У цьому селі кілька століть тому жили козаки й народився перший енциклопедист України Микола Маркевич. Нині тут бережуть історичну спадщину та створюють власну – творчу. Це – про село Дунаєць, що неподалік Глухова. Як воно живе, далі в репортажі.
Колись тут жили козаки
Це – одне з найдавніших сіл Глухівської громади – Дунаєць. За документами його заснували ще в 17 столітті. А за версіями старожилів – у п’ятнадцятому.
“Можливо, поселення якісь були і раніше, тільки не в даній місцевості, а от трохи в той бік, де була центральна молочно-тваринна ферма. А саме в селі Дунаєць колись жили козаки, вільні люди. І кріпаків у селі не було. Одиниці лише тих, хто служили в поміщиків чи заможних людей, ходили на заробітки. А ось була Дунаєцька Слобідка, то там була кріпосні. Мугирі їх називали – залежні від родини Скоропадських”, – каже колишня вчителька історії Ольга Картава.
Про історичну значимість Дунайця нагадує пам’ятник у центрі села. Він присвячений першому українському енциклопедисту Миколі Маркевичу – уродженцю цієї землі з козацького роду.
“Родина Маркевичів, це по переказах, звісно, і в книжці записано теж, вони прожили тут орієнтовно 35 років. Крутий спуск буде праворуч, то там їхня була садиба”.
Найвідоміша праця Миколи Маркевича – п’ятитомник “Історія Малоросії”. Це мало не єдине джерело родоводу нащадків української еліти від дев’ятого до сімнадцятого століття. А ще – хронологічна таблиця подій та битв в Україні. Нею користувався Тарас Шевченко, коли писав свої поеми. А в “Кобзарі” навіть є вірш, присвячений уродженцю Дунайця. Щоправда, вже пізніше, за радянського союзу, про Маркевича намагалися не говорити. Хоча в рідному селі його здобутки пам’ятали.
“Це заслуга, можна сказати, Віталія Василько. Йому вже за 80 років. Він дуже довго добивався того, щоби цей пам'ятний поставити, – каже пані Ольга та додає. – Хоча за Маркевичів завждм згадували. У нас було вісім сімей таких багатих у Дунайці. Це були не сказати, що пани, але досить зажиточні люди. Їх потім розкулачили і вивезли звідси більшість із них”.
Нині тут живуть творчі люди
Нині в селі продовжують берегти власну історію та збирати її експонати в кімнаті краєзнавства.
“Міська рада виділила нам кошти, ми фарбу купили, ремонт зробили. Збираємо одяг, посуд, який старовинний у нас був, у нашу кімнату народознавства”, – каже Ігор Печений.
Він – директор сільського будинку культури, один із найвідоміших жителів теперішнього Дунайця. Намагається розвивати творчість місцевих талантів: жіночого вокального ансамблю “Журавка”, дитячих колективів і солістів. Артисти відправляють записи своїх виступів на всеукраїнські конкурси, де виграють перші місця.
“Тут стільки людей було раніше. Не вправлялися з ними, не встигали з усіма займатися навіть, – згадує директор СБК. – Зараз, звісно, війна заважає. Дітки все одно приходять. Ми стараємося, щоби не наражати їх на небезпеку, то коли тривоги, йти додому”.
Навіть будинок Ігоря Печеного вирізняється серед інших – по ньому видно, що тут живуть творчі люди.
“Дружина займається, вона все придумає, всякі там вітряки, і оце декором займається, квіти висаджує. Ну а я їх роблю потихеньку. Як приїжджає брат із Сум, він одразу в альтанку йде. Це таке місце, де можна відпочити, поговорити”.
Як війна вплинула на життя в селі
Якби не намагалися місцеві мешканці підтримувати стабільний ритм у селі, війна все ж позначилася на їхньому житті.
“Щодо роботи, звісно, туговато. Я, наприклад, втратила її, як почалась війна, бо нас скоротили. А взагалі ж, поки школа є, робота є в людей. Ще не так тяжко. Сільрада працює, магазини, приватні підприємці. Хоча більшість жителів –пенсіонери. Молоді виїжджають, а дітей в нас дуже мало. У школу ходить 58 дітей тільки”, – каже дунайчанка Інна Овсієнко.
Це підтверджує і житель села Володимир Гребельний.
“Ну є школа ще, але на межі закриття. А було 457 учнів колись. Людей мало, мало. Я ось сам живу, дружина померла. І я оце король на всю вулицю. Нема нікого більше”.
Більшість справ та потреб дунайчани вирішують у Глухові. Автобус у місто зараз їздить один раз у день двічі на тиждень. Дещо привозять у село.
“Возять два рази на тиждень пенсію, газети, субсидію, паї, все возять”, – додає місцева жителька Лідія Старченко.
Старші жителі Дунайця кажуть, виїжджати з рідного села не бажають. Хоч і чують звуки вибухів та гул безпілотників, вірять у краще.
“Є у мене город, але травою засіяний. Там трошки для себе. А так у магазині все є. Так що можна ще так жити, ви знаєте. Хіба оце не стріляли. Оцього боюся, – каже дунайчанка Катерина Хіра. – Ще летять ракети через нас, через село. Куди вони летять – не знаю. Але нас ще Бог милував, ще нічого ніде не розбито”.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber
