про яку мріяла з дитинства.
Відтоді вже сім років працює у групі кінологічного забезпечення Глухівського відділу поліції. Єдина жінка в колективі виконує завдання по всьому Шосткинському району. Та й взагалі, команда правоохоронців-кінологів та їхніх підопічних – одна з найпотужніших в області.
Про свій шлях, виклики, особливу мову між кінологами та собаками, а також чотирилапих напарників пані Валентини, читайте далі.
На гроші, подаровані на весілля, купили собаку
З пані Валентиною ми зустрічаємося на тренувальному майданчику для собак у Літньому парку. Тут вона проводить левову частку свого часу, адже кілька разів на день вигулює своїх підопічних. Кінологиня каже, що собак любила з раннього дитинства, хоча власної тривалий час не мала.
“Моя мама завжди більше любила кішок, тому з собаками вдома не склалося. І я, коли бачила якусь нещасну собачку на вулиці, то несла її додому. Або якусь поранену, то теж. Але, звісно, вони в нас не залишалися в дворі. І ось, нарешті, батьки як вони сказали, “купили” мені німецьку вівчарку. Але то була не німецька вівчарка, а тільки на половину”, – згадує Валентина.
Її Валентина назвала Джиною. Попри те, що вівчарка була не зовсім породистою, ставилася до неї серйозно: Джині купувала вітаміни, а собі книжки про дресирування тварин.
“Мені було цікаво не просто бавитися та доглядати, а вчити її. Що виходило, а що ні”, – каже жінка.
Попри таку любов та зацікавленість у собаках, свою професію із ними Валентина пов’язала не одразу. Як зізнається, чималу роль у цьому зіграли стереотипи.
“Мама казала, що заміж не вийду, а буду завжди з собаками ходити і пахнути ними. Що мене крім них не цікавить ніхто. Але, як бачите, – сміється Валентина, – і чоловік полюбив із моїм захопленням собаками, і заміж вийшла”.
На гроші, які подарували Валентині та її чоловіку на весілля, вони купили собаку – кавказьку вівчарку.
“Він став моїм першим породистим псом. Такий класний. Хоч і кажуть, що “кавказці” страшні звірюки, але якщо займатися собаками, то вони прекрасні, дуже розумні”, – наголошує Валентина.
Коли “кавказця” не стало, а чоловік пані Валентини збирався на службу в зону АТО, вона знову задумалась, щоби завести собаку. В інтернеті побачила оголошення про продаж щенят німецької вівчарки. Коли поїхали забирати одного додому, то не тямила себе від щастя.
Мрія, що стала реальністю
Друга родини назвали Греєм. Саме він поєднав пані Валентину та кінологію. Адже прагнення навчити Грея більшому, ніж елементарні прийоми, привело її у Глухівський відділ поліції.
“Там я познайомилася з кінологом Іваном Капелько. Він погодився допомогти з собакою, почали тренуватися. Він питав, хто займається Греєм, хто прибирає, годує його. А тоді запитав, чи не хочу я навчитися, щоби Грей по сліду ходив. Я відповіла, що звісно хочу. І так склалося, що з’явилася вакансія у групі кінологів й мені запропонували спробувати”, – розказує Валентина Солорева.
Вона додає, що хоч і мріяла про це все життя, але сумнівалася, адже освіту мала педагогічну. До того ж вагалася щось змінювати у віці після 30 років й боялася не пройти відбір. Однак, наважилася ризикнути.
“Поки був час, ми з Греєм почали бігати кілометри по полю. Потім поїхала в Житомир на пів року на навчання. Перші два місяці була там без Грея. Він залишився вдома з чоловіком, коли той приїхав із зони АТО. А я поки вчила закони, проходила загальне навчання. А коли почалася кінологія, то забрала Грея і жили ми з ним душа в душу ще чотири місяці. Складно було, адже так довго від родини так нікуди не їздила. І режим занять був інтенсивний, щодня тренування. Складно було фізично, але не морально. Бо я була зі своїм собакою і розуміла, до чого ми йдемо”, – розказує пані Валентина.
Грей успішно засвоїв програму, хоча на старті навчання йому вже було рік і два місяці. Із Житомира в Глухів Грей повернувся з сертифікатом, вищими балами та відзнакою за успіхи. А пані Валентина – з новим етапом у житті.
Кожен виклик – це урок на майбутнє
З 2017 року Валентина почала працювати кінологинею у відділі поліції Глухова на пошуковому напрямку. З перших днів, каже, переконалася, що робота виходить далеко за межі навчальної методички й абсолютно різниться з картинкою, яку показують у фільмах про службових собак.
“Не все відразу виходило ідеально. І я щось неправильно робила, і собаку не так прочитала. Бо це ж не так, що прийшла, поставила собаку, він пішов, знайшов і нічого робити не треба”, – пояснює кінологиня.
Успіх роботи команди насправді залежить від її злагоджених дій і купи факторів. І навіть у випадках, коли ніби пробуєш усе, він не гарантований. Валентина зізнається, кожне не ідеально виконане завдання сприймала дуже особисто.
“Аналізувала, що зробила не так, прокручувала в голові. Мотивації додавали випадки, коли навпаки все вдавалося. Як-от коли пропала дівчинка в Кролевецькому районі. І ми знайшли. Тоді думала, що недарма це все роблю”, – каже співрозмовниця.
Позаяк у поліцію Валентина прийшла з мирної професії, у новій роботі їй довелося адаптуватися до різних ситуацій.
“Із собакою працювати, звісно, круто, коли знайшли когось. Але ж є такі моменти, як вбивство. Тоді завжди важко, хоча ти розумієш, що це твоя робота. Такі моменти донині сприймаю близько. От як той випадок у Глухові, де чоловік убив сина”, – ділиться Валентина.
І додає, що будь-яка справа – це й урок на майбутнє. Наприклад, колись кінологи шукали жінку старшого віку. Собака привів до води й підводив туди правоохоронців. Як пізніше з'ясували, зникла справді потонула. Із цього випадку пані Валентина запам’ятала поведінку чотирилапого напарника, коли шукати треба в воді. І згодом цей досвід знадобився в іншій справі.
“У селі на Глухівщині вбили чоловіка, а тіло викинули. На місці собака повів мене до води. Я відразу сказала, що шукати треба там. Казали, що такого бути не може, але я наполягала. І справді, тіло чоловіка знайшли у водоймі”, – констатує Валентина.
Чотирилапа педагогіка
Загалом під час роботи, пояснює Валентина Солорева, між кінологами та їхніми собаками-напарниками виникає особливий зв’язок. Валентина знає, коли і який настрій у пса, коли він втомлений чи хоче схитрувати.
“Собака – це живе створіння з особливим характером. У нього теж може боліти там, скажімо, лапка. Він же про це не розкаже, треба відчувати. Коли я знаю, що він може працювати класно, але щось іде не так, то це значить, що щось трапилося”, – пояснює Валентина.
На цьому моменті дуже важливо познайомити вас із Ханом. Коли Грей, із яким Валентина починала працювати в поліції, пішов на заслужену пенсію, то новим її напарником став вівчарка Хан.
“Хана прочитати елементарно. Грей такий серйозний, а Хан – відкрита душа, хитрун. Коли він щось не хоче вже робити, то дивиться на тебе і ніби каже: “ну коли вже все”, “ну дай м’ячика”. Таке буває рідко, але проскакує”, – каже Валентина.
Коли Валентина розказує про поведінку та вдачу своїх собак, то я розумію, що її минула педагогічна освіта була не даремною. Душа кінологині не лежала до неї, адже просто були потрібна правильні “учні”. Бо її робота з собаками – це та сама педагогіка, де до “учня” треба знайти підхід, вивчити поведінку та направляти потрібним шляхом.
“Якщо взяти чужого собаку, то з ним так не попрацюєш ефективно, бо не знаєш його. Вони, як діти, - у кожного свій характер. Той очі опустив і ти розумієш, що хоче схитрувати, а інший очі опустив не тому, що хитрує, а справді не знає, і йому соромно”.
Нині Валентина працює з Ханом, який спеціалізується на пошуку наркотичних речовин. Хоча іноді до слідової роботи долучають і Грея. В “ученицях” у Валентини - і молода собачка Ада.
“Хан дуже класний собака, він обожнює дітей, наш циркач. Коли якісь виступи, то Хан перший: і змійкою між ногами ходить, аби тільки його погладили. А як погладиш, то він і на голову залізе. Дуже любить увагу”, – каже Валентина.
Початково Хана, як і Грея, починали вчити для розшукової роботи. Тоді у штаті потрібен був іще один слідовий пес. Хоча Хан і старався та виконував свою роботу, але вона відчувала, що його собаче серце до цього не лежить. Тоді для Хана підібрали інший напрямок роботи – пошук наркотичних речовин.
“Йому більше сподобалася іграшка м’ячик по спецкурсу. Раз заховали – він приніс, у нього був азарт шукати. Зрозуміли, що це його. У мене часто питають, а як він шукає наркотики. Мовляв, напевно, годуємо ними. Я пояснюю, що собаку ніхто наркотиками не годує. По-перше, де брати те все, що він повинен шукати. По-друге, а якщо навіть дати, то після він нічого шукати точно не зможе. Насправді, до м’ячика, який він шукає, підкладається речовина. Він зв’язує її з м’ячиком, іграшка прибирається і залишається чистий запах”, - пояснює Валентина.
У пошуці наркотичних речовин Хан показав себе максимально ефективно. Цей успіх – результат щоденної кропіткої праці та тренувань. А також налаштована комунікація між кінологинею та її чотирилапим напарником. Адже спочатку вона вчить Хана, як показати щось у певній ситуації, а потім у реальних обставинах прочитати його жест правильно.
Фактично між собаками та кінологами під час роботи виникає особлива мова жестів, рухів та поглядів. Це схоже на вивчення іноземної мови. Якщо вчити її щодня, то можна досягти рівня носія. Але якщо пропустити кілька тижнів занять, то програму потрібно буде згадувати та наздоганяти.
Тому Валентина з Ханом та Адою постійно тренуються. Вона вигулює собак двічі на день, доглядає за ними та вчить.
“Тренування – це ж не лише по парку ходити. Собака ж також звикає до місцевості, треба створювати нові умови. Колись на сміттєзвалище поїхали, – сміється Валентина. – Там запахи сильні, а треба, щоб собака через них відчув ледь помітний. Всього, звісно, не врахуєш, адже бувають такі ситуації, що навіть сама уявити не могла. Коли щось відбулося, розумієш, що тут так спрацював, а мені не подобається як, ми про таке й не думали. Значить, треба врахувати це під час наступного заняття”.
За гарно виконану роботу Хан та Ада отримують заохочення. Це може бути смаколик, який дають не щодня, якщо стосується слідових собак. А спецсобакам у радість буде зайвий раз погратися іграшкою. А ще Валентина хвалить їх так само, як це роблять вчителі в школі за гарно виконане завдання. І, звісно, кінологиня любить своїх службових собак. У кінології, каже, без любові ніяк.
“Звісно, це не домашній собака. Хоча навіть домашній повинен розуміти, хто господар. Не в тому сенсі, що боятися. Ні, господар - це не той, що стоїть вище та побити тебе може. А той, кого собака буде поважати, – каже Валентина і додає, – Я за свого собаку горою. І він знає, що захищений зі мною, що якщо я щось дозволяю, то справді можна, а якщо ні, то на це є певна причина. Любов - це робити, щоби було комфортно і тобі, і собаці”.
Валентина, як і її колеги-кінологи, працюють на території всього колишнього Глухівського району. А також виїжджають у Ямпіль, Шостку, Кролевець, Путивль та сусідні населені пункти. Тож роботи у них не бракує.
“Буває, що йдемо по сліду, а телефонують, що чекають іще десь. Або тільки приїхали, а вже знову виїзд”, - каже Валентина.
Окрім основної роботи, команда кінологів постійно комунікує із містянами: проводить виступи для дітей просто неба, а також тренують маленьких глухівчан і глухівчанок та їхніх собак у проєкті “Юний кінолог”.
Така діяльність, каже Валентина, важлива як для дітей, так і для собак. Адже дозвілля дітей на прикордонні дуже обмежене. А собакам корисно розвантажитися після роботи та поринути в іншу атмосферу.
“Ходить до нас дівчинка. Спитала, чи можна, адже в неї дворняжка. Я кажу, що звісно, це ж такий самий собака. А вона розказує, що і в дворі з ним займається, і те робить, і те. І я думаю, когось вона мені точно нагадує. Можливо, вона теж стане кінологинею і згадає мене”, - усміхається Валентина.
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram
