«Ми дуже зближуємося з людьми, а потім, якщо треба розходитися, то важко. Бо звикаєш до людини, приходиш до неї, як у рідний дім». У Глухівському центрі надання соціальних послуг працює близько 80 осіб. Це — пʼять відділень та спеціалізована служба, яка фактично допомагає «на місцях». Одна з її функцій — підтримка людей старшого віку та тих, хто не може сам себе доглянути. Таких жінок та чоловіків у Глухові та селах громади — майже півтисячі. Їх обслуговують півсотні соціальних робітниць. Що розказують про свою місію, далі в репортажі.
«Стараюся бути на позитиві»
Глухівчанка Ольга Стребуль починає працювати о восьмій ранку. Іноді – раніше, коли треба забігти на базар та купити продукти. За день вона має відвідати п’ятьох людей старшого віку. А загалом доглядає одинадцятьох.
“Усі люди різні, різного віку, але до всіх уже пристосувалася. Знаю, у кого які звички. Буває приходжу і вже мені навіть не потрібно казати, що робити, бо і так розумію. Стараюсь завжди бути на позитиві. Щоби мої люди не сумували, то стараюсь їх підбадьорити”, – ділиться пані Ольга.
Ользі 44 роки, з них 11 вона присвятила соціальній праці. За її словами, вона не боїться важкої роботи, адже до цього мала досвід на різних посадах: від біржі праці до роботи на кухні.
“Я роботи не боюсь. Чесно, мені краще щось зробити, чим сидіти без діла. Можливо, хтось цього хоче. А я не можу. Одне діло тиждень чи два, а як у відпустку йдеш, то спочатку нічого. А далі думаю, що вже досить. Два чи три вихідних і вже хочу на роботу. Я звикла весь час бути в русі”, – розказує жінка.
Після декрету протягом року пані Оля працювала на підміні в їдальні. А в певний момент лишилася без роботи. Тоді ж її втратив і чоловік глухівчанки. Вона бралася за все, де була можливість заробити, і врешті отримала пропозицію про постійне місце.
“Як зараз пам'ятаю – було 13 січня. Мені подзвонили та запитали, чи готова взятися за роботу. Звісно! Я так летіла на ту роботу. Перші два дні було складно. У мене тоді семеро підопічних було, один лежачий. Спочатку був шок, адже не зіштовхувалася з такою роботою. У всіх долі різні, ситуації. А потім якось втягнулася і рік перший взагалі швидко минув: туди пішла, там зробила, тут зробила”, – згадує Ольга Стребуль.
Також Ольга виховує дітей і веде домашнє господарство. Після довгого дня, сповненого турбот, жінка знаходить спокій у тихих моментах: сидячи в кріслі біля вікна, вона відновлює сили. Проте, найціннішими для неї лишаються миті, проведені з рідними. Саме тому вона з таким розумінням ставиться до людей старшого віку, які потребують не лише фізичної допомоги, а й відчуття того, що комусь потрібні.
“Важко іноді. Просто хоча б те, щоб переварити інформацію. Як вам сказати? Я приходжу, людина мені виговорюється. У мене переважно жінки на догляді, їм хочеться поговорити. Я розумію, що це таке, що треба поділитися”.
Соціальна робітниця зізнається, що хоча й намагається чітко відокремлювати робочі стосунки від особистих, емоційна прив'язаність до підопічних неминуча.
“Хочеться оберігати всіх. Також я стараюсь розсмішити своїх підопічних, щоби вони в мене не сумували. Звикла дуже до них. Приходжу, а вони кажуть “Оля наша прийшла, мама наша”, – сміється соціальна робітниця.
Поза роботою пані Ольга зідзвонюється зі своїми підопічними, якщо треба, то може прийти на допомогу. Це підтверджує й Марія Чемадурова, 73-річна глухівчанка, за якою Ольга доглядає десять років. Особливо чітко вона пам'ятає ніч 30 серпня, коли росіяни скинули авіабомбу на школу навпроти її квартири. Тоді соціальна робітниця однією із перших прийшла перевірити стан своїх підопічних, а в цьому будинку їх живе троє.
“Вона рано приїхала бігом. А тут скло всюди, квіти полетіли, земля вся з них на підлозі, вода, карниз впав. Як до мене не долетіло скло, я не знаю. Я сильно злякалася, навіть трохи оглохла. Потім Оля прийшла. Виносити все почала потихеньку, допомагати”, – згадує жінка.
Усе своє життя пані Марія прожила в Харкові. 38 років працювала на заводі. Пенсія мала стати початком нового, спокійного етапу. Та доля розпорядилася інакше. Їй діагностували онкологію. Щоби вистачило на лікування, довелося продати харківську квартиру і переїхати ближче до сестри – в Глухів. Здоров'я жінки вимагало постійного догляду, її чоловік пішов з життя занадто рано, а дітей, які б могли за нею доглядати, не було. Тому сестра запропонувала найняти соціальну робітницю.
“Оля все робить мені. Вона молодець, хороша жінка. Прибирає, суп мені може сварити, у магазин ходить, сміття виносить, все робить фактично”.
«Віримо, що все буде добре»
Ще одна соціальна робітниця, 43-річна Тетяна Пащенко, прийшла в цю професію три роки тому. До цього працювала на продовольчому ринку. Попри те, що обидві справи передбачають багато спілкування з людьми, робота в ролі соціальної робітниці вимагає зовсім іншого рівня емпатії та відповідальності.
“Я відчуваю себе на своєму місці тут і планую залишитись у цій професії. Попри все, попри тяжкий стан в нашій країні, ми допомагаємо людям, я та мої колеги”, – каже жінка.
Тетяна працює з десятьма людьми старшого віку, кожному та кожній із яких потрібен індивідуальний підхід. Її робочий день починається з вимірювання тиску, а потім вона допомагає з домашніми справами, приготуванням їжі та доглядом за городом, якщо він є.
“Це доставка продуктів, ліків, прибирання таке і вологе. Це робота на присадибній ділянці, на городі, у дворі. Я допомагаю приготувати їжу”.
Водночас із цим вона й не забуває поговорити з людьми.
“Це обов'язково. Тим паче зараз вони потребують психологічної підтримки. У нас є така послуга бесіда та спілкування з підопічними. Ми можемо прийти і поговорити, прочитати якісь листи, газети навіть”, – пояснює Тетяна Пащенко.
За її словами, через постійну загрозу обстрілів, люди старшого віку почуваються дуже вразливими, тому регулярні розмови та догляд є надзвичайно цінними.
“Їм дуже тяжко це все переносити, бо більшість людей проживають одні. Хоч навіть є у них діти. І коли така ситуація, їм дуже страшно. Але стараємося триматися. Життя продовжуються, ми віримо, що все буде в нас добре”.
Тетяна Панченко є однієї із підопічних соціальної робітниці. Їй 80 років, із яких більше половини вона пропрацювала операційною медсестрою. Зізнається, що дуже прив'язалася до Тетяни, яка стала для неї не просто помічницею, а наче донькою.
“Я дуже вдячна, що в мене є Тетяна. Вона мені як доня, – ділиться глухіванка та додає, що дуже за неї хвилюється, коли розпочинається повітряна тривога. –Воно виє, а потім бухає. А вона біжить до мене, щоби мені допомогти. І ви знаєте, це як ковток повітря. Її в кожному будинку чекають із новинами, із допомогою. Я дуже Тані вдячна. Часто телефоную їй, прошу принести мені то ліки, то продукти. У мене є таке надійне плече, що завжди поряд. Як мені погано, Тетяна мені приготує поїсти. Іноді готуємо вдвох. Нам комфортно, тепло і затишно разом”.
Попри поважний вік, пані Тетяна знаходить в собі сили доглядати за улюбленцями, кожен з яких має свою унікальну кличку.
“У мене хатніх два коти і ще кішка. І дворових котів 14. Дві курки, півень, селезень і качка. Селезень – Гоша, качка – Матильда, півень – Султан, – перераховує власниця і продовжує, – Тетянка бігом їх випустить, щось насипе, щось накидає, щось котам дасть. Оце так ми живемо”.
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
