Тамара Горіха Зерня – українська письменниця, перекладачка та волонтерка. Вона народилася в Києві, але коріння її родини – з Глухівщини. У наших краях жінка проводила дитинство й називає Глухів “другим домом після Києва”. Зі спогадами про Глухів пані Тамара долучилася до проєкту радіоесеїстики «Повітряна стихія». Коротко переповімо, яким місто пам’ятає письменниця.

Хто повідомляє: Глухів.City з посиланням на Тамару Горіха Зерня та Радіо.Культура

Місто дитячих спогадів

Тамара Горіха Зерня згадує, що дитиною і підліткою місяцями жила у тітки в Глухові й тут дружила, закохувалася, вчилася плавати на озері, вигортала з попелу запечену картоплю в лісочку біля “партизана”.

“Глухів став другим домом після Києва, виходженим і вибіганим, вздовж і впоперек. Зараз я думаю, якими ж безтурботними ми були в той час. Ми поводилися так, ніби на світі не було маніяків, збоченців, п'яних водіїв та іншого зла, не було всього того, що змушує мене водити власних дітей за руку і не спускати з них очей. Ми були вільними і дикими, зникали з дому після сніданку, тинялися до самого вечора”, – розказує пані Тамара.

Вона ділиться спогадами про поїздки в село неподалік міста, експедиції на територію старого м'ясокомбінату та сусідній цех, де виготовляли шипучку, ситро і зефір.

“Ми купували жуйки і брикети з сухого киселю, від якого вилітали цементні пломби. Іноді вибиралися у центр міста. Дорога до центру проходила через Красну гірку, чи то вулицю, чи то канаву, де помиї зливалися просто під ноги і завжди було вогко і темно, як після дощу. Центр починався від Водонапірної вежі. Споруда здавалася давньою як світ, як і все, що за нею. Обшарпані фасади, храми. Занадто древні й занадто великі для маленького міста”, – повертається у ті часи письменниця.

Пані Тамара ділиться зі слухачами спогадами про закинуту Миколаївську церкву біля вокзалу, в якій тоді нічого не правили, а крізь запилені та вкриті павутиною вікна, неможливо було нічого роздивитися. Вона додає, що тоді ні її приятелі, ані дорослі не могли розказати історію храму.

“У нас була величезна прогалина в тому місці, яке мали заповнити краєзнавчі уроки і студії. Ми здогадувалися, що в Глухова було минуле, судячи з кам'яних залишків оборонних споруд і церков. Неабияке минуле, але ніхто, жодна людина не потрудилася нам розповісти, що ж саме було на цих землях 100, 200 чи 300 років тому”, – констатує жінка.

Історична пам’ять

Вже у 2000-х роках, продовжує вона, про Глухів заговорили як про Гетьманську столицю. Однак існувати в цьому статусі спокійно місту ніколи не давали.

“Знадобилися роки, навіть десятиліття, щоби сказати собі, що ось із Глуховом не так. Він не був гетьманською столицею. Він був окупованим, зруйнованим і згвалтованим містом. Він був видимістю, облудою, ретельно побудованою сценою, на якій невільні люди під дулами пістолів вдавали з себе вільних. Вони грали роль з більшою чи меншою правдивістю, але пальці та чуби їхні були затиснуті в дверях російської в'язниці”.

Найбільша трагедія Глухова, каже пані Тамара, сталася в листопаді 1708 року, відразу після Батуринської трагедії, коли московські війська вбили і спалили мешканців.

“І погнали усіх глухівчан до центру, вишукували у льохах, вибивали двері, тягнули за коси і шарпали за поли. Гнали на той самий майдан біля ринку, який зараз перетворився на привокзальну площу, а тоді був трохи лівіше, на місці сучасного парку”.

За кілька днів до того на цьому ж місці в Глухові провели заочне судилище над Мазепою.

“І це була ще та чудасія. На Майдані перед Троїцькою церквою стояла шибениця, на якій висів лантух із соломою. Той лантух мав означати засудженого і страченого Івана Степановича. Посередині перед Шибеницею зібралося духовенство і клірики у чорних клубуках і чорних покровах і з чорними свічками в руках. Кат зняв ланток із Шибениці, протягнув його вулицями Глухова і заволочив до церкви. Священики співали псалми, а митрополит тричі прорік «Хай буде Мазепа проклятий», після чого підніс свічку до парсуни Гетьмана і спалив. Далі було проголошено текст Анафеми, який клірики повторювали на розспів. Кажуть, і сценарій усього дійства, і сам текст анафеми власною рукою написав бісноватий російський цар Петро”, – оповідає Тамара Горіха Зерня.

Троїцький собор, який раніше стояв у Глухові, після того тричі вигорав ущент. Його намагалися відбудовувати, але готова дзвіниця чомусь падала, архітектори і підрядники помирали від хвороб і нещасних випадків, спалахували нові пожежі.

“Однак у 1805 році храм таки добудували з труднощами і витратами. Наприкінці 1930-х років радянська влада відібрала собор у вірян, він почав розвалюватися на очах, аж доки в 60-х роках його не вирішили знести, як споруду, що псує краєвиди міста. На фундаменті собору облаштували сквер, який існує досі”, – продовжує оповідачка.

Про минуле і майбутнє

Тривалий час, розповідає пані Тамара, Глухів був під окупацією, але вже влади колишнього нардепа Деркача. І прокинулося місто лише після Революції Гідності, “відчайдушним рівком потягнувся до іншого, кращого, дозволило собі повірити, що все-таки заживе добре”. Тоді, каже оповідачка, не склалося. Але 2022-й рік довів силу духу глухівчан.

“Хлопці, з якими я тинялася вулицями нашого спільного дитинства, пішли воювати. Дівчата тримаються за місто руками й зубами. А вулиці мого дитинства поскидали з себе “Некрасових” і “Суворових”, і тепер називаються на честь наших воїнів, як от вулиці імені Юрія Коваленка, який повернувся додому на щиті, – додає пані Тамара. – Місто палає, люди проклинають і працюють, проклинають і працюють. Мені хочеться вірити, що повітря нашого прикордоння відтепер буде чистим, що зрадливі чорні свічки, які на цій землі палили росіяни, більше не мають над нами сили”.

Ми радимо приділити 13 хвилин й у спокійній обстановці прослухати повний подкаст про Глухів, щоби зануритися в ту атмосферу, яку створює авторка. Зробити це можна, натиснувши на посилання.

Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp