Минув понад рік від моменту, коли ми проводили велике інтерв’ю з Олександром Мірошниченком. За цей час життя військового докорінно змінилося. Перехід з одного підрозділу в інший, нові виклики, посада, зустріч із глухівчанами на фронті та ситуація у рідному місті – про все це він розповів у розмові з журналістами Глухів.City.
Зміна бригади – новий етап
Глухівчанин Олександр Мірошниченко зі зброєю – із перших днів повномасштабної війни. Тривалий час він служив у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців.
«Спочатку я був під Вугледаром. Ми працювали біля села Микільського й тримали підходи до міста в складі 72-ї бригади. Я думаю, що про мій тодішній стан усі знають. Це був дуже важкий час, як фізично, так і емоційно. І саме оточення було досить складне. Адже коли хлопці кілька років перебувають в одних і тих умовах, без можливості ротації чи відпочинку, то це дуже виснажує», – пояснює військовий.
Згодом, розказує, з’явилася можливість перейти в іншу бригаду. Він обрав Третю окрему штурмову. Однак, певні сумніви все ж мав.
«Бо такі назви бригад, як «Азов» чи «Третя окрема штурмова», особисто в мене викликали певний страх. Я думав, що без бойового досвіду, навіть без елементарних якихось основ, я просто загублюся, не зможу знайти свого місця там. Тому спочатку вагався, чи варто йти».
Однак, бажання змінити щось, ідеологія та цілі бригади його надихнули.
«Потім я вирішив, що можливо це й на краще. І дійсно, усе склалося найкращим чином. Як тільки я потрапив у цю родину, відразу зрозумів, що насамперед тут добровольці. У них своя ідеологія, вірування, естетика, своє бачення завершення війни, яке не на кордонах 91-го року. Хлопці дуже мотивовані. Вони хочуть знищити росію як країну агресора, знищити повністю їхній військовий потенціал. Із такими людьми дуже приємно жити, працювати і бути частиною цієї родини», – підкреслює глухівчанин.
Хто такі Хорунжі?
Нині Олександр знаходиться на Харківському напрямку. Він обіймає не зовсім звичну для багатьох військових посаду – працює у Хорунжій службі. До неї входять історики, які проводять лекції, виховні заходи, займаються психологічною підтримкою та культурною програмою для військових.
«Насправді, коли мені запропонували піти в Третю окрему штурмову, я навіть не знав, ким буду: кулеметником, медиком чи кимось іншим. Однак виявилося, що для мене підготували зовсім іншу посаду, яка була повністю протилежна моїм очікуванням. Це фактично та робота, якою я займався в цивільному житті. Іще для мене було несподіванкою, що мені доведеться працювати з особовим складом бригади», – пригадує військовий.
Хорунжа служба врятувала камʼяну половецьку скульптуру
Зараз він допомагає мотивувати добровольців, які тільки починають свій бойовий шлях, формуючи в них стійкий моральний дух.
«Зазвичай до нас долучаються молоді хлопці, натхнені нашими відео, банерами та роботою. Вони рвуться воювати. Хочуть чесно воювати. Тобто вбивати ворога обличчя в обличчя. Проте, коли тебе ранять на полі бою, або ж ти бачиш поранення побратима, чи в гіршому випадку його загибель, то все втрачає сенс, – каже Саша і додає, що добровольці, які приходять воювати, часто не мають власних сімей. Багато з них посварилися з батьками через своє рішення піти на фронт. – Вони хочуть захищати Україну, а батьки хочуть, щоб вони були в безпеці. І втрачається сенс, і вони розуміють, що під ногами у них нічого немає. Тому важливо формувати їх світогляд, вкладати правильні змісти».
Також Саша зазначає, що головна їхня задача – підтримувати мотивацію бійців, щоби навіть після складних операцій чи поранень вони поверталися в стрій та мали бажання воювати.
Про зустріч із глухівчанами на фронті
Також під час служби трапляються й неочікувані зустрічі. Олександр розповідає, як одного разу долучився до написання сценарію п’єси, яку створювала майже вся бригада. Кожен військовий додавав у цей проєкт частинку себе, свої спогади та переживання. Історія глухівчанина стала однією з багатьох, що склала яскравий образ українського захисника 3ОШБ.
«Це історія з шкільного незакритого гештальта, – розпочинає Саша та додає, що для нього школа була на кшталт агресивного організма, де постійно доводилося відстоювати своє місце, – Мене часто булили за те, що мав довге волосся. А одного разу хлопець зі школи взагалі висипав мені на голову мівіну. Тоді це настільки мене образило та зачепило, що навіть після того, як я дав відсіч, ця образа ще довго мучила мене. Цей інцидент загалом став для мене досить болючим спогодом».
Після школи їхні шляхи розійшлися, але доля знову звела Олександра та його колишнього кривдника на фронті. На Покровському напрямку Саша зайшов поїсти в один із закладів, де й помітив знайоме обличчя – обгоріле, загартоване боями, проте впізнаване.
«Думаю “Невже це він? Невже це той хлопець, який колись у школі висипав мені на голову мівіну?”. Я підійшов до столика, де сиділи вони – бородаті й суворі військові. Дивився прямо на нього та й думав “Чи впізнає він мене? Чи відчуємо ми оті сентиментальні ноти?”. І коли наші погляди пересіклися, то я зрозумів, що в мене закрилися всі шкільні образи. Ми обнялися, поспілкувалися, і навіть не згадували про те, що хтось когось в школі образив. І цього було достатньо. Бо коли ми разом, коли ми боремося за одну мету, усе інше стає неважливим. Я навіть не спитав його, коли він приєднався до війська, з якого часу він воєю, бо тоді це було не важливо. Головне, що зараз він є частиною нашої сім’ї».
Зустрів Олександр і глухівчанина з села Кривенкове Березівської громади, який іще будучи дитиною слухав екскурсії від історика.
«Ми з ним зустрілися на полігоні, коли приїхали туди з лекцієї. Після читання до мене підходять та й кажуть “А я тебе пам’ятаю. Ти колись проводив мені екскурсію. Ми тоді з братами приїжджали з села. У тебе ще були такі капці з пальчиками”. Він був таким ярим штурмовиком, невеликого зросту та дуже веселим. Іще в нього була така тяга до історії. Ми з ним десь півгодини просто спілкувалися, він ставив мені питання. Тобто настільки було приємно, що от тут ми пересіклися також із такою досить гарною, світлою, теплою людиною. І буквально за тиждень його не стало».
Проте Олександр зазначає, що хоч його земляк загинув, побратими бережуть пам’ять про нього. Щороку вони проводять містерію по загиблим, згадують всіх полеглих.
«Ми нікого не забуваємо, тому він завжди з нами, він завжди в строю, і це дуже важливо».
Про Глухів та ситуацію у рідному місті
Попри події на фронті та хорунжу службу, Саша слідкує за подіями в Глухові. Він розуміє, що в прифронтовому місті кожен має бути готовий до всього. Тому в спілкуванні з родиною наполягає, щоби його близькі завжди мали при собі аптечку з турнікетом.
«Я їх привчаю до того, що якщо ти сам себе не “залатаєш” і швидко не надаси собі першу невідкладну допомогу, то ти стечеш. І буде звичайно погано».
Саша переконаний, що вміння надавати домедичну допомогу може врятувати життя. Особливо на прикордонні, де ворог б’є КАБами, ФПВ-дронами та іншим озброєням.
«Місто розташовано дуже близько до лінії фронту, щоби почуватися в безпеці. І те, що ворог два роки не здійснював активних дій, то це нам просто супер-мега пощастило. Прикро звісно за загиблими. Дуже боляче, що серед них діти та люди, які представляли культурне, спортивне місто, – ділиться військовий та додає, що найбільше його тривожить не підготовленість місцевих до критичних ситуацій. – Я не бачу глухівчан, щоби вони ходили з турнікетами, як є у прифронтових містах. Немає навіть базової освіти по наданню першої медичної допомоги. Я вважаю, що за два роки мали всі громадські та державні організації пройти всі курси на рівні хоча б MARCH».
Також він зазначає, що в нашому місті не вистачає інформаційно-просвітницької роботи щодо війни.
«Не просто наповнювати простір на кшталт “що десь йде війна”, “що когось з хлопців привезли загиблим, давайте прийдемо на поховання”. Ні, треба постійно прокачувати, що от у нас є росія, вона є ворогом, ворогом №1, і від неї можна очікувати всього».
Зважаючи на загострення ситуації на Сумщині, і зокрема в Глухові, Саша зазначає, що єдиний спосіб захистити мирних жителів – це відсунути лінію фронту якнайдалі від кордону.
«Як це відбувається, наприклад, на Курському напрямку. Ворог робить усе, аби кошмарити цивільних. Тому пересунення кордонів бойових дій на територію противника убезпечить наші міста, хоча б від мінометного чи артилерійського вогню».
Загалом Саша говорить, що в їх війську немає ілюзій щодо переговорів миру, які зараз на слуху. Бійці розуміють, що росія не зупиниться, поки не буде повністю розгромлена.
«Будь-які перемовини з росією закінчаться для нас трагічно. Це буде тільки на руку ворогу. До прикладу, заморозимо ситуацію на фронті, будемо вкладати гроші в якусь бруківку, будемо вкладати всі надходження у вікна, у розвиток інфраструктури, а тим часом росіяни будуть виготовляти ракети. І найголовніше, у них із кожним днем кількість мобілізованих буде збільшуватися через підростаюче покоління. І через два-чотири роки буде третя стадія війни проти України, і це вже не буде 22-й рік. Це буде настільки масований ракетний удар… Бо навіть зараз, те, що ми знаходимо боєприпаси, російські ракети чи інше озброєння, – воно все марковано 24 роком. Тобто, вони говорять самі за себе, що їхній потенціал невичерпний, і вони готові працювати далі. Навіть виготовлення деталей: їм не потрібна китайська електроніка, вони це роблять на основі радянських плат, які, до речі, якісно виконують свої задачі. Плюс-мінус 10 квадратних метрів, але ракета влучає без якоїсь ноу-хау технології. Тому не можна давати можливість їм передихнути. Треба знищувати їхні заводи, склади, бо по-іншому вони не дадуть нам жити в майбутньому».
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
