Світлана Вікторівна Авіленко, голова Шосткинської територіальної організації “Українського товариства глухих”*, опікується людьми з порушеннями слуху, які використовують жестову мову, в межах усього Шосткинського району. Фахівчиня допомагає нечуючим і слабочуючим знайти порозуміння в різних установах – лікарнях, пенсійному фонді, військкоматі тощо. Про особливості своєї роботи пані Світлана поділилася з журналісткою Глухів.City.
У чому суть
Жестову мову Світлана почала вивчати ще в дитинстві, адже виросла в родині людей із порушеннями слуху. Згодом здобула диплом, який дозволив їй надавати допомогу нечуючим/слабочуючим у суді, чим вона займається вже багато років.
“Якщо загальний стаж брати, то вже 28 років працюю. Але ж до того, як я потрапила в цю організацію “УТОГ”, працювала в територіальному центрі, просто “Клуб глухих” був такий”, – розповідає пані Світлана.
З початком повномасштабного вторгнення багато українців, зокрема й слабочуючі, якими опікується Світлана Авіленко, покинули країну. Фахівчиня зазначає, що через війну кількість мешканців на довіреній їй території скоротилася.
“Було 178. Але ж із початку повномасштабної війни близько 40, а якщо бути точною — сорок три людини разом із дітьми виїхали за кордон. Але роботи менше не стало, бо все одно ми їх не покидаємо. Тримаємо зв’язок. Там складно з перекладачами і дуже дорого. Тому ми на онлайн-зв’язку. Тому я й там їм допомагаю і вважаю, що обслуговуються вони тут, як і місцеві”.
Пані Світлана не лише опікується нечуючими і слабочуючими людьми, зареєстрованими в Шосткинському районі, а й додатково працює у сервісі "УТОГ".
“Сервіс «УТОГ» — це дуже потрібно. Це як у нас гаряча лінія, яка працює цілодобово. Незалежно від того, чи є це Сумська область чи ні, приходить людина з порушеннями слуху в заклад і набирає три номери, які зазвичай працюють цілодобово. Кожен перекладач має змогу наперед обрати час, який зручний для роботи на Сервісі. До обіду, наприклад, мені не зручно, тому я перекладаю для своїх. Я беру з 13:00 до 17:00 і чергую. Хтось бере з п’ятої години і до ранку. Дзвонять всі, кому потрібно. Ця послуга працює вже дуже давно. Тому слабочуючі люди, в тому числі й ті, хто за кордоном, мають змогу скористатися цією послугою безкоштовно”, - говорить Світлана Авіленко.
За словами фахівчині, ця справа має бути покликанням, має бути бажання допомогти людям. І тому професію перекладачки жестової мови не можна назвати популярною.
“Тут немає заробітку, тут немає на чому заробити. Оплата дуже низька, ми взагалі працювали три дні на тиждень, бо ми – громадська організація, своїх коштів ми не заробляємо. Київське центральне управління допомагає областям, як наша, і виділяє якісь кошти. Оцих коштів вистачає на три робочих дні, а працюєш ти понаднормово. Приходиш додому, а людина дзвонить. Що будеш робити? Відповідати й допомагати”.
Світлана Вікторівна розповідає про специфіку роботи зі слабочуючими людьми. Як і в будь-якій діяльності, тут є свої особливості.
“Є такі випадки, коли мати, дідусь й бабуся, онуки – слабочуючі люди, на генетичному рівні, тобто. У них свій діалект. А є й люди з набутими порушеннями, вони спілкуються так, що схоже на нашу мову”.
Оскільки більшість тих, з ким безпосередньо опікується Світлана Вікторівна, знайомі їй ще з дитинства, питання порозуміння навіть не виникає.
“Для мене це не важко. Важко знаходити підхід, напевно, більше в установах. Бо десь лояльно, десь – ні. От зараз був зв'язок із військкоматом, ми не дійшли згоди. Зараз - це болюче питання, військкомат, бо повертають справи на докомісію”, - ділиться Світлана Вікторівна.
Однак, попри всі труднощі в роботі, фахівчиня прагне допомогти кожній слабочуючій людині бути почутою.
*Така назва була зареєстрована давно, а сьогодні називати людей "глухими" некоректно.
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
