У 2022 році працівники культури області записали легенди, які оповідають жителі 15 громад Сумщини. Історії вони зібрали в проєкті “Давня казка”, зберігши специфіку місцевих говірок. Серед 30 опублікованих легенд чимало розказали мешканці Глухівської та Есманьської громад. У що вірили наші бабусі та дідусі, казками про кого лякали та з чим пов’язували назви локацій, відомих нам зараз, читайте далі.
Містична історія про глухівський будинок
Історію про дім у Глухові розказала Наталія Мірошниченко 1966 року народження, яка народилася в місті, але переїхала в село Перемога. Записала її слова Тетяна Бреус – директорка Перемозького сільського будинку культури.
Бувальщину пані Наталії переповіла її бабуся Христина Андріянівна Гречка 1888 року народження. Вона казала, що в Глухові є будинок, у який літає нечиста сила. Хто би там не жив, то хворіли або помирали не своєю смертю. Говорили, що там жила дуже гарна дівчина зі своєю матірʼю. І ту дівчину вподобала якась нечиста сила. Вона почала хворіти, змінюватися в лиці, худнути. І дійшло до того, шо на рівному місці втрачала свідомість, падала. Якась бабуся підказала, що треба опівночі, коли прилітає нечиста сила, помити голову, розчесати волосся й накрити ним обличчя. Сісти так і жувати соняшникове насіння смажене.
“Шоб оце хрумтіло. І прилетіла ж оця нечиста сила, доходить – незрозуміло, що це робиться. Питає: «Що ти робиш?». «Жую вошей». Ну це як би, як одлякала. Чому це так, не знаю. І більше не приходило”, – каже Наталія Мірошниченко.
Вона продовжує, що в тому домі як полтергейст жив: самі собою відчинялися й зачинялися двері, падав посуд, переміщувалися меблі. На її пам’яті там оселилася родина, яка не мала грошей змінити будинок. І з часом мати сімейства почала хворіти й у неї почали траплятися провали в пам’яті. Вона могла ходити й не памʼятати, куди вона йде. Її шукали по декілька днів, а коли знаходили, то вона не могла сказати, де проживає, звідки прийшла і куди йшла. Ця жінка померла молодою, залишивши двох дітей. А чоловік повісився: “І так той будинок стоїть, туди навіть боялись до його підходити”.
Бувальщина про церкву в Есмані, що пішла під землю, та церковну службу, чутну з-під землі
Цю містину легенду розповіла жителька Есмані 1948 року народження Любов Туболець, а записала директорка Есманьського міського будинку культури Оксана Кривонос.
Пані Любов передає оповідку своєї свекрухи, яка народилася в 1913 році. Та розказувала невістці, що колись в селищі стояла велика церква. І коли на Великдень туди прийшли люди на службу, то церква пішла під землю: “Земля як ця раскрилася, і вся церква і скоко людей було там – і всі ввішли туда, у землю”.
Свекруха жінки, коли була маленькою, із подругами бігали на те місце після, лягали на землю й прикладали вуха до неї. І, каже, чули, що під землею наче правлять службу. Згодом на місці церкви поставили мармуровий хрест. Дівчата бігали до нього, щоби подивитися на себе, адже дзеркал в хатах не було, а мармур був глянцевим.
“Оце такеє. Ну нияка ж не брехня це буде…”, – каже пані Любов.
Як відьмі пальці відрубали (селище Есмань)
Цю історію також розповіла Любов Туболець 1948 року народження з селища Есмань, а записала директорка «Есманьського міського будинку культури» Оксана Кривонос.
Пані Любов розказує, що жила колись відьма. І не сподобалося їй, що вподобаний хлопець ходить гуляти з іншими. Сідала вона йому на плечі, лякала його товаришів і йшла гуляти разом із молодиком. А одного разу він узяв із собою сокиру й відрубав відьмі пальці на одній руці. А наступного дня побачив одну з дівчат у села без пальців.
“Тоже ж оце пра ведьмав расказували, як ходить хлопець гулять, а минє не панравилося, шо он ходе да її, а не да мине. Ну і от ідуть хлопці, І де не вазьміся пригає на його на плечі, і абчипляє його, і всі хлопці ж папужаються – тікають, а вон держе її на плечах, і куди вже вон іде – і вона на йом сидить. А таде придумав. Падажди, каже, узяв чи тапор, чи шось [...], і оце ж ідуть, і вона пригнула їму на плечі. І вон за руку учіпився, і взяв пальці адрубав йой. Із сабой, видно, брав чи тапор чи шо... Ну адрубав пальці... На ранак прасинається ж... усі ж збираються, гулять дуть. Виходе, рука замотана – дівка, дівка па теї [почарувала], така шось знала, чи... Так шо оце такії діла були”.
Чому в ніч на Івана Купала не можна пасти коней (село Некрасове)
Історію про вершника розказав Микола Довгополий 1953 року народження художній керівниці Некрасівського сільського будинку культури Ользі Третяк. Чоловік каже, що в дитинстві він разом із друзями часто грали на території колишньої колгоспної бригади, де було чимало коней. І кожне літо їх ганяли вночі на пасовисько, що називалось “ночлігом”. В один із днів, незадовго до свята Івана Купала, від діда Петра Царика Микола почув про вершника. Той ніби то забирав коней, яких у ніч на Купала пасли.
“Цей вершник зʼявлявся опівночі, і з гучним і досить різким батогом. Забирав коней у тих, хто пасе, а тих, хто там був – бʼє батогом. Так, він говорив, що його батько, коли погнав пасти коней на ніч на Івана Купала, заховався під кожух. Але від удару батога кожух лопнув і в нього була розсічена щока. Всьо. Ну і як я памʼятаю, [з тих пір] коней на Івана Купала на ночліги не ганяли".
Про руду відьму, яка жила в селі Землянка
Історію про відьму розповіла Валентина Гриценко 1962 року народження, а записала завідувачка Землянківського сільського клубу Ганна Лаптун. Пані Валентина розказує, що цю розповідь про погану кішку й руду відьму вона чула від своєї мами Тетяни Мартиненко 1932 року народження. А також від тіток знає про дідуся – Овдія Мартиненко 1886 року народження, який служив у селі Землянка в Свято-Покровській церкві старостою.
Валентина Гриценко каже, що на Страсному тижні, в четверг, коли служаться в церкві страсті (як кажуть у народі), її дід Овдій ішов додому. Майже біля будинку йому на плечі стрибнула кішка. Чоловік скинув її з плеч, але через пʼять метрів вона знову скочила на нього. Так повторилося ще раз. Тоді Овдій розсердився й смикнув кішку сильно за лапу. Кішка зашипіла й він прогнав її. Пані Валентина пояснює, що кішка хотіла, щоби її дід не прийшов на службу “на всенощну, на Паску, шоб там їй не вредів, шоб там їй не заважав”.
Вранці бабуся оповідачки пішла до колодязя по воду. А коли поверулася, то розповіла, що бачила місцеву жительку, яку вважали відьмою та називали Рудою, із поламаною рукою. Руда, каже оповідачка, на Великдень хваталася за замок у церкві – це вважали ознакою відьомства. Так робили, щоби назбирати сил на рік для проведення злих ритуалів.
“А тоді, коли приходили на всенощну службу вже на Паску, коли виходили з церкви, ходили кругом церкви, як казали «шукать Ісуса» ходили. Обходили церкву три рази, а в цей час церква була замкнута на замок, і висів замок на церкві. То казали, шо цяя Руда хваталася за замок. Це був тоже признак відьомства. Які були баби, хоч і мужики, відьми, ну більш баби, хваталися за замок, поки батюшка ходить кругом церкви з усім народом, «шукаючи» Ісуса Христа. Дак стояв коло замка коло цього, стояв спеціально назначений дядько, який палкою бив їх по руках, шоб вони не хваталися за замок. Ну це їм не помагало, вони все равно старалися ухватиться”.
Як відьми корів доїли та набирали церковних свічок для ворожінь
Ця історія з Есмані, передана Ганною Милкою 1950 року народження. Записала директорка Есманьського міського будинку культури Оксана Кривонос.
Колись мама пані Ганни прийшла додому та скаржилася чоловіку, що коли не піде доїти корову, то ту вже хтось подоїв. Кілька днів таке повторювалося, а тоді батько пішов ночувати в сарай. І побачив, що вночі приходить відьма доїти корову. Він погнався за відьмою та спіймав, упізнав у ній місцеву жительку. А коли зустрів її після на вулиці, то вона дуже просила її не видавати. І більше до них не приходила.
Також оповідачка ділиться спогадами, що відьми ходили в церкви набирати свічок для ворожінь. Усім прихожанам давали палиці та казали, що якщо хтось буде за рясу чіплятися до священика, то бити по рукам, бо то відьми.
“Оце, по-моєму, вродіби на Хрещення ілі на Паску, на Паску це вони саме воюють ходють, візде ворожуть. Так шо це бачила своїми глазами. А хіба ж не страшно? І по цих пор страшно”, – каже пані Ганна.
Легенда про Дівочу гору в селі Студенок
Цю історія розповіла Софія Янчук-Тимошовець 2006 року народження в 2022 році директору Студенецького сільського будинку культури Миколі Леваді.
На захід від села Студенок, на відстані двох кілометрів розташована височина, трохи вища за сто метрів. Це – Дівоча гора. Про неї в селі складено багато легенд. Одна з них говорить про те, що закохався колись козак Назар у дівчину Василину. І вирішили вони побратися. Але в ті неспокійні часи, саме перед весіллям, почули козаки, що на Глухів ідуть поляки. І веде їх сам польський король Ян Казимир. Та й почали збиратися в похід. Нареченому Василини теж треба було вирушати в дорогу. Але пообіцяв Назар, що як тільки відібʼють ворога, він повернеться і обовʼязково зіграють весілля. Обіцяла Василина, що буде його чекати.
З того часу, як вирушив в похід Назар, кожен вечір приходила Василина на найвище місце біля села, виглядаючи свого коханого. Пройшов час, відбили козаки поляків з-під Глухова, та й повернулися додому. Але не повернувся її Назар, склав голову в бою. Розпачем і болем сповнилося серце дівчини, але вірна своєму слову не перестала чекати свого нареченого. З тих пір часто бачили на схилах гори одиноку постать дівчини, що вдивлялася у бік Глухова. А в темну тиху ніч можна було почути дівочий плач та стогін. З тих пір і назвали цю місцевість Дівочою горою.
Ще одну легенду розповіла Марія Левада 1938 року народження. Вона каже, що в дитинстві жила на околиці села. Недалеко були два провалля – більше й менше. Між ними була дорога на Дівочу гору. Пані Марія згадує, що разом із подружками бігали туди по щавель на борщ. А місцеві жителі розказували, що коли йшли тудою із роботи, то бачили дівчину, що плакала на горі.
Ще одна історія трапилася з її батьком, який працював на вапняковому заводі. І коли йшов він із колегами у нічну зміну через Дівочу гору, то побачили вони, що на дорозі хтось стоїть. Чоловіки злякалися, але продовжили йти, а коли дійшли до місця, де хтось мав бути, то нікого не побачили: “Єх такий страх узяв…”.
Містична історія про церкву в селі Перемога
Цю історію розповіла Наталія Кузнєцова 1977 року народження, а записала в 2022 році Тетяна Бреус – директорка Перемозького СБК.
Пані Наталія каже, що історію чула від бабусі 1913 року народження. Та пам’ятала, що в селі була дуже гарна церква, яку з часом розвалили. Коли ще вона існувала, то повз неї із гуляння йшов парубок. І побачив, що в церкві співали ангели, все світилося, горіли свічки, голосили дзвони. Він злякався, а коли отямився, то вже був удома. Розказав про все батькам, а після історію передають у родині.
А ще одну історію оповідачка розказує про те, що інший парубок ішов додому, а за ним котився якийсь клубок. На перехрестях клубок зникав, а потім знову з’являвся. І коли наздогнав клубок хлопця, то той помер.
Легенда з села Землянка про назву рослини "канадська злинка" або "сльози мачухи"
Цю легенду від своєї бабусі Мартиненко Олександри Трохимівни 1900-го року народження почула місцева жителька Валентина Гриценко. А записала завідувачка Землянківського сільського клубу Ганна Лаптун.
Пані Олександра розказує, що колись росла дівчина-сирота й часто вона плакала. А в неї була мачуха. Невідомо, чи ображала та падчерку, або дівчина перебільшувала, але часто вона плакала. І думала, що якщо колись піде заміж за чоловіка з дітьми, то замінить їм матір.
“Ну дівчина виросла і посватав її вдовець, у якого тож була дочка. Вона согласилася стать їй матірʼю. І вона так уже старалася догодить, шоб буть хорошою мачухою. А не вгодила: всьо равно дівчина тая обіжалася, чогось плакала і шось їй було все не так. От налаяв її чоловік, шо ти бралася буть матерʼю, а обіжаєш мою дочку”, – оповідає жителька Землянки.
Образившись, дівчина пішла на берег річки, де гірко заплакала. І там, куди капали сльози, почала рости невисока трава. Її й назвали “мачухини сльози” або “сльози мачухи”.
Бабуся оповідачки теж була сиротою і згодом мачухою. Онука згадує, що та завжди рвала цю траву та ставила на покуті під іконами. А коли молилася, то просила Бога за сиріт, за мачух і казала: “Не дай боже із дітьми оставаться і на дітей ходить”.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
