Олександр Степаненко народився в селі Кореньок Есманьської громади. Ще малим переїхав у сусіднє Уланове. А в дорослому житті разом із дружиною Вікторією оселився в місті Білопілля. Його життя було нерозривно пов'язане з рідною Сумщиною. З нею пов'язана і його загибель: Олександр поліг на фронті, захищаючи свою землю.
Історію мужнього воїна-водія, який вважав своїм обов'язком вивозити з поля бою поранених та загиблих, доставляти на передову необхідні вантажі, розказала його кохана Сімейній газеті.
У чому суть
Вони познайомилися біля ставка в один зі спекотних літніх днів. Вікторія була студенткою другого курсу медичного училища, Олександр — щойно закінчив школу та приїхав до Глухова здавати вступні іспити. Їхня історія почалася легко й щиро — з випадкової зустрічі, яка невдовзі переросла в справжнє кохання.
«На 18-річчя він подарував мені каблучку, наче заручився», — згадує Вікторія. Згодом Олександра призвали на строкову службу до Житомира, а вона терпляче чекала, приїжджала на присягу, підтримувала листами та дзвінками.
Восени 2013 року молодята одружилися, переїхали в будинок, який подарували батьки в Білопіллі. Вікторія працювала фельдшеркою, а Олександр — на місцевому елеваторі. У лютому наступного року народився син Дмитро. Але щастя тривало недовго: вже за кілька місяців Сашу мобілізували. Через погане здоров’я, наслідки травм і проблеми зі спиною його повернули додому.
Після операції на хребті, яку чоловік переніс у серпні 2021 року, він ще не встиг повністю відновитися, як почалася повномасштабна війна. Попри стан здоров’я, Саша рвався на фронт. У перші дні повномасштабного вторгнення в Білопіллі не працювала військова адміністрація, тож чоловіки самоорганізувалися й патрулювали вулиці. Коли в місто прийшли українські військові, Олександр став добровольцем.
17 квітня 2022 року він був уже в складі 211-го батальйону. Служив кулеметником, проходив навчання, а згодом — бойові завдання. У липні пара обвінчалася, а вже восени Олександра відправили на Донеччину. За день до поїздки на фронт Вікторія повідомила, що вагітна другою дитиною.
Згодом були бої поблизу Торецька, Нью-Йорка, поранення, пневмонія, складна операція на легені. Пів року реабілітації — і знову в стрій. На Чернігівщині й Сумщині він працював водієм при штабі. Влітку 2023-го народилася донька Карина, яку Саша дуже чекав, сам обрав їй ім’я.
Після перелому ноги наприкінці року Олександр ненадовго вибув із частини, але вже в лютому 2024-го повернувся на Донеччину. Його обов’язком було вивозити поранених і загиблих, доставляти вантажі на передову. «Казав, що рідні мають поховати своїх братів, синів, батьків…», — згадує Вікторія.
У березні батальйон вивели на відновлення до Київщини через інтенсивні обстріли. Після чергового ВЛК, попри контузії та посттравматичний синдром, Олександра знову визнали придатним до служби. Його направили на Курський напрямок.
1 березня 2024 року пішов сніг — це означало початок нової ротації. Увечері він зателефонував дружині: «Їду забирати хлопців, не буду на зв’язку». Це була остання розмова.
«Тієї ночі я так і не змогла заснути. Дуже тривожно було на душі…», — каже Вікторія. За кілька днів — мовчанка. Нарешті їй зателефонував військовий комісар: приїхав додому і повідомив страшне. Але серце вже знало — його більше нема.
Вікторія наполягла побачити тіло — як медик і як дружина. Вона одразу впізнала коханого. Його впізнали по шрамах, по руках. Побратими розповіли: ворожий дрон залетів просто в кабіну вантажівки, якою керував Саша. Через проблеми зі слухом він не встиг зреагувати.
Поховали Героя у Білопіллі — під звуки вибухів, які лунали неподалік міста. До свого 31-го дня народження Олександр Степаненко не дожив лише місяць.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
