Щоранку глухівчанин Микола Куприк надсилав своїй мамі повідомлення з побажанням доброго ранку, обов’язково завершуючи його емоджі сонця. Жінка не отримує їх із весни 2024 року. П’ятого квітня Микола загинув під час обстрілу Харкова. Відтоді мати береже спогади про сина.
Був дуже добрим і спокійним, виваженим
Марія Куприк каже, Микола з дитинства був добрим та спокійним. Настільки, що його ні за що було навіть посварити.
“Він мені в дитинстві не зробив ніякої шкоди. Буває, інші діти там у розетки лізли, посуд від них якийсь ховали, а з ним не було такого. Свекри говорили, приїде до них, день прогуляє, а після нього можна тільки ковдру на дивані поправити”.
А ще Коля дуже любив тварин. Після одного з походів у цирк, коли ще був маленьким, не радів, як інші діти, а дуже жалів учасників шоу.
“Приходить, плаче. А я його питаю, може потрапив не туди, може гроші загубив. А він каже: “Мам, ти бачила їхні очі? Вони плакали, ведмідь плакав”. Я намагалася пояснити, що вони так розмовляють і все добре. Але його це не переконало”.
Пані Марія згадує, Микола любив бути вдома. Але після закінчення школи, він все ж вирішив поїхати навчатися в Дніпро. Там вступив в Академію митної служби.
Врешті переїхав у Харків. Там працював у податковій інспекції, а вже перед повномасштабною війною – в управлінні одного з банків. У серпні 2022 року в метро він отримав повістку.
“Він ще коли війна почалася, думав піти в тероборону. Але ж розумієте серце матері, мені не хотілося, щоби він був у небезпеці. Я його відмовляла. А коли дали повістку, то, звісно, він не ховався, не викидав її. Він просто пішов, пройшов комісію”.
Війна чи зла доля
Микола почав службу в Національній гвардії. Про військове життя матері розповідав небагато. За кілька років отримав звання сержанта й став на посаду начальника складу. До цього мав виїзди й у зону бойових дій: “Як вони кажуть, “на передок”. Він казав, що за п’ять-сім кілометрів від них були бойові дії”.
Востаннє в Глухові Микола побував у кінці лютого 2024 року. З букетом квітів, на фото яких пані Марія дивиться щодня, він приїхав привітати матір із Днем народження.
“Чоловік, коли відкрив двері, каже, що в Колі були сумні очі. Він згадує, що тоді подумав, ніби син прощатися приїхав, але не сказав про це. Коля тоді побачив всіх друзів. Я не пам'ятаю, як із ним прощалась. Я ж не знала, що це була наша остання зустріч, що це буде мій прощальний букет і останнє свято в моєму житті”.
У день загибелі, згадує Марія Куприк, Микола працював у підвальному приміщенні, мав вийти нагору, бо приїхала автівка – її треба було розвантажити. У цей момент вдарили росіяни. Хронологію тих подій розказала колега її сина, яка теж була там.
“Вона потім мені розповіла, що йшла першою, а Коля за нею. Коли прилетіла керована авіабомба, її оглушило ударною хвилею, вона впала та покотилася вниз сходами. І відразу прилетів ще один КАБ. Коли вже вона вибралася з-під завалів, то кричала, щоби врятували Колю, – згадує пані Марія та додає. – Я не знаю як це пояснити, але є така закономірність: 5 березня він народився, 5 квітня загинув – це був п’ятий день тижня. І він іще питав, коли Великдень мав бути в тому році. А він мав бути 5 травня. Рівно місяць не дожив. Я не знаю, як це назвати. Може доля, може війна. Хто винен? Але сталося так”.
Щодня приходить на могилу сина
Миколи не стало в 33 роки. На свій вік, згадує мати, він був дуже мудрим. До нього зверталися за порадою друзі та подруги, а старша на десять років сестра казала, що молодшою себе поряд із ним відчувала саме вона.
“Він був душею компанії. Якщо приїжджав, то ось вже шашлики смажать, ось він вогнище розпалює. Він такий позитивний був. У нього друг тут один вірний все життя, а інший у Києві. Той, який тут, кожну п'ятницю приходить до нього, у день смерті. Візитна карточка – дві м'ятні цукерки. Тому що наш їх не любив категорично. А він приходить із цими двома м'ятними цукерками”.
У пам’ять про Миколу Куприка на Аскольдовій могилі в Києві росте вічнозелена туя. Її там посадили його колеги з банку.
Поховали Миколу в Глухові. Там його щодня за будь-якої погоди провідує мати. На його могилу вона колись прикріпила сонечко, таке як ранками отримувала в повідомленнях сина.
А вдома її чекає кіт Рижик. Його за кілька місяців до повномасштабної війни врятував Микола – витягнув з-під машини та прихистив у себе. Після привіз у Глухів.
“Він коли їхав, дуже жарко було. Сказав, просто не довезе, нехай у нас побуде. Сказав, буде сумно без нього, але так краще. І тепер я цього кота люблю так сильно, як свого сина”.
Історія Миколи Куприка – це один із серії матеріалів Глухів.City, присвячених полеглим захисникам і захисницям. Ми прагнемо зберегти спогади Героїв через розповіді їхніх рідних. Ми віримо, що це допомагає формувати культуру пам’яті у часи війни та нести спомин про загиблих у серцях людей.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
