Дванадцять людей загинули внаслідок атаки росії по гуртожитку в Глухові. Одна з жертв рф – поетеса Лідія Процик із села Пустогород.
Хто повідомляє: Глухів.City з посиланням на Глухівську міську публічну бібліотеку
У чому суть
У коментарі Радіо.Свобода сестра Лідії Валентина розказує, що в гуртожитку вони мешкали неподалік. Приїхали місяць тому. Як каже жінка, тут їм було добре. Але й у Глухові сестер дістали росіяни.
“Рідна сестра. Я в 207-й була, а в неї 203-тя квартира. ДНК будемо здавати, лежить неопізнана. Все погоріло. Одна без голови лежить. Я глянула – одяг не підходить. Зовсім не те”, – ділиться Валентина.
Вона додає, що в момент атаки “шахедами” по будівлі вона ще не спала. Після першого вибуху жінка кинулася до дверей, але їх вибило ударною хвилею.
“Я до вікна. Задихаюся, щось посипалося зі стелі. Думала вистрибнути, але нема ні балкону, нічого, боялась. Подихала повітрям, нічого не видно, взяла ліхтарик і до коридору. Там сусіди питають: “Валя, ти жива? Іди сюди”. Тільки в коридор і як лупонуло вдруге. Це був жах”, – згадує жінка.
У цей момент вона почалася дивитися в ту частину будівлі, де мешкала Лідія.
“А там проходу вже немає. Залишилася невелика латка в нас”, – додає переселенка.
Про Лідію Процик – поетесу з прикордоння
Лідія Процик народилася в селі Пустогород. Як писали про неї у газеті “Глухівщина”, перший свій вірш Лідія написала у випускному класі «під натиском» вчительки російської мови, яка сказала їй на кшталт: «Лідо, сідай і пиши!». Після з’явилося натхнення й жінка завжди носила з собою у кишені блокнот і олівець.
Лідія вивчилася на закрійницю одягу. Свого часу за обновками до неї їздили люди з усього колись ще Глухівського району. Водночас із цим жінка могла сама сісти за кермо трактора, щоби зорати поле. А ще доглядала чоловіка, коли йому довелося ампутувати ноги.
Усе пережите пані Лідія описувала у віршах. У 2007 році вона видала збірку «Від серця до серця», а наприкінці 2019 – «Стежками долі». В останній чимало рядків про красу і любов до рідного краю, кохання та вірність, патріотизм тих, хто захищає рідну землю від ворога, віддаючи найдорожче – своє життя.
Не вірю я…
Не вірю я, що час лікує рани,
Що відболить, відплаче твоє серце.
Що в спокій ти поринеш довгожданий
І біль ніколи в ньому не озветься.
Чого ж воно тоді так гірко плаче,
Болить і ниє, і не спить ночами.
Минуло все давно, забулось наче,
Та тільки біль не зменшилась з роками.
Минуло все, але пройшло крізь серце,
Й на ньому залишилися сліди.
І хоч не хоч – біль все одно озветься,
Не дінеться від тебе нікуди.
За тим, що не збулося, серце тужить,
Хоча тому й немає вороття.
Не гояться на серці рани, друже,
Вони з тобою будуть все життя…
Пригорни мене…
Ти мене до свого серця пригорни,
Поверни мене у юність, поверни.
Де збирала я волошки у житах
І літало моє серце, наче птах.
Ти до мене свої руки простягни,
І порину я в казкові свої сни
Знов під хмари моє серце полетить.
Поверни мене в кохання, хоч на мить.
Знову будем ми щасливі, як колись.
Тільки ти до мене, любий, повернись.
Пригорни мене до серця, – пригорни
І від мене тугу й смуток прогони.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp