Глухівчанин Микола Максимов присвятив захисту України шість років свого життя і віддав його, боронячи її від ворога. Його сестра Марина згадує, Микола з дитинства був патріотичним. У молодшій школі його так захопила історія України, що він вивчив підручник напам’ять, чим неабияк здивував викладачів.
Мріяв вчити дітей, але пішов на війну
У юності він захоплювався спортом, серйозно займався пауерліфтингом. А після школи вступив у Глухівський педагогічний університет на факультет дошкільної освіти. Як каже Марина, її брат дуже любив дітей.
«Він дуже хотів, коли закінчиться війна, створити щось схоже на наш клуб «Мужність», але для дітей вразливих категорій, позбавлених батьківського піклування. Щоби там була спортивна зала, якийсь буфет чи маленька столова, щоби діти могли поїсти після занять. Це була його мрія», – розказує Марина Максимова.
З початком російсько-української війни в 2014 році Микола хотів стати на захист країни, проте рідним вдалося переконати його залишитися вдома. Втім, каже сестра, він розумів, що все ж опиниться на фронті, тому активно проходив військові курси. За два роки Микола повідомив родині про своє рішення долучитися до війська.
«У лютому 2016 року він прийшов і вже десь пів на десяту вечора поставив нас перед фактом, що зранку йому вже потрібно бути о 4:15 чи 4:20, точно не пам’ятаю, у військкоматі. Більше відмовити його не вдалося».
Свій військовий шлях Микола розпочав простим солдатом у танкових військах. Був на Донеччині та Луганщині. За рік до повномасштабного вторгнення він змінив фах – став командиром відділення розвідувального взводу 15-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї бригади.
«Він займався спортом й іноді жартував, що ще трішки потренується і взагалі в танк залізе, а звідти будуть вже витягувати. Він був такий великої статури, йому було складно в танках. Тому, пішов служити розвідником. Казав, що це йому дуже подобалося».
На початку своєї служби Микола отримав позивний Удав, але згодом його стали називати Танчиком.
«Його дали не за те, що він у танкістах служив. Він просто такий був – якщо йти, то йти, першим, на пролом», – пояснює пані Марина.
З братом були одним цілим
Востаннє Марина бачила брата на старий Новий рік. На початку вторгнення росіян вона була вдома в селі Соснівка, що зовсім поруч із кордоном. А Микола в лютому 2022 року був на навчаннях. За тиждень до повномасштабної війни його викликали назад у частину. Повномасштабну війну він зустрів у Конотопі. Потім брав участь у боях біля Батурина, захищав Чернігівщину.
«Коли вони вийшли з Чернігова, були в Конотопі, я хотіла до нього приїхати. Але він казав, що невідомо, чи вийшли всі росіяни звідти, чи ні. На той момент це дуже було небезпечно. І він сказав, що тільки відеозв'язок можливий на той момент і нічого крім нього. Він нам просто не дозволив приїхати в Конотоп».
З Конотопа Микола вирушив на Луганщину. Там він загинув під Попасною 5 травня 2022 року внаслідок мінометного обстрілу. Незадовго до трагічної події він телефонував сестрі. І того вечора вони розмовляли особливо довго.
«Хлопці казали, він загинув пів на десяту вечора, до одинадцятої. А я з ним спілкувалася о пів на восьму вечора. Тобто ми поговорили, а через годину-півтори він загинув. Ми говорили довго. Його останні слова були, що хлопці чекають. Казав, що роботи багато. Казав триматися».
Про загибель брата Марині повідомили його побратими – вони приїхали до неї додому.
«Вони знали, що в нас дуже тісні стосунки. Ми як одне ціле були. Вони дуже переживали, що я не витримаю цієї звістки. Це було боляче. Не тямиш, що робиш. Не хотілося в це вірити».
Фото з побратимами Миколи зроблене за кілька днів до його загибелі
Втрата Миколи стала тяжким ударом і для його підрозділу.
«Він був порядним. У нього всі були рівні. Він не вважав там, що ось “я командир”. Він був і командир, і друг, і брат. Вони досі на зв'язку зі мною, хто приїжджав на похорон, підтримують як можуть. Всі кажуть, що це була порядна людина, один на мільйон, і все».
"Я сьогодні живий, а завтра мене немає"
Миколі було лише 34 роки. Сестра розповідає, що в нього було безліч планів на мирне життя, але на війні він хотів залишатися до кінця. Він мріяв, зокрема, здати норматив на майстра спорту. Власної сім'ї Микола не мав, хоча дітей дуже любив.
«Я часто запитувала Колю, чи може час подумати про свою сім'ю. А він казав: “Сама розумієш, яка в мене робота. Я сьогодні живий, а завтра мене немає. Та яка, каже, може бути сім'я”. І тому для нього племінники були, як рідні діти».
Нагороди Миколи за шість років служби
Для Миколи Марина була найближчою людиною, адже їхні батьки рано пішли з життя. Вони були одне для одного справжньою опорою та підтримкою.
«Він був на чотири роки молодший за мене. Свого часу горнувся, як до мами, можна так сказати. А потім, коли виріс, сам і фінансово, і морально, як міг, так і підтримував. Ми трималися одне за одного дуже міцно».
Сестра згадує, що Микола рідко фотографувався. Проте за кілька днів до трагічної загибелі він надіслав Марині своє фото. Вона каже, що тоді в неї аж сироти побігли по шкірі, ніби брат передчував щось недобре.
Історія Миколи Максимова – це один із серії матеріалів Глухів.City, присвячених полеглим захисникам і захисницям. Ми прагнемо зберегти спогади Героїв через розповіді їхніх рідних. Ми віримо, що це допомагає формувати культуру пам’яті у часи війни та нести спомин про загиблих у серцях людей.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
