Олександр та Валентина Бережні — переселенці з села Сопич Есманьської громади. Вони вимушені були на мотоблоці рятуватися з рідного дому після чергової безсонної ночі, влаштованої росіянами. Тоді ворог обрав їхній будинок як «військовий обʼєкт». Нині подружжя в Глухові почало власну невелику справу. Чим пригощають переселенці з прикордоння та як описують своє минуле життя на кордоні з ворогом, далі в репортажі.
Виїхали після страшної ночі
«У нас там пекло взагалі, кожен день палали будинки», — каже переселенець із Есманьської громади Олександр Бережний. Він із дружиною Валентиною вимушений був покинути рідну домівку, рятуючись від обстрілів росіян. Усі свої роки подружжя прожило в мальовничому селі Сопич, де їх знали як працьовитих господарів. У їхньому обійсті завжди кипіла робота.
«Жили у сільському вихованні. Були бджоли, город, кінь. Все як у всіх. Три корови було, молоко продавали, так і жили», — каже Олександр.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, життя подружжя перетворилося на пекло. Спочатку обстріли лунали за межами села. Але згодом ворог змінив тактику. Дрони почали атакувати Сопич, і прильоти стали все частішими.
«Спочатку не масовано обстрілювали, але були прильоти вже по селу. Потім уже почали атакувати будинки. Ми не думали виїжджати. До останнього були», — згадує чоловік.
Однак остаточно сімʼя вирішила евакуюватися, коли росіяни в ніч з 29 на 30 серпня обрали для атаки саме їхній будинок.
«Із вечора почалося і до самого ранку. Ми лягали спати, думали, що вже все. Потім було три удари по городам. Ми в підвал побігли. А потім, у той вечір, вибрали нашу хату. І цілу ніч били саме по сусідній хаті і по нашій. І ми вранці завели мотоблок і виїхали», — розказує Валентина Бережна.
Вона зазначає, що в ту ніч ворог гатив з артилерії, тому руйнування – колосальні. Залізний паркан – понівечений, вікна в сусідніх будинках – вибиті, подвір'я – переоране снарядами.
«Огорожа взагалі розбита. Відбили повністю залізо. У сусідів до єдиного вікна все вилетіло. Били, напевно, разів десять. Просто по нашій хаті заважала лупити мабуть церква і великі дерева. І вони не попадали, туди, куди саме хотіли. Також по болоту вирви були, у дрова навпроти нашої хати влучили, колонку нам розбили», – розповідає жінка та додає, що в сусідів землю, як плугом перепахали. Таке відчуття, що снаряди там ковзали.
Почали невелику справу в Глухові
На мотоблоці подружжя виїхало в Глухів. Тут живе їхній син Артем. Вони сподівалися, що в місті, у відносній безпеці, зможуть оговтатися від пережитого. Але пекло не закінчилося. У першу ніч родини з Есманьської громади в Глухові, 30 серпня, росіяни скинули на місто керовані авіабомби.
«Ми ж у відносній тиші жили між обстрілами. А тут коли машини їхали, то думали, що снаряди й ховалися. Місяць-два відходили й зараз іноді буває», — зізнається Валентина.
Зараз село Сопич осиротіло. Від колись гамірного населеного пункту залишилося від сили сім відсотків жителів. Усі інші евакуювалися.
«Зараз залишилася в селі 21 людина. А було більше 300. В основному по Глухівському району розʼїхалися: Полошки, Дунаєць, Береза, Слоут. Хто куди», — каже Олександр.
Подружжя ділиться, що на новому місці адаптуватися було важко. Все чуже, не таке, як вдома. Але життя на цьому не зупинилося. Переселенці відкрили власний маленький бізнес у Глухові – точку з продажу шаурми. У неї вклали всі заощадження, дечим допоміг син. Шаурму для покупців робить сама пані Валентина.
Кіоск із шаурмою від переселенців із Сопича знаходиться праворуч від входу до речового ринку. Родина сподівається, що їхня кухня полюбиться глухівчанам.
«Нехай люди приходять. У нас смачно, усе добре. Мʼясо робимо на вугіллі. Така особливість нашого кіоску — шаурма на вугіллі».
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
