На початку 2024-го року 33-річний глухівчанин Вадим Шаров працював трактористом на Сумщині, керуючи сучасною технікою в аграрному секторі. Проте в лютому він вирішив змінити своє цивільне життя й долучився до лав Збройних сил України. У розмові захисник розповів про свій шлях від сільського господарства до військової служби, виклики на передовій та те, як він зберігає зв’язок із родиною попри складні обставини.

Сім років керував трактором, і одного дня змінив усе

Донедавна Вадим Шаров вважав своєю головною зброєю трактор, а полем бою – нескінченні гектари землі на Сумщині. Його життя оберталося навколо роботи в аграрному секторі: він працював трактористом-машиністом у компанії, що розташовувалася в селищі Есмань на Сумщині.

Автор: Фото надане Вадимом Шаровим

Сім років глухівчанин керував різноманітною технікою – тракторами, комбайнами, обприскувачами, і завжди відзначався працьовитістю та відповідальністю. Його цінували за готовність виконувати будь-яке завдання. Останні роки роботи Вадим проводив за кермом сучасної техніки, придбаної після об’єднання підприємства з великим агрохолдингом. Але навіть стабільність і комфортні умови праці не змогли стримати його від вступу до лав Збройних сил України.

«Якось дивлюся на ситуацію і бачу, що всі ховаються, ніхто не хоче воювати. Тому я вирішив для себе: треба йти, – розповідає Вадим. – Звичайно, багато хто був проти цього, але я твердо вирішив спробувати».

Спочатку він спробував вступити до прикордонної служби на Сумщині. Проте через наявність третьої групи інвалідності з дитинства це виявилося неможливим. У місцевому військкоматі повідомили, що це перший випадок, коли чоловік із такою групою інвалідності самостійно зголосився піти до армії.

«Тоді, коли я мобілізувався, за законом не можна було підписувати контракт людям із інвалідністю. Але мені допомогли з мобілізацією, і вже 6 лютого 2024 року я став військовослужбовцем» – згадує він.

Автор: Фото надане Вадимом Шаровим

На основі багаторічного досвіду роботи з важкою технікою Вадим отримав посаду тракториста-машиніста, екскаваторника. Долучився до Державної спеціальної служби транспорту. Зараз він разом із бригадою вже дев’ятий місяць зміцнює оборонні рубежі Сумщини.

Спершу, додає глухівчанин, його повинні були відправити в Дружбу — це недалеко, під самим домом, всього якихось 40 км. Але за кілька днів до виїзду ситуація змінилася: «Нам повідомили, що їдемо допомагати на Оріхівському напрямку. Там нам обіцяли навчання. Показали, розказали, і звідти ми вже тут, у Сумській області».

Автор: Фото надане Вадимом Шаровим

Працюють між ворожими атаками

Цивільний досвід став для Вадима безцінним на передовій. Завдяки знанням техніки й умінню швидко адаптуватися йому вдалося освоїти екскаватор, попри те, що раніше він із таким обладнанням не працював.

«Спочатку я мав поїхати до Чернігова на навчання, але щось пішло не так. У результаті мене відправили на Запоріжжя разом із сотнею інших бійців, і навчання так і не відбулося. Проте в мене вже був досвід із тракторами, і командири сказали: “Спробуй, ти впораєшся”», – каже глухівчанин.

Перший тиждень був складним: різниця між технікою в агросфері та екскаватором виявилася суттєвою. У сільському господарстві техніка багато в чому автоматизована, а тут потрібно було постійно приймати рішення і працювати вручну. Але поступово Вадим освоївся, адже техніка, здебільшого, була новою, закупленою у 2023 році.

Однак через ворожі обстріли скалдно вберегти хоч щось: «Багато тракторів побиті дронами. Нещодавно в мій екскаватор прилетів дрон, вибило скло. Тепер працюю з плівкою замість нього, поки чекаю на заміну», – розповідає він.

Автор: Фото надане Вадимом Шаровим

Ситуація у частині Сумщини, де зараз служить Вадим із бригадою, складна. Постійні обстріли, дрони та авіація змушують більшу частину дня проводити в укриттях. Попри це, глухівчанин і його побратими продовжують працювати по 5-6 годин на день, зміцнюючи оборонні позиції.

«Ми працюємо мало, але інтенсивно. Половину дня ховаємося в бліндажах, а потім виходимо і робимо, що можемо. Це важко, але необхідно», – додає військовослужбовець.

Як зазначає Вадим, іще найважчим для нього було налагодити комунікацію в абсолютно новій системі.

«Якщо я звик у цивільному житті, що є один директор, один бухгалтер, один механік, і до кого звертатися – зрозуміло. А тут було зовсім інакше: дуже багато людей, і все так заплутано. Якщо потрібно щось добитися, один говорить одне, другий – інше, третій – іще щось. Перші чотири-п’ять місяців це була справжня “каша”».

Автор: Фото надане Вадимом Шаровим

Глухівчанин зізнається, що спочатку відчував себе розгублено, бо не розумів, до кого саме потрібно звертатися, щоб вирішити проблему. Система наказів і відповідальності у війську дуже відрізняється від тієї, до якої він звик на цивільній роботі.

«Коли у мене на попередній роботі виникали проблеми, я знав, що робити: подзвонив у бухгалтерію, і все вирішилося. А тут все інакше: скажи взводному, взводний ротному, ротний комусь ще. Спочатку це було дуже незручно, але з часом стало простіше».

На щастя, з плином часу все поступово налагодилося. Досвід, контакти, розуміння нових правил – усе це допомогло адаптуватися до умов служби. Сьогодні Вадим зазначає, що вже краще орієнтується у військових процесах, хоча період звикання виявився непростим.

«За останні три місяці все стало на свої місця. Тепер у мене є контакти, я знаю, до кого звертатися, і все більш-менш нормально. Але перший час був справді складним».

Військовий вірить у краще

Вадим народився в Донецькій області, у місті Макіївка. У віці чотирьох років разом із батьками переїхав до Глухова, де мешкає й досі.

«Мама з Первомайська, тато з Макіївки. Якось вони познайомилися. Перший час ми жили в Первомайську, а потім переїхали до Глухова. І з того часу тут і живемо», – розповідає Вадим.

Влітку, розповідає, коли обстріли в Глухові стали інтенсивнішими, Вадим вирішив евакуювати дружину і восьмирічну доньку.

«Я тоді взяв відпустку. Сестра переїхала в Ужгород, і дружина з донькою поїхали разом із нею. Вони знайшли прихисток у будинку для переселенців, де умови були цілком прийнятні. Але дружина швидко зрозуміла, що життя далеко від дому – це не для неї».

Після місяця перебування в іншому місті дружина повернулася: «Вона сказала, що тут її дім, і вона хоче жити тут, тому поїхала назад у Глухів», – розповідає військовослужбовець.

Автор: Фото надане Вадимом Шаровим

Попри службу у Збройних силах, Вадим має можливість бачитися з рідними.

«У нас один вихідний на тиждень, у неділю. Командування йде назустріч, і я іноді прошуся додому на два-три дні» – ділиться він.

На запитання, як родина сприйняла його рішення йти в ЗСУ, Вадим відповідає просто: «Проти. Усі були проти. Мама, тато, дружина. Боялися. Але я не розумію цього страху. Нічого особливого я там не бачу. Головне – щоб команда була надійна, твереза і працювала злагоджено. Тоді все можна подолати».

Автор: Фото надане Вадимом Шаровим

Попри всі труднощі, Вадим сповнений оптимізму і вірить у краще.

«У нас немає іншого вибору. Будемо сподіватися, що всі будуть живі, будинки цілі, і все буде добре».

Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp