“У нас дуже з ним тісний зв'язок був. Дуже. Як казала одна жінка: “Ви були янголом-охоронцем у нього”. Але, мабуть, мій янгол-охоронець задрімав 1 квітня 2022 року, що так сталося".
З болем мати Людмила згадує свого сина, Євгена Ковальчука. Життя молодого офіцера з позивним Артист обірвалося 1 квітня 2022 року біля села Ягідне на Чернігівщині. Авто, у якому він їхав на евакуацію дітей, підірвалося на ворожій міні. Історію Євгена, розказану його рідними, читайте далі.
Міг все полагодити, пік паски, писав вірші
Людмила каже, що ніколи не думала, що син буде військовим. Він мав чимало захоплень. Одним із головних із дитинства була техніка.
"Дідусь ремонтував годинники, і Женя завжди спостерігав за ним. Коли дідусь щось майстрував, він одразу казав: "Я тобі допомагатиму". Крім того, його тато, майстер на всі руки, та ще й майстер спорту з радіозв'язку. Усе, що стосувалося електроніки та електрики, було йому до снаги. Можливо, саме це й вплинуло на те, що Женя вступив до коледжу на відділення електрифікації, а потім пішов далі. Вже дорослим він ремонтував у нас усе: від телефона до комп'ютера. Практично ніколи не звертався до майстерень, усе робив сам. Навіть взуття лагодив", – згадує Людмила.
У п'ятому класі в Євгена прокинувся інтерес до кулінарії. Одного разу, повернувшись зі школи, він зголоднів. Мама була на роботі, і тато запропонував навчити його готувати простий суп.
"Він питає: “Можна я спробую?”. Я кажу: “Можна”. Він наливає малесеньку мисочку, з'їдає. А потім знову питає: “Можна ще одну?” З'їв іще одну. Каже: “Як смачно. Ніколи не думав, що я можу готувати такий суп”. І коли мама прийшла з роботи, каже: “Мама, ми тобі такий смачний суп приготували, але я близько половину з’їв", – розповідає Володимир, батько Євгена.
З роками кулінарні здібності Євгена розвивалися. Він навіть навчався на кухаря у Глухівському вищому професійному училищі. Особливо добре йому вдавалися паски. Людмила каже, що не кожна жінка може похвалитися такою випічкою. А от борщ, зізнається тато з теплою посмішкою, здавався йому надто складною стравою в юності. Проте з часом Євген опанував інші рецепти, особливо йому вдавалась солянка.
"Він готував таку смачну солянку. Ви знаєте, ми об'їздили багато місць в Україні й лише в одному місці у Сумах знайшли схожу на смак. Випадково взяли собі солянку і відразу згадали Женю. Ми туди частенько заходимо саме для того, щоби поїсти солянку”, – ділиться Володимир.
Також у шкільні роки Євген відкрив у собі ще одну творчу грань – поезію. Свої вірші він нікому не показував, окрім найріднішої людини – мами. Загалом, його поезія була пронизана патріотизмом, любов'ю до рідної природи, і навіть Глухову він присвятив свої рядки. Один зі своїх перших віршів Євген написав для своєї першої вчительки. Вже навчаючись у технікумі, він наважився представити свої твори на конкурс «Я вірю в майбутнє твоє, Україна».
"Я спочатку й не зрозуміла. Він мене якось запитав про риму до слова. Я спитала: “А навіщо?”. Він мені показав вірш, перший. – згадує Людмила та продовжує. – У нас ластівки на балконі гніздо зробили. Він про це написав. Поїхали до тітоньки у село. Там йому розповіли про Барвінкову гору легенду. І він склав свій вірш «Легенда Барвінкової гори». Про все писав, але в основному, про природу, батьківщину”.
Ніколи не думав, що буде військовим, але став
Після закінчення школи Євген вступив до Глухівського агротехнічного коледжу, а згодом – до Сумського державного університету, обравши той самий напрям – Електрифікація. Провчившись два роки, його призвали на строкову військову службу, де він проявив себе як здібний солдат. Мати згадує, під час ліквідації наслідків буревію в Одесі у 2013 році, де служив Євген, його відзначили за відповідальність та самовідданість. Там йому згодом пропонували посаду після закінчення строкової служби.
“Начальниця виходила на пенсію і пропонувала Жені залишитися на її місці. Але він не планував бути військовим взагалі. Його так тягнуло додому. І він відмовився. Хіба ж хто думав, що все-таки життя його буде пов'язане з військовою службою”, – каже мати воїна та додає, що в майбутньому його продовжували кликати на посади в штабі, пропонуючи роботу в кабінетах. Проте Євген не хотів міняти військову форму заради костюма, та й не міг покинути своїх побратимів.
Після строкової служби Євген повернувся в Глухів. Однак мирне життя тривало недовго – на сході країни почалася війна, і Женю мобілізували. Згодом він підписав контракт із 58-ю бригадою. У її складі потрапив на передову в Донецьку область. Проте батькам про це довго не розповідав, оберігаючи їх від зайвих хвилювань. Саме під час служби в зоні АТО його професійні якості помітило командування. Йому запропонували навчатися у Львівській національній академії Сухопутних військ. У цей період він отримав свій перший позивний – "Ектор".
“За вміння куховарити, – пояснює мати Людмила, – Хлопці, якщо десь була можливість, готували собі. І він брався за це діло. Хлопцям його страви подобалися. Тому так і приклеїлося до нього – Ектор”.
З роками цей позивний змінився на “Артист”: “Це вже коли він перейшов у мінометну батарею. Спочатку там був інший командир, а потім Жені довірили цю посаду. Зробили це через те, що він умів приймати правильні рішення та здійснював точні розрахунки. Ну і щоби його зручно чули в ефіри, то закріпили за ним позивний Артист”, – пояснює мати Людмила та додає, що він розробив навіть дизайн шеврона своєї бригади.
Війна не лише стала випробуванням для Євгена, але й подарувала йому справжнє кохання. На службі він зустрів Катрусю, дівчину родом із Сум, яка служила в його бригаді.
“Вони познайомилися в його батареї. Знайшли спільну мову, ділилися, можливо, якимись життєвими труднощами, знаходили порозуміння в різних питаннях. Я думаю, що вони дуже підходили одне одному – і характерами, і поглядами на майбутнє життя. Здавалося, це була та доля, яка чекала на нього. І, на жаль, так рано обірвалася”, – із сумом каже батько.
Після п'яти років служби за контрактом, який Євген підписав, його термін добігав кінця. Мати щиро пропонувала синові повернутися до цивільного життя. Проте після стількох років на військовій службі Євген вагався, не до кінця розуміючи, чим зможе займатися поза армією.
"У тебе багато талантів, – казала Людмила синові. – Давай використаємо один із них. Ти ж маєш диплом кухаря. Чому б тобі не відкрити щось своє? Хоча б пересувну кав'ярню для початку, а далі б воно якось пішло". І вони з татом навіть їздили по Сумах, придивлялися, де можна було б розмістити цю пересувну кав'ярню. А потім він із Катрусею порадився, і підписав ще один контракт на рік.
"Як там наш заєць?"
А вже невдовзі розпочалася повномасштабна війна, хоча для родини тривожні передчуття з'явилися значно раніше. 23 лютого 2022 року Євген на годину приїхав до рідного дому. Цей день став останнім, коли батьки бачили свого сина.
"Ви знаєте, 23-го я був на роботі, у школі в селі, працював з дітьми. І коли він подзвонив, я зрозумів, що він приїхав не просто так. Я попросив вибачення у своїх учнів, сказав, що мені терміново треба додому, бо з війни приїхав син, і він ненадовго, тому я хочу його побачити. Я швидко закрив клас і побіг, але запізнився на перший автобус. Він чомусь поїхав раніше. Я бачив лише його хвіст. Наступний був лише через півгодини, і навіть кілька легкових автомобілів не зупинилися. Тому я дуже-дуже шкодую, що не побачив його 23-го числа", – з болем у голосі розповідає Володимир.
У перші дні повномасштабного вторгнення батькам рідко вдавалося зв'язатися з Євгеном телефоном, адже бойові дії стрімко загострювалися. Проте вони підтримували зв'язок, обмінюючись повідомленнями у месенджері.
"Ми зідзвонювалися, він писав мені, я йому писав у Вайбері. Він навіть надіслав десь у середині березня, не пам'ятаю точної дати, фотографію нашого внучка Назарчика, який сидів на маленькому стільчику і дивився телевізор. Мені так сподобалося це фото. Воно й досі в мене в телефоні, я часто на нього дивлюся", – ділиться батько.
Згодом основним каналом зв'язку з Євгеном стала його кохана Катруся. Рідні розуміли, наскільки небезпечною була ситуація на фронті, тому зайвий дзвінок міг нашкодити синові. Останній телефонний дзвінок, коли батьки востаннє чули голос свого сина, пролунав 9 березня 2022 року.
"Катюша вже по своїх каналах дізнавалася і телефонувала мені щодня. Я навіть імені його не називала, питала: "Як там наш заєць?". А вона відповідала: "У зайця все нормально, роботи багато". Ось такі в нас були розмови”, – розповідає Людмила.
Женя загинув, намагаючись врятувати дітей
“Привіт, мамуль. Все нормально. Ідемо на уроки. У цілому все добре. Люблю вас”, – зачитує мати Людмила останнє повідомлення від сина. Невдовзі, каже, вони отримали страшну звістку від командування. Женя загинув, вирушивши на евакуацію дітей.
"Якось ми з Володею випадково зустріли чоловіка біля могили. Я його одразу впізнала – це був капелан їхньої бригади. Він ходив і говорив сам до себе: "Артисте, Артисте, тобі ж ще жити й жити, що ж ти наробив?". Так ми й розговорилися. Потім він додав: "Ви розумієте, він виконав найголовнішу Божу заповідь – возлюби ближнього свого, як самого себе. Він поїхав за тими дітками. Він полюбив своїх ближніх. Про що він тоді думав? Можливо, про свого Назарчика, сподіваючись, що колись і йому хтось допоможе. Але ніхто ж не міг подумати, що та проклята міна там лежить і чекає на нього", – каже Людмила.
На могилі Жені завжди свіжі квіти
На могилу Євгена, кажуть його рідні, завжди хтось приносить свіжі квіти. У нього було чимало друзів і в мирному житті, і у військовому. Командира поважали побратими.
“Ви знаєте, вони настільки були вражені, що Жені не стало. Коли приїхали на похорони, вони ночували всі у Каті, всі хлопці приїхали. І стояла Женіна фотографія, стояла свічка. І один із його побратимів так поклав голову і каже: “Не підходьте до мене, я хочу побути з командиром”. На цю картину просто страшно було дивитися”, – згадує Людмила.
Навіть колишні побратими, які знали Євгена ще під його першим позивним "Ектор", не забувають свого товариша. Вони приходять до його могили, щоби вшанувати пам'ять героя. Одного разу батьки знайшли там особливу річ – берет із позивним сина.
“Ми не знаємо, хто поклав цей берет із написом Ектор. Однак єдине, що зрозуміли, це була його військова форма з першого місця служби. Тоді в 2015-2016 роках вони перебували на лінії зіткнення в районі Верхньоторецького, Новгородського (нині Нью-Йорк) та Світлодарської дуги”, – додає мати.
Син Євгена Назарчік
За своє коротке, але яскраве життя Євген встиг зробити чимало. Мати з ніжністю згадує лимонне дерево, посаджене сином у дитинстві, яке розрослося аж до стелі його кімнати. Частинка Жені живе в його маленькому сину Назарчику, копії батька, а також поетичних рядках, не завжди досконалих, як скромно зазначає Людмила, але сповнених щирості та любові до рідної землі. Один із цих віршів, пронизливий та сповнений болю, викарбувано на його могилі.
“Моя Вкраїно, диво калинове!
Тебе не обійшла війна.
І скрізь на обелісках мармурових
Твоїх героїв імена”.
Наостанок Людмила зізнається: “Ми чекаємо на нього, вслухаючись у кожен крок у під’їзді. Здається, що зараз відкриються двері й ми почуємо таке рідне: “Мамуль, привіт. Ну як ви тут, що ви тут?”, – це були звичні його слова”.
Історія Євгена Ковальчука – це один із серії матеріалів Глухів.City, присвячених полеглим захисникам і захисницям. Ми прагнемо зберегти спогади Героїв через розповіді їхніх рідних. Ми віримо, що це допомагає формувати культуру пам’яті у часи війни та нести спомин про загиблих у серцях людей.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
