Олександр Рознятовський народився в Казахстані, але Україна стала для нього справжнім домом. Тут він жив, створив сім'ю, виховував сина, а коли розпочалося повномасштабне вторгнення, став на захист рідної землі. Олександр завжди був на позитиві, постійно посміхався, за що його і полюбила дружина. Проте 26 травня 2023 року його життя обірвалося. Це сталося під час виконання бойового завдання поблизу Куп’янська, на Харківщині, внаслідок підриву дроном-камікадзе. Спогадами про чоловіка ділиться його дружина Ольга.
Шлях, який привів до Глухова
Олександр Рознятовський народився в Казахстані, у місті Гур’єв, що зараз має назву Атирау. Згодом його родина переїхала до Білопілля, де він закінчив школу, а після вступив до Глухівського педагогічного університету. Саме тут, у 2004 році, він і зустрів своє кохання – Ольгу. Їхні шляхи перетнулися на перервах між парами, і, як каже дружина, Олександра було важко не помітити серед інших.
«Він був високий, гарний. Попри непросту історію свого дитинства, він завжди посміхався, був усміхнений і життєрадісний», – згадує дружина.
Ольга пояснює, що її чоловік рано втратив батьків: матір у 13 років, а батька — у 17. Можливо, каже, саме це сформувало в ньому бажання створити власну родину в юному віці. Тому вже в 20 років у них з Ольгою народився син Максим. Щоб забезпечити сім'ю, Олександр брався за будь-яку роботу, постійно шукаючи підробіток.
«Після університету він поїхав до Києва, працював на різних роботах. Потім повернувся до Глухова, де був і торговим представником, і експедитором, і водієм», – розповідає жінка.
Ольга каже, Олександр був надзвичайно ерудованою людиною. Він чудово розумівся на комп’ютерах та електроніці, і ця пристрасть передалася його синові. Також він захоплювався риболовлею, що нагадувала Олександру батька та дитинство на березі річки в Білопіллі.
«Вони з батьком знали всі рибні місця. Та коли Олександр переїхав до Глухова, довго не міг знайти таких самих мальовничих водойм, де можна було б поринути в улюблене заняття», – розповідає жінка.
Доброволець із першого дня
Буденне і спокійне життя Олександра та його родини змінилося 24 лютого 2022 року. О сьомій годині ранку Ольгу сповістили, що росіяни проривають кордон біля Бачівська. Згодом прийшло повідомлення про скасування уроків у школі, де вона працює.
«Ми були в цей час вдома, як зараз пам’ятаю, і не знали, що робити: тікати, чи сидіти вдома, чи ховатися. Сусіди збиралися спускатися в підвал. Ми не ховалися, бо жили на першому поверсі. Можна сказати, що були в стані очікування», – говорить Ольга.
Наступного дня добровольцем Олександр пішов до військкомату. Його шлях почався з чергувань у місті та неподалік.
«Він був настільки гордий, що він потрібний, що він ходить на ці чергування. Нам же було страшно, бо ми не розуміли, що буде далі. Усе було як в тумані, ми були в постійній напрузі, але я точно пам'ятаю, що він не збирався відсиджуватися вдома ні дня», – пригадує дружина.
До 26 травня 2022 року Олександр служив у Глухові. Згодом його направили на навчання, а через два місяці він приєднався до 14-ї окремої механізованої бригади імені Романа Великого і вирушив на передову.
«Першим містом став Бахмут. Вони з побратимами приїхали туди 1 серпня 2022 року і пробули там близько двох тижнів. Після цього їх направили у Вугледар та Соледар, а вже у вересні вони перемістилися на Харківщину», – розповідає Ольга.
У вересні 2022 року Олександр із бригадою перемістився на Харківщину, де вони звільнили десять сіл. Він дуже пишався тим, що був серед тих, хто вибивав ворога з української землі, розповідає пані Ольга. Олександр служив у розвідці, тому завжди був на нулі. У лютому 2023 року під час одного з чергувань він потрапив під обстріл.
«Тоді його привалило стіною. Він отримав контузію та вивихнув праву руку. На щастя, поранення були несерйозними, і він швидко пролікувався», – говорить жінка.
Записка, що стала прощанням
За весь час служби Олександр приїжджав додому двічі. Остання його відпустка у квітні 2023 року була сповнена недобрих передчуттів, зізнається його дружина.
«Він почав говорити мені про документи, що треба все владнати на випадок, якщо з ним щось трапиться, аби дитині все залишилося. Він пропонував сходити до нотаріуса і все затвердити. Я ж постійно повторювала, що все буде добре. Тоді це був перший дзвіночок для нашої родини», – пригадує пані Ольга.
На початку травня Олександра відправили на навчання, щоб він став водієм БТР. Тоді ж шестеро його побратимів, із якими він ходив у розвідку, були визнані зниклими безвісти. Це стало для нього величезним ударом, який посилив тривожність. Згодом його перевели в інший підрозділ. Як розповідає Ольга, це було ще одним тривожним сигналом, оскільки змінилося керівництво та й самі завдання.
«Тоді ми його підтримували як могли: і дитина, і я, писали, що все буде добре, що не варто переживати, бо він уже так багато пройшов», – пригадує вона.
25 травня 2023 року Олександр Рознятовський відправився на бойове завдання, що стало для нього останнім.
«Він лише сказав, що може не повернутися, але насправді він це відчував. Я дізналася про це вже потім, від побратимів. Він навіть написав записку, куди відправляти його речі, – розповідає Ольга та додає, що досі зберігає цей лист, написаний його рукою. – 26 травня, близько четвертої ранку, їхній автомобіль не доїхав до місця призначення. У нього влучив дрон-камікадзе, за кілька метрів від посту, де вони мали змінити побратимів».
Про загибель чоловіка Ольга дізналася через два дні.
«Я відчувала, що щось не так. 26 травня просто плакала весь день без причини. Було таке відчуття, ніби життя обірвалося. Думала, це лише емоції через війну, але й наступного дня неспокій не зникав. А на третій день я дізналася правду, і земля просто пішла з-під ніг», – зізнається вона.
Олександру було всього 36 років. Друзі та рідні згадують його як надзвичайно товариську, комунікабельну та веселу людину. Він ніколи не скаржився на труднощі, хоч би якими вони були. Він завжди йшов уперед – заради своєї родини та заради того, щоби його син жив у вільній Україні, наостанок каже дружина воїна.
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту “Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа”, що впроваджується ГО “Агенція розвитку локальних медіа АБО”. Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії’.
Історія Олександра Рознятовського – це частина з серії матеріалів Глухів.City, присвячених полеглим захисникам і захисницям. Ми прагнемо зберегти спогади про Героїв через розповіді їхніх рідних. Ми віримо, що це допомагає формувати культуру пам’яті у часи війни та нести спомин про загиблих у серцях людей.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
