Повага, що вимірюється не словами, а тишею. Щодня о 9:00 по всій Україні оголошується хвилина мовчання — вшанування пам’яті тих, хто віддав життя за свободу. Та чи зупиняється в цей момент прикордонний Глухів, ми запитали в містян.
“В інших містах це є, а у нас на жаль”, – так на питання, чи дотримуються глухівчани загальнонаціональної хвилини мовчання відповідає мати полеглого військового з Глухова Миколи Куприка Марія. Жінка щодня провідує сина на кладовищі та ставить квіти біля його портрета на Алеї Героїв.
“Хочеться, щоби поважали наших Героїв загиблих, і щоби хоч щось було святе в людей, а не лише робота, свої справи, і все. Мабуть, щоб і машини зупинялися”.
Разом із пані Марією біля портрета сина Миколи його батько – теж Микола. Каже, в комунальних установах та медичних закладах він бачив дотримання хвилини мовчання. Однак, на вулицях такого не помічав.
“По телебаченню показують, що в західних областях країни дотримуються. Я вважаю, що треба це робити. У нас такого немає”.
Біля фото загиблих воїнів свого побратима Юрія Коваленка згадує Віктор.
“Це був березень. Мене 13-го поранило це було під Ямполем, Лиманом, а його на наступний день. Оце заїхав подивився, потім іще раз розвернувся – подивився, згадав його. Вже понад два роки минуло”.
На питання, чи мають містяни дотримуватися хвилини мовчання, відповідає, що – так.
“Ціною їхніх життів ми зараз тут знаходимося. Кожна людина має розуміти, що якби не ці хлопці, зараз би було так само як із Бахмутом, Кураховим, Мар’янкою, Авдіївкою, Часів Яр, Торецьк, Ямпіль”.
Тетяна – дружина загиблого захисника Максима Приходька. Розповідає, нещодавно була на Закарпатті. Звідти привезла враження й про ставлення місцевих жителів до хвилини мовчання.
“Було неочікувано, коли на автозаправній станції, що вони не можуть обслужити, бо зараз хвилина мовчання. Сказали: “Постійте хвилинку”. Це було дуже приємно. Це дуже треба, тим паче ми знаходимося на прикордонні. Хто як не ми маємо дотримуватися. Одну хвилиночку з 24 годин постояти, подумати, згадати тих, кого зараз немає з нами. Я думаю, це треба робити, – каже Тетяна та зізнається. – Чесно кажучи, я і сама помічаю, що я теж не зупиняюсь о 9. Не те, що я не згадую протягом дня, але о 9 не зупиняюсь. Тільки якщо десь я прийшла в установу, в поліклініці, наприклад, чи всі вийшли, постояли. Але особисто я не зупиняюся. А хотілося б”.
Катерина вже деякий час живе у Києві. Каже, там культура дотримання хвилини мовчання розвинутіша, ніж у Глухові.
“У нас у Києві хвилина мовчання – це як закон. Я іду на роботу, всі зупиняються. Звісно, є такі люди, які не випускають телефон із рук. Але, я вважаю, треба зупинятися. Це повага до тих, кого немає з нами”.
З цим згодні й інші жителі Глухова.
“Якусь повагу потрібно виказати, вони ж нас захищали, ну як так? Люди гинуть, хлопці гинуть молоді, так й не тільки молоді. Невже ж одна хвилина, що там приділити одну хвилину”, – каже Валентина.
“На роботі в нас такого немає, а повинно бути всюди. І на підприємствах, і в організаціях. Всюди має бути”, – додає Любов.
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту “Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа”, що впроваджується ГО “Агенція розвитку локальних медіа АБО”. Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії’.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
