Сергій Сергієнко з Глухова не мав військового досвіду, проте, коли його призвали на початку повномасштабного вторгнення, без вагань став на захист країни. "Ховатися не буду" – сказав він рідним. У червні 2023-го він воював на Донеччині, а в липні біля Кузьминого зник безвісти після ворожого обстрілу. Майже рік родина сподівалася на диво, але збіг ДНК підтвердив загибель військового. Історію нацгвардійця, розказану його рідними, читайте далі.
Село, родина, ремесло: довоєнне життя Сергія
Сергій народився та виріс у селі Некрасове. Його дитинство було насичене рухом та спілкуванням: футбол та волейбол, у які грав з однокласниками, прогулянки на конях та доїння корів, що були звичною справою в сільському житті, а пізніше риболовля, яка стала ще однією його пристрастю.
«Його тато і хрещений – теж рибалки. Старший син якось не дуже тягнувся до риболовлі, а він постійно. Все скуповував, і навіть коли вже був одружений, все одно їздив на риболовлю. А ще любив займатися деревом – щось вирізати, робити. І зі зварюванням теж працював», – розповідає мати військового Любов Приходько.
Поряд із Сергієм завжди був його брат Олексій. Разом ходили до дитячого садка та школи, разом проводили вільний час.
«У нас добрі були стосунки, завжди один одного підтримували. Треба йому допомога – я приїхав, мені треба – він завжди приїжджав. Хто б його не попросив, він завжди допоможе, не відмовить», – підкреслює брат.
У будинку матері Сергія нині зберігаються вазони для квітів, майстерно зроблені сином. Він мав хист до ручної роботи. Після школи вступив до Глухівського профтехучилища, де здобув одразу кілька спеціальностей – зварювальника, тесляра, муляра, лицювальника-плиточника та пічника. За вісім років навчання зарекомендував себе старанним учнем, за що мати отримала подяку від освітнього закладу.
На відміну від багатьох однолітків, Сергій мріяв потрапити на строкову службу, проте через травми, отримані під час автомобільної аварії, його не взяли. Після училища він працював у будівельній сфері, а за рік до мобілізації займався бурінням свердловин. У Глухові він зустрів Яну –майбутню дружину. Їхнє кохання подарувало їм доньку Лізу.
«Вони п'ять років зустрічалися, жили разом, а вже потім розписалися. Але скажу вам, жили вони душа в душу. Справді дружна сім'я була, дуже добре ладнали», – каже мати.
Тільки б пам’ятала донька
На початку повномасштабного вторгнення Сергій із родиною жив у Глухові. Тривожний світанок 24 лютого вони зустріли разом.
«Наша родина жила на вулиці Путивльській. Зранку 24 лютого, близько четвертої чи п'ятої години, ми схопилися, почувши, що йдуть танки чи БТРи», – пригадує пані Людмила та додає, що син заправив машину, і з дружиною та донькою поїхали в село. Там пробули тиждень, а потім повернулися у місто.
У грудні 2022 року Сергій отримав повістку, і став до лав Національної гвардії. Місяць служив у Шостці, а в січні його перевели в Сумський підрозділ. Звідти він із побратимами поїхав на Донеччину.
«29 червня ми бачилися востаннє, проводжали його. Першого липня він вже був на позиції, хоча мені говорив лише про навчання, а дружині зізнався. Коли ж зателефонував, сказав, що все добре, вони на місці. Під час розмови я чула гучні звуки, а він на моє занепокоєння відповів: "Тут тихо не буває"», – каже мати військового.
Після того як Сергій потрапив на Донецький напрямок, зв'язок із рідними був не постійним, тож кожна звістка від нього була цінною. Одного разу він зателефонував по вайберу мамі. Поруч була його донечка Ліза.
«Він каже доньці: "Привіт. Що ти там робиш? Як справи? Що ти сьогодні їла?", а наприкінці розмови вона йому відповідає: “Я тебе люблю, цілую, на добраніч”. Вона не любила балакати телефоном довго, і син теж не був балакучим. Ми з ним поговорили, і він каже: "Завтра чи післязавтра спробуємо вийти. Якщо все буде добре, то в серпні приїду додому. Зробимо Яні операцію". Він заплакав і сказав на останок “Аби тільки Ліза мене пам'ятала», – із сумом розповідає пані Любов.
Там пекло
Через два дні пролунав ще один дзвінок – Сергій повідомив, що вони виходять на позиції. Це було в ніч на 12 липня 2023 року.
«Було чути, як хлопці кричать: "Лопати є, все є!". Гранатомет йому дали, ізострічкою обмотаний: "Не знаю, як виберемось», – сказав. Додав, що їх одинадцятьох повезли. Наймолодший – 25-річний Олексій із Сум», – пригадує мати.
Наступні дні родина чекала звісток, але панувала тиша. Тринадцятого липня Яні, дружині Сергія, зателефонував командир і повідомив – її чоловік зник безвісти під час бойового завдання. Невдовзі про це дізнався і брат Олексій. Йому одному Сергій зізнавався, що ситуація на фронті надскладна. Після першого триденного виходу на позиції Сергій зателефонував і сказав: «Дуже тяжко. Можу не вийти».
«Приїхав він якось у Суми, ми з ним говоримо. Я починаю розпитувати, а він так подивився і каже: "Тобі краще не знати, ти й сам все розумієш". Я відповів: "Зрозумів. Там пекло"», – додає Олексій.
Зниклий безвісти близько року
Після повідомлення про зникнення Сергія родина сподівалася, що він міг перебувати в лікарні або полоні. Із цією надією вони прожили майже десять місяців. А в січні 2024 року надійшло повідомлення про збіг ДНК.
«У звіті розслідування ми прочитали, що побратими Сергія загинули першими. Близько 12-ї години був прямий приліт у бліндаж. Сергієнка ж востаннє бачили близько 15-16 години, коли він ще відбивався. Потім хтось крикнув: "Штурм, тікаємо!", а він сказав: "Я нікуди не піду". Там він і залишився», – розповідає мати Сергія.
Завжди мужнім та незламним, готовим йти вперед до кінця – таким Сергія пам'ятають і його побратими, ділиться пані Любов: «Він був дуже доброю, чуйною людиною, ніколи не відступав. Побратим його мені розповідав про ситуацію, коли один із них сказав: "Сьогодні не підемо на позиції, не наша черга". А Сергій йому: "А ми сюди приїхали сидіти?". Завжди був тільки за, і в такі часи – ні кроку назад».
Сергій Сергієнко загинув 12 липня 2023 року під час ворожого обстрілу поблизу населеного пункту Кузьмине на Луганщині. Йому був 31 рік. У Героя залишилася донька Ліза, яка у свої шість рочків береже світлу пам'ять про тата.
«Дуже вони одне одного любили. Вона й зараз його пам'ятає. Побачить фото і каже: "Я сплю з татом". Кладе його військову світлину біля себе», – із сумом каже мати воїна.
Історія Сергія Сергієнка – це один із серії матеріалів Глухів.City, присвячених полеглим захисникам і захисницям. Ми прагнемо зберегти спогади про Героїв через розповіді їхніх рідних. Ми віримо, що це допомагає формувати культуру пам’яті у часи війни та нести спомин про загиблих у серцях людей.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
