Глухівчанин Олександр Ступаченко — захисник-розвідник і батько, якого більше немає з нами. Він пройшов шлях від солдата до командира. Захищав Чернігівщину, Донеччину, Луганщину. У травні 2022 року він загинув, рятуючи побратимів. Не здався в полон — обрав бій. Він залишив після себе не лише нагороди й подвиги, а найважливіше — любов і ніжні спогади доньки Мілани, які вона зберігає у своєму серці.
«Не хотів публічності, але й помирати не збирався»
«Олександр був командиром розвідки, а вони за своєю природою непублічні. Він не любив соціальні мережі, не вів їх. Але, як я вважаю, наші герої живуть доти, доки про них пам’ятають. І Олександр знав мій характер. Він точно знає, що я зроблю все, аби його донька Мілана зберегла пам’ять про нього. Я не дозволю, щоби про нього забули. Бо хоч він і не прагнув публічності, але точно не збирався вмирати».
Так колишня дружина глухівчанина Олександра Ступаченка Олена та мати його єдиної доньки Мілани згадує про військового. Він вступив до ЗСУ в 2016 році, пройшовши шлях від солдата зенітно-артилерійського взводу до командира розвідувального.
Дитинство воїна було непростим: батьки розлучилися, мати поїхала до росії, а вихованням займалася здебільшого бабуся. Олександру дуже бракувало мами, каже пані Олена, тому після школи та коледжу він вирішив поїхати до неї: «Там у нього все було добре, він мав гарну роботу. Ми зустрічалися, він час від часу приїжджав до бабусі, так і бачилися».
Дізнавшись про вагітність Олени, Олександр відразу повернувся в рідне місто.
«Після звістки про вагітність він сказав: “Моя дитина народиться в Україні”. Покинув усе — стабільну роботу, налагоджене життя — і повернувся в рідний Глухів, де ми почали будувати родину з нуля. Тут він відкрив невеликий меблевий бізнес і справді намагався створити для нас дім», — згадує Олена Чельцова.
Був люблячим татом
Олександр мріяв про сина, як казав – нащадка "династії Сан Саничів". Але доньку Мілану полюбив усім серцем. У них був тісний батьківський зв’язок. Олександр залишався гарним татом для доньки, каже Олена, попри те, що вони розлучилися.
«Тато вмів перетворити мій найгірший настрій на хороший. Бувало, нічого не хочеться, а потім — просто добре, просто тепло. Я могла подзвонити й сказати: “Привіт, мені погано, дуже поганий настрій”. А він завжди відповідав: “Що сталося?” І знаходив слова підтримки. Він просто був таким — уважним, турботливим, справжнім», – згадує його донька Мілана.
На початку агресії рф у 2014 році Олександр прагнув вступити до ЗСУ, проте не зміг через проблеми зі здоров'ям. Свій військовий шлях він розпочав у 2016 році солдатом зенітно-артилерійського взводу. Він служив у 16-му батальйоні 58-ї бригади. Його підрозділ з 2017 по 2021 рік щорічно брав участь в АТО та ООС на Донеччині та Луганщині.
«Хоча Олександр довгий час прожив у росії, після 2014 року його ставлення до всього російського кардинально змінилося. Сказати, що він це ненавидів — нічого не сказати. Він відчував глибоке відторгнення і прагнув, щоб тут, в Україні, не залишилося жодного сліду від того впливу. Це була не просто емоція — це була його свідома позиція», — згадує Олена.
Не здався в полон
Ранок 24 лютого 2022 року розпочався для Олени та Мілани з телефонного дзвінка Олександра.
«Він розбудив нас о п’ятій ранку. Сказав: “Прокидайтесь, бери Мілану й ідіть у підвал — під Глуховом іде бій”. Саме тоді його підрозділ прийняв перший бій просто під нашим містом», — розповідає Олена.
На початку повномасштабного вторгнення Олександра призначили командиром розвідувального взводу. Він воював на Чернігівщині, після деокупації якої його батальйон направили в Луганську область. Перед цим він встиг побачити доньку. Тоді ж родина прийняла рішення вивезти Мілану в безпечніше місце. Як пригадує Олена, вони дізналися, що в базі окупантів є дані не лише Олександра, як командира розвідки, але й чомусь його доньки.
«Він провів Мілану, а з моїм чоловіком вони по-братерськи обійнялися. А я... я тоді дуже плакала. Мабуть, уже щось відчувала», — пригадує Олена.
Мілана каже, навіть на фронті тато завжди знаходив час написати їй хоч кілька слів. За спогадами побратимів, Олександр був відчайдушним та запальним за характером. Водночас для Мілани – ніжним та турботливим батьком. Донька береже останнє повідомлення від тата, перед тим як він вирушив на бойове завдання. Це був вечір дев’ятого травня 2022 року.
«Навіть під час повномасштабної війни, навіть коли він був у найгарячіших точках, тато завжди знаходив час написати чи подзвонити мені. Просто спитати, як у мене справи, просто підтримати. І навіть в останньому своєму повідомленні він написав, що скоро зникне зв’язок, але обов’язково додав: “Ти — моя зайка, котик, я тебе дуже люблю”. На жаль, я не встигла відповісти. Але сам факт, що він думав про мене навіть перед боєм — назавжди в моєму серці», — ділиться Мілана.
Останнє фото Мілани з батьком
За два дні родина Олександра дізналася про його загибель. 10 травня під час евакуації побратимів із захопленої ворогом території, він потрапив у ворожу засідку. Не розглядаючи можливості здатися в полон, він вступив у прямий бій і отримав поранення, несумісні з життям.
«Коли мені зателефонували й сказали, що Саші більше немає... це було як удар. Але на мене випала місія — сказати про це іншим. Я повідомила його дружині, подзвонила його матері. Але найстрашнішим було сказати це Мілані. Нічого страшнішого я не робила за все своє життя. Саша завжди повторював: “Я ніколи не здамся в полон. Якщо доведеться вибирати — загину або піду в неволю — я виберу загинути. Бо, як казав, “тату там буде дуже погано” І він дотримався свого слова», — розповідає Олена.
Донька береже світло тата
Мати Мілани ділиться, що після смерті тата донька часто запитувала, як жити без нього, хто її вітатиме зі святами, хто подарує квіти, як завжди робив тато. Нині побратими Олександра продовжують підтримувати доньку "Скорпіона" – таким був його позивний.
«У день народження Мілани зателефонував Герой України, колишній комбриг 58-ї бригади Дмитро Кащенко. Він особисто приїхав з величезним букетом, щоб привітати доньку "Скорпіона". Це зворушило до сліз, — розповідає Олена. — Він багато розповідав про Олександра, яким той був воїном і командиром».
За шість років військової служби Олександр здобув численні відзнаки та медалі. Після загибелі його посмертно нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеня. А з 1 січня 2025 року вулиця Ковпака в його рідному Глухові перейменована на вулицю Олександра Ступаченка. Мілана ділиться, її тато мав багато планів на майбутнє, він мріяв побувати в Грузії, бачити її дорослою та завжди бути поряд. Зараз, додає її мама Олена, вони вірять, що Олександр бачить їх із небес, і намагаються робити все, щоби тато пишався донькою, а вона несла пам’ять про нього.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
