У прикордонному Глухові, де школи працюють дистанційно, а повітряні тривоги стали частиною щоденності, діти продовжують виходити на футбольне поле. Тут, на стадіоні, вони грають не лише заради перемог. Футбол став для них підтримкою, способом триматися й не втрачати себе. У цьому матеріалі — історія тренера, який не залишив місто, хлопців, які мріють про «Шахтар», і батьків, чия присутність на трибунах іноді важливіше за сам гол.
Один день із футболістами
На стадіоні в Глухові гамірно. Посеред поля десятки дітей, навколо лунають вигуки, іноді свисток тренера. Дмитро Гавриш стежить за кожним рухом. Він один із п’яти тренерів місцевої ДЮСШ. Зараз у школі займається близько 120 юних футболістів.
«Дітей набираємо з п’яти років, — розповідає тренер. — Хоча буває, що приводять і молодших. Якщо є бажання — двері відкриті для всіх».
Сам Дмитро Гавриш розпочинав свою футбольну кар'єру змалечку, спочатку ганяючи м'яча у дворі. Він народився в Кролевецькому районі, а після закінчення Глухівського університету залишився працювати в місті, присвятивши своє життя розвитку дитячого спорту. Переломним для юних футболістів став 2022-й рік. Після початку бойових дій півроку тренувань не було. Чимало юних гравців виїхали з міста.
«Потроху почали повертатися. Пам’ятаю, як у вересні ми зібрали повний склад 2013–2014 року народження — усі 16 хлопців. Було відчуття, ніби команда знову почала дихати», — згадує тренер.
Через близькість до кордону, у Глухові школи працюють дистанційно. Спортзалів немає, графіки плавають, але діти все одно приходять на тренування. Бо для них це — більше, ніж просто спорт.
«Коли дитина грає, вона ніби перемикається. Є тільки м’яч, поле й команда. У такі моменти вони просто живуть футболом», — каже Дмитро Гавриш.
11-річний Ілля Гололобов грає на позиції опорного захисника. Для нього тренування це улюблений час дня. Не лише через гру, а й через відчуття, що продовжує родинну традицію.
«Мої два дядьки грали, тато теж зараз грає за «Велетень», обидва діди колись ганяли м’яча, — з посмішкою каже хлопець. — Тепер моя черга».
Ілля серйозно ставиться до занять. Мріє потрапити до «Шахтаря» — каже, хоче пройти відбір, подивитися, який там рівень. Іще — привозити з турнірів медалі. Нещодавно команда виступала в Недригайлові, Бахмачі й Байраці.
«У Недригайлові взяли друге місце, у Бахмачі — четверте, у Байраці — третє. Виступили добре, але хочеться краще», — ділиться хлопець.
Вболівають за юних футболістів на змаганнях їхні батьки. Мама одного з гравців Іллі Старченка, Анна, розповідає, що командний дух та підтримка рідних є важливою частиною гарних результатів команди.
«Діти відчувають, коли ми поруч. Їм це додає сил, натхнення. Це видно на полі: коли є підтримка — у них ніби виростають крила», — розповідає жінка.
Анна додає, що син захопився футболом ще зовсім малим.
«Його перша іграшка — м’яч. Щойно навчився ходити, одразу бігав з ним. А в п’ять років ми вже були на першому тренуванні. Нещодавно на всеукраїнських змаганнях він став кращим захисник турніру».
Попри всі складнощі — від повітряних тривог до нестачі ресурсів — команди ДЮСШ не просто тренуються, а й перемагають. Дмитро Гавриш розповідає: цього року хлопці 2014–2015 року народження взяли «срібло» на чемпіонаті області.
«Це дуже гарний результат, — каже тренер. — Попри тривоги й нестабільність, діти не пропускають тренування, підтримують одне одного. Ставляться до футболу, як дорослі гравці — з відповідальністю».
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
