“Я був на дворі, коли дрон летів. І по школі-інтернату в Шалигиному як влупив, аж все заграло. Аж вікна заграли. І коли дрони літають, починають по них з автоматів стріляти. І мене починає трусити”, – згадує Олександр Крюков із селища Шалигине.
Рівно тиждень він разом із родиною живе в селі Уздиця Глухівської громади. Нині в його рідному селищі загострилася безпекова ситуація. По ньому щодня гатить ворог. Десятого квітня люди поспіхом зібрали речі та виїхали з небезпечної зони.
“Ми багато чого не встигли взяти. Телевізор, дивани, все залишилося вдома. І велосипед спортивний залишився, мотокоса, бензопила, сокири. Зібрали тільки найнеобхідніше. Миски, ложки. І швидко-швидко в машину. І поїхали, щоби встигнути вискочити, щоби по нас не попало”.
Того дня, згадує Олександр, евакуювалася вся їхня вулиця. Людей по черзі вивозив машиною сусід за півтори тисячі гривень. Їм іще пощастило, адже ті, хто не міг виїхати на колесах одним зі шляхів, з селища переправлялися човнами, бо міст до сусіднього Черневого знищили росіяни.
Олександр каже, лишатися в Шалигиному було неможливо. Крім обстрілів із різного озброєння, над селищем постійно висіли російські дрони. Вони полювали й на мирних жителів.
“По селах б’ють, по машинах б'ють, літають слідом за машинами б'ють. У нас від сільської ради привозили людей – буса нема, розбили. По людях б'ють, по хатах б'ють. Їм без різниці, їм треба знищити все. Ми ховалися, хто куди міг. От, ідеш, чуєш летить, бігом під кущ, під паркан, щоб він тебе не засік, бо відразу б’ють по людях, – ділиться пережитим чоловік та додає. – В одного чоловіка впав дрон один на городі. Він вийшов подивитися. І тут другий летить – і його осколками посікло. Він живий, а один осколок у нозі не дістали”.
У Шалигиному Олександр працював різноробом від біржі. Вони перекривали діри в дахах після обстрілів. Згадує, поки кілька чоловіків були нагорі, хтось стояв та чергував, щоби не пропустити дрон. Вночі ситуація ставала ще гіршою.
“Ми ні день, ні ніч не спали, сиділи в хаті, дивилися. Чую, бах. Вийшов покурити, чую, строчать знову по дронах з автоматів. Він покружляв, покружляв і пішов”.
Тетяна Білоус розказує, евакуюватися їм пропонували ще раніше в цьому році. Але тоді родина вирішила лишитися. Хоча в Шалигиному перестала працювати пошта, виїхали лікарі. Коли в селище припинили привозити хліб, а обстріли почастішали, то врешті наважилися покинути рідний дім: “Ночі не спали там взагалі, боялися. Це вийдеш і летить відразу. Бахкало, дуже сильно бахкало”.
Разом з Олександром та Тетяною виїхав і найстарший член родини – Микола Іванович. Йому – 84. Він усе життя провів у Шалигиному. Будинок, який довелося покинути, будував сам. За ним починалося поле, що зараз, каже чоловік, побили росіяни. Пан Микола мріє повернутися додому, але каже: “Повернутися нікуди, там же вб’ють”.
Пес, якого прихистила родина в Уздиці
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
