Юрій Загута дуже любив дерева. Біля будинку в рідному селі Сліпород на Глухівщині він разом із братом Василем висадив їх чимало. За трагічним збігом загинув Юрій також серед дерев, щоправда, випалених війною, – на території Серебрянського лісу на Луганщині.
Перед повномасштабним вторгненням він працював за кордоном і мав "білий квиток", але все одно повернувся додому, щоб стати на захист країни. Історію Юрія, розказану його мамою, читайте далі.
З дитинства був самостійним
Мати Юрія розказує: він з малечку був самостійним. Сім’я рано втратила батька, тож пані Олена багато працювала, щоби забезпечити двох синів. «Виходить, що самі приходили додому, їсти було наготовлено, у хаті протоплено, самі їли. І якщо треба, по господарству поралися самі. Тому й самостійні», – каже жінка.
Юрій, згадує його мама, ріс дуже добрим. Часто приносив додому безпритульних котів і собак, піклувався про них. Окрім того, мав ще дві великі пристрасті: риболовлю та роботу з деревом. Навчався на будівельника в Глухівському агротехнічному коледжі, а згодом здобув вищу освіту в педагогічному університеті. Але його життя все одно тісно переплелося з улюбленою деревиною – Юрій став столяром.
«Багато у нас вдома речей, які він сам зробив. Такі табуретки й стільці маленькі. Брату він скриньки та годинник робив, багато дарував таких речей», – показує пані Олена вироби з дерева, зроблені руками Юрія, а також кухню, яку він разом із братом збирали власноруч.
Після навчання Юрій працював у Києві столяром. А коли приїжджав додому, насамперед допомагав мамі.
«Юра завжди казав: "Просто напишіть список справ на папірці, ми приїдемо і все зробимо". Так і було: вони приїжджали нібито провідати, а виходило, що треба то траву косити, то щось підробити чи підмазати. Вважай, поки хлопці жили вдома, усе робили самі. Нікого ми не наймали, навіть з дитинства старалися ні до кого не звертатися. І електрику зробили, і воду в хаті провели — усе зробили самотужки», – розповідає жінка.
З "білим квитком" на фронт
Ще у 2014 році Юрій хотів стати на захист країни, але тоді отримав відмову через астму. Незадовго до початку повномасштабного вторгнення поїхав на заробітки в Хорватію. А коли дізнався про вторгнення росії, твердо заявив, що повертається додому. Пані Олена згадує, що її син мав усі підстави не йти на війну через свій діагноз – він мав “білий квиток”.
«Спочатку нам ставили бронхіт, але спеціаліст із Сум одразу діагностував астму. Юрій підростав і не хотів виглядати хворим перед однолітками. Тому, коли у 14 років його вперше повели до військкомату, він нікому не зізнався про хворобу. Під час огляду затримував дихання, щоб не хрипіти. Ближче до 18 років напади знову посилилися. Йому потрібно було відвідувати фізкультуру та займатися спортом у технікумі, але він не міг. Тому йому довелося знову пройти медичний огляд. У Сумах Юрію видали довідку про непридатність до військової служби», – пригадує мати.
На заробітках
Щойно повернувся до України після початку повномасштабного вторгнення, Юрій відразу вирушив до Львова, де намагався доєднатися хоч до якоїсь бригади, але в місцевому ТЦК йому відмовили.
«Приїхав, а тоді ж довгі черги були у військкоматі, і його не взяли. Там він іще познайомився з хлопцем. Вони об'їхали пів України, шукаючи можливість долучитися до війська, але, як він мені обурювався: "Зеленський казав: "Приїжджайте, захищайте Україну". Приїхали, а нас ніде не беруть"», – розповідає Олена Загута та додає, що врешті сина мобілізували у Вінниці.
Юрій доєднався до лав Національної гвардії. Наприкінці березня 2022 року заповнив анкету на участь у деблокаді «Азовсталі». 10 квітня його перевели в «Азов».
«Щойно пішов служити, я його просила, аби вранці та ввечері він регулярно надсилав СМС-ки, — розповідає мати Олена та продовжує. — Потім, коли у квітні доєднався до "Азову", то вже мене ніби готував: "Ти ж розумієш, що я не завжди буду на зв'язку, нам можуть наказати залишити телефони". Ну, якось так говорив. Якщо на ротації, обов’язково щодня надсилав СМС-ки, а коли на бойовому чергуванні… то чекала».
Тривожний знак
Юрій боронив Україну на Запорізькому та Донецькому напрямках. Згодом його підрозділ перевели до Серебрянського лісу, що на Луганщині. Перед тим він зміг приїхати додому на тиждень – відпочити та набратися сил.
«Вдома він мені допомагав, багато спілкувалися, та більше відпочивав, – розповідає мати. – Коли був на ротації у Києві, я йому двічі казала: "Юра, я приїду до тебе, поки ти тут". Він відповідав: "Розумієш, я просто хочу виспатися, мені навіть поговорити ніколи". Востаннє він приїжджав, і рано-вранці вже вирушив на службу. Того ж вечора піднялася дуже сильна буря. У нас зламалася черемшина — таке велике дерево».
Пані Олена біля горіхів, які Юра висадив у саду
Останні бої, у яких брав участь Юрій, були надзвичайно жорстокими. Його побратими згодом розповідали про безперервні та нищівні обстріли, настільки інтенсивні, що хлопці навіть не встигали окопуватися, щоби знайти хоч якийсь захист.
«Юрію ніби щастило. Побратими розказували, що думали, що він безсмертний. У таких перепалках був і виходив», – додає мати Юрія.
Після останнього бою 23 листопада 2023 року Юрій так і не вийшов на зв'язок.
«Немає Юри на зв'язку. У мене аж дах їхав. А після думаю, як він казав: "Буде зв'язок – вийду". Але цього разу сталося, що він так і не вийшов», – пригадує мати Олена.
Азовцю назавжди залишилося 32 роки. Після його загибелі пані Олені написала мати його побратима. Вона поділилася, що саме Юра виніс тіло її загиблого сина з позицій, захоплених росіянами. Жінка була вдячна за цей вчинок, адже завдяки йому може провідувати свою дитину хоча б на кладовищі.
За героїзм глухівчанина відзначили медаллю «Ветеран війни. Учасник бойових дій», а після загибелі – орденом «За мужність» III ступеня. Створити власну сім'ю Юрій не встиг, але залишив по собі іншу живу згадку – дерева біля маминого дому, що з кожним роком ростуть усе вищими.
Пам’ять про сина береже пані Олена. Вона долучається до майже всіх меморіальних акцій, які організовують рідні полеглих воїнів, щоби спомин про них і далі лунав у серцях людей. Вона переконана, що в нашому місті повинна розвиватися культура вшанування загиблих захисників.
На думку пані Олени, ранкова хвилина мовчання має стати обов’язковою традицією для всіх, а не лише для рідних.
«Я не просто хочу, щоб усі вшановували пам'ять о 9:00 — я вірю, що так і повинно бути. Нещодавно я стояла біля дошки пошани, коли залунав гімн. Я зупинилася і, крім мене, так само зробили лише троє людей. Усі інші просто йшли повз, зайняті своїми справами. Пізніше я зрозуміла, що ті троє також були родичами загиблих. Складається враження, що ця пам'ять важлива лише для сімей, які втратили своїх близьких. Я не думаю, що люди байдужі, їх просто потрібно виховувати, розповідати їм про подвиги, щоб вони розуміли, що ціна нашого спокою — це чиєсь життя», — ділиться жінка.
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту “Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа”, що впроваджується ГО “Агенція розвитку локальних медіа АБО”. Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії’.
Історія Юрія Загути – це частина з серії матеріалів Глухів.City, присвячених полеглим захисникам і захисницям. Ми прагнемо зберегти спогади про Героїв через розповіді їхніх рідних. Ми віримо, що це допомагає формувати культуру пам’яті у часи війни та нести спомин про загиблих у серцях людей.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
