“У мене це було офіційне сповіщення від ТЦК. Загалом практика така, що співробітники приїжджають додому, а оскільки я вийшла зі своїми подругами прогулятися, то коли подзвонили, то я сказала, що поряд і зайду. І коли зрозуміла, що мені нічого хорошого не скажуть, то все всередині просто похолодало, виверталося”.
Рік тому глухівчанка Марія отримала найстрашніше сповіщення в своєму житті. На війні загинув її чоловік Іван Кочубей. Його знали чимало містян, Ваня був товариським та активним, душею компанії.
“Це була моя людина”
Історія Маші та Вані як пари почалася в 2006 році на першому курсі університету. Вони вступили в Глухівський педагогічний виш на викладачів англійської та німецької мов. Маша згадує, у Вані їй подобалося все: від зовнішності до манери спілкування, просто бути поряд із ним.
“І в мене ніколи не було відчуття, що це тимчасове, що це якесь студентське захоплення. Ми не розмовляли про весілля, але я знала, що це моя людина, і я буду з ним”, – згадує Маша.
Після університету Іван пройшов строкову службу в окремих аеромобільних військах – теперішній 95-й десантно-штурмовій бригаді. У 2012 році повернувся додому, а за рік вони з Машею одружилися.
“Ще цікаво, що ми розписалися, отримали документ про шлюб 2 серпня, а весілля в нас було в цій залі 4 серпня. Але 2 серпня – це ж свято для десантників було. І коли ми прийшли в РАЦС розписуватися, Ваня був одразу в тільнику, а після пішов відзначати свій день, – розказує Маша і продовжує. – У нас були трохи розбіжні щодо весілля, бо я хотіла просте, навіть без. Можливо, один день зустріч, пообідати сім'єю, інший день – погуляти з друзями. А Ваня наполягав, що має бути весілля, тусовка, свято. І я дуже рада, що так трапилось, бо це був останній раз, коли наша велика сім'я зустрілася. Бо в мене є родичі в Криму, вони змогли приїхати. Є родичі в Молдові, які теж приїхали. Тато Вані з Латвії теж приїхав”.
Маша пов’язала своє життя з педагогікою, тоді як Ваня за фахом працювати не став. Він пробував себе в різних напрямках: кредитним експертом у банку, в охороні. Із 2016 по 2019 роки служив прикордонником. А після став торговельним представником. Між роботою старався вести активний спосіб життя, любив спорт. Щоліта Ваня та Маша ходили в туристичний похід, із кожним роком збираючи довкола себе все більшу компанію друзів.
“Тоді був період, коли він намагався полюбити біг, бо це не його, але він намагався полюбити. Він часто займався на стадіоні на турніках, у спортзалі регулярно. Потім прийшов такий період, коли він полюбив читати. Навіть із собою на фронт пізніше брав книжки”, – каже Марія.
А ще Ваня дуже любив сина – Вова народився в пари в 2017 році. Іван пишався тим, що є батьком, повністю включився в допомогу з малюком.
Так подружжя й жило всі ці роки – у приємних клопотах та любові. До лютого 2022-го року.
“Але в нас не було жодного перечуття. Можливо, ми жили в якійсь своїй бульбашці умовній або настільки були захоплені роботою, дитиною, одне одним, що нам просто було не до зовнішніх обставин. І 24-го вранці Ваню розбудив телефонний дзвінок”.
“У першу ніч вдома він говорив про війну”
Так пара дізналася, що почалася повномасштабна війна.
“І в цей момент він бере чайник, у нас такий він звичайний, який треба на газ ставити, зі свистком. Він бере чайник, набирає воду, ставить на газ. І для мене це така буденна дія, вона мене трохи заспокоїла. Якби була війна, хіба б ми пили чай? Я спитала, що робити? Ваня відповів: “Зараз чайку поп'ємо і будемо вирішувати”. І вранці він пішов одразу в ТЦК”.
У перші місяці Ваня був у роті охорони Глухова. Після потрапив до розподільчого центру в Києві, а на початку липня – до 53-ї окремої механізованої бригади, противотанкового взводу. Із побратимами був на найскладніших напрямках.
“Це все була Донеччина. Спочатку Вугледар, Курахове. Із осені 22-го по січень 23-го – Бахмут. А після й до березня 24-го – Авдіївка”.
Між бойовими діями Ваня старався якнайчастіше телефонувати родині, вмикатися по відео. Маша каже, це давало маленьку ілюзію сімейного життя. Вони говорили про все на світі, про буденні речі. А коли чоловік приїжджав додому, ділиться Марія, у першу ніч міг вилити наболіле.
“Я знала, що це єдина ніч за весь час його перебування вдома, не важливо це три дні чи два тижні, це єдиний раз, коли я зможу від нього щось почути. В першу ніч він розповідав, ділився емоціями, почуттями, а далі він закривався. Але закривався не від спілкування, а від військового життя”, – згадує Маша.
Уже під час війни Ваня вирішив отримувати другу вищу освіту, вступив у Полтавський аграрний університет на спеціальність агроконсалтингу.
“У нього була така мотивація, що після війни, колись же вона має закінчитися, що треба буде? Треба буде відновлювати те, що є. Хліб потрібен буде завжди, їжа потрібна буде завжди”, – пояснює глухівчанка.
Востаннє побути разом Ваня, Маша та семирічний Вова змогли саме в Полтаві в лютому 2024 року, коли військового відпустили на сесію.
“Ми були там два тижні й це для мене були настільки забуті відчуття сім'ї. Як це взагалі може бути, що я маю чоловіку готувати чай, або взагалі готувати. Це настільки було забуте, але настільки приємне”.
Між парами подружжя багато гуляло, вони відвідували театр та просто були поряд. Після Ваня повернувся на фронт, а Маша в Глухів.
“Про Ваню я думаю постійно”
А 14 березня, через два дні після загибелі, дружина дізналася про втрату найріднішої людини.
“Сказати дитині – це найгірше, що я робила в своєму житті. Я б хотіла забути це, але воно настільки міцно сидить у пам'яті. Я йому сказала в той самий день, коли дізналася, але пізно ввечері. Так трапилось. Я не хотіла говорити, але в мене дитина дуже відчуває все. Це було на вулиці, на лавочці ми сиділи. Я спитала “Ти знаєш як люди стають янголами? Тепер наш тато янгол”.
Маша зізнається, найтяжче – це думати про те, скільки Вова має пройти без Вані.
“Батько не буде допомагати йому на весіллі. Він не буде його вчити керувати машинами. Не буде дідом, дідом Ванею. Скільки всього Ваня, на жаль, пропустить. І оце майбутнє без і неможливість нічого не зробити, розриває, розчавлює. І в певний момент в мене з'явилося відчуття, що в мене немає сім'ї. Тобто, у мене є син, в мене є мама, в мене є брат. Але в мене немає сім'ї”.
За всю війну, каже дружина Героя, вони не говорили про варіант найгіршого сценарію. Маша не уявляла, як це – бути без Вані в емоційному плані. Жінка розуміла, що потрібно жити далі, підтримувати сина, але не знала, як. Тоді почала шукати підтримку серед людей, які переживають горе від такої ж втрати й максимально заповнювати порожнечу чимось новим.
“Про Ваню я думаю постійно. Інколи є моменти, коли я думаю в такому ключі, що шкода, що ми цього разом не бачимо. Інколи я знаю, що він пишається мною. Наприклад, зараз я вільно себе почуваю за кермом, можу їздити на великій відстані. Мені хочеться подзвонити, сказати Вані, що я доїхала сама в Карпати. Ще б рік назад я б сказала, о, ні. А зараз доїхала, – ділиться Марія. – Або коли ми були на морі, я себе емоційно так важко почувала, бо Ваня дуже хотів на море. Під час війни можливості не було у відпустку поїхати, але він дуже-дуже про це мріяв. Так, кожен день там був класний фізично, бо сонце, море, Вова, який купається, навчився плавати під водою, це суперемоції. Але морально я розумію, що Ваня так мріяв про це, але…”.
Нині ім’я Івана Кочубея у Глухові носить вулиця, де він жив. А частинку нього в собі береже Маша, їхній син Вова та всі люди, котрі пам’ятають усміхненого та відважного глухівчанина.
“Досі у мене відчуття, що зараз він мені десь напише. Або я інколи беру телефон і мені хочеться подзвонити. І це усвідомлення, що я не можу подзвонити, інколи триває до трьох секунд. У мене повного прийняття немає ще. Але я розумію, що єдине, що я можу зараз, це жити, ростити дитину і нести пам'ять. Бо людину пам'ятають, поки про неї говорять, поки люди знають. Кожне покоління росте, росте, росте, все змінюється. І це цілком зрозуміло і природно, що щось забувається. Але нести пам'ять – це наразі дуже важливо. Щоби не забули, не забули, що відбувається, не забули Ваню і всіх інших, хто загинув у цій війні”.
Історія Івана Кочубея – це один із серії матеріалів Глухів.City, присвячених полеглим захисникам і захисницям. Ми прагнемо зберегти спогади Героїв через розповіді їхніх рідних. Ми віримо, що це допомагає формувати культуру пам’яті у часи війни та нести спомин про загиблих у серцях людей.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
