За кілька кілометрів від кордону з росією розташована Глухівщина, яка постійно перебуває під російськими обстрілами. У більшості сіл прикордоння триває евакуація. Проте люди до останнього не покидають своїх домівок у надії, що до них війна не дійде. Таку картину щодня бачать волонтери, які спершу евакуйовували тварин, а нині намагаються переконати виїжджати і їхніх господарів.
Хто повідомляє: ZMINA
У чому суть
Волонтерка з Глухова, голова благодійної організації “Кіт-пес Глухів” Марина Величенко понад п’ять років рятує тварин і знаходить для них новий дім. А з початку повномасштабного вторгнення зосередилась і на допомозі військовим і цивільним, також не забуває про тварин. Нині вона добудовує величезний притулок у Глухові з комфортними умовами для своїх підопічних, паралельно їздить у сіру зону на прикордоння, де вже за 2–5 кілометрів чатує ворог, щоб вивезти якомога більше тварин, комусь залишити їжу і перевідати тих, хто там досі лишається.
Під час одного з таких виїздів до села Ходине на нулі Шалигинської громади автівка волонтерки потрапила під цілеспрямований російський обстріл шести FPV-дронів. Їй з чоловіком дивом вдалося вижити, проте машина зазнала суттєвих пошкоджень. Після цього волонтерка дізналась, що на прицілі російських військових і кожен наступний виїзд є для неї ризиком. Попри це вона продовжує волонтерити й показувати, чим живе прикордоння Глухівщини на четвертий рік повномасштабного вторгнення.
З чого почалося волонтерство й евакуаційні місії в прикордонні села області?
Моє волонтерство почалося ще до початку великої війни. З 2020 року я зібрала дівчат, однодумців, і ми почали допомагати тваринам. Спочатку в нас у місті, бо до нас не було такого зоозахисного руху. Люди, звісно, допомагали кожен як міг. Хтось у під’їздах підгодовував собак, хтось кошенят забирав з вулиці. Але ось такого централізованого і масового руху й допомоги тваринам не було.
Тобто ми почали не просто забирати тварин, лікувати їх, прилаштовувати в родини, ми почали показувати людям, що це нормально, що можна так робити й це не страшно. Ми зробили допомогу нормальною і популярною.
Забирати тварин, рятувати їх, виявляти доброту і жалість – це все нормально, це про людяність. У нас тривала не тільки робота з допомоги тваринам, а й робота з просвітництва в місті. І тут через два роки прийшла велика війна. Частина моїх дівчат евакуювалася, і ми залишилися втрьох – з чоловіком і подружкою та з майже 50 тваринами на руках. Скажу вам, що Глухів у перші півтора місяця війни був у продуктовій блокаді. У нас не було ні хліба, ні продуктів. По їжу для себе чи для тварин доводилося стояти по три-чотири години на морозі в чергах на вулиці. Це було доволі важко. Тому багато людей виїхали з міста і покидали своїх тварин. У нас із моменту початку війни кількість тварин з 50 буквально вмить виросла майже до 200.
Через появу такої кількості тварин ви задумалися про власний притулок?
Так, з війною ми побачили, що кількість тварин дедалі зростає, тому ми почали будувати свій притулок. Наразі в нас є своя територія з вольєрами для собак. Це умовно притулок, хоча ми його так не називаємо, бо він має дуже комфортні умови для тварин. Ми прийшли до того, що треба будувати свій притулок через загострення ситуації в регіоні, велику кількість тварин і розуміння, що на Сумщину в прикордоння ніхто не захоче їхати. І ми зрозуміли, що ніхто нам не допоможе, крім нас самих. Тому почали з чоловіком їздити селами, збирати тварин і прилаштовувати в наш притулок.
До речі, пригадайте вашу першу таку евакуаційну поїздку. Куди саме ви поїхали, що побачили та кого тоді вдалось евакуювати?
Перша наша поїздка була до села Шалигине. Це найбільше село, як мені розповідали люди, в Сумській області. До війни там проживало орієнтовно півтори тисячі жителів. Але в міру того, як росіяни окуповували та розбивали села, люди почали переміщатися до Шалигиного, тому станом на 2023–2024 роки там було понад 2 тисячі жителів. Тепер це село повністю розбите. Його допалюють росіяни, і всі люди виїхали. Звісно, ви можете уявити, скільки там залишається покинутих тварин.
І ось саме перша поїздка була до цього села. На той момент, це був 2023 рік. Село було ще дуже жваве, активне, багатолюдне. Але вже на той момент там було багато покинутих тварин. Коли ми туди доїхали, люди були просто шоковані. Тому що до них не доїжджала навіть звичайна людська гуманітарка, не кажучи вже про допомогу тваринам. Потім люди самі почали телефонувати з проханням допомогти їм виїхати. Були такі випадки, що ми забирали і тварин, і людей і навіть шукали їм житло в сусідніх селах.
Голова благодійної організації “Кіт-пес Глухів” Марина Велитченко
Щоразу, коли в’їжджаємо до села, нас веде по всьому маршруту ворожий розвідник
А яка ситуація зараз у цих прифронтових селах? Чи долітають до них ворожі FPV-дрони?
Зараз ситуація дуже сильно загострилася, починаючи з 10 квітня. У якийсь момент я не їздила на фронт і просила наших хлопців-військових просто в селі розкидати корм чи залишити мішки, які потім би забрали місцеві й роздали тваринам. Прикро, але там зараз постійно літають дрони і не лише FPV, але й на оптоволокні, і поки їм немає протидії.
Наскільки я пам’ятаю наші поїздки починаючи з 10 квітня, то кожного разу, коли ми заїжджаємо до села, а в мене старенька машина ВАЗ-8 зеленого кольору, ми можемо бути мішенню для дронів. Адже наша машина зелена, тому її легко можна сплутати з військовою. Але однаково ми їздимо до прифронтових сіл. І щоразу, коли в’їжджаємо до села, нас веде по всьому маршруту ворожий розвідник. Перші рази нам було дуже страшно, ми навіть виходили з машини, не щоб кинути її, а щоб дрон побачив, що це їдуть жінки, що ми не військові. Ми навіть відкривали багажник і показували, що в нас там просто мішки з кормами для собак. І тоді їхали вже спокійніше. Розуміли, що вони нічого не роблять з нами, просто дивляться, що ми веземо і куди ми їдемо.
Уламки збитих російських дронів на прикордонні Сумщини
Чому ви думаєте, що саме це спрацьовувало? Бо, наприклад, на Херсонщині волонтери є мішенями для російських дронів.
Просто така ситуація склалася, що до квітня цього року я їздила з чоловіком до прифронтових сіл і він знав, що зробити, куди сховатися в разі атаки. Але у квітні чоловік пішов служити, тому в такі поїздки я беру подружку. І тоді, коли ми їхали на евакуацію тварин, я розуміла, що в селі підірвані два мости. Відповідно, село відрізане логістично, і я не знала, чи ще вдасться туди заїхати, тому під час тієї поїздки ми хотіли за максимумом забрати тварин і людей. Ось так на свій страх і ризик. І коли ми побачили, що над нами дзижчать дрони, то я навіть не можу вам описати свого стану. Всередині все холоне. У нас і по місту прилітало, і “шахеди” літають, і багато всяких руйнувань є, але ось так, щоб дуже низько над головою дрон літав, такого не було. Це було дуже страшно. Я нічого більше не придумала, як вийти й сказати, що подивіться, що тут одні дівки, чоловіків немає, і надіятися на Божу милість.
Потім у нас була третя, п’ята поїздки, і мені вже почали знайомі надсилати скріни з російських чатів і телеграм-каналів, де сфотографовано мою машину і надпис, що на мене і на автівку почалося полювання. Тоді взагалі стало дуже страшно їздити до сіл. Минуло трішки часу, і ми однаково повернулися до волонтерства. Мені дуже допомагає те, що я туди їжджу з дівчиною, яка є місцевою. Вона з того села і знає там кожну вуличку, знає, де можна заховатися, де більше дерев, де який проїзд, де проскочити, де наші військові. Але коли ми заїжджали до тих сіл, то були відрізані від зв’язку.
Поговорімо якраз про випадок, коли ви приїхали на чергову евакуацію і вашу автівку обстріляли FPV-дрони. Пригадайте, як це було.
Це була чергова поїздка до села Ходине, яке розташоване буквально за 2 кілометри від кордону і перебуває дуже близько до позицій ворога. Туди ми їздимо не часто, але хоча б раз на місяць-півтора веземо корм для тварин. Там досі лишаються буквально дві жінки й четверо чоловіків, які не хочуть виїжджати, і ще майже 50 покинутих тварин. Оскільки вони там лишаються, я це сприймаю так, що в мене немає іншого вибору, щоб до них не приїздити.
Обстріл стався 9 серпня. Ми мали запланований рейс до Ходиного. Вже на під’їзді до села ми побачили, що там щось дуже сильно горить. Але зважаючи, що ми вже подолали великий шлях, то вирішили їхати далі. Ми побачили, що на той момент уже горіла школа, яку закидали 12 дронами. Поки ми вивантажували допомогу біля двору чоловіка, нашого координатора, а той показував нам свою розбиту хату і пічку, де він готує їжу, над нами почали літати ворожі дрони. Машина наша була схована під деревами. Ми спочатку теж побігли туди, але росіяни почали скидати запалювальні суміші з пляшок по двору чоловіка. У цей час ми вирішили швидко виїжджати із села. Але нам не дали це зробити: дрон упав відразу перед машиною, і нам довелося ховатись. Загалом їх було орієнтовно шість штук.
Коли дрон полетів на перезаряджання, ми заховали машину під деревом, самі сховались і так нерухомо простояли годин три. Якби росіяни побачили якийсь рух у кущах, вони б точно по нас цілились. Але в якийсь момент чи то фара блиснула, чи десь вони побачили якийсь куточок машини незакритий, і вони почали цілитися в нас дроном із пляшкою із запалювальною сумішшю. Ця пляшка впала десь за пів метра від машини. Уламки полетіли на нас, на авто. Ми були дезорієнтовані. Це такий страшний стан. У машині пробите скло, вона не заводилась, уламки пробили паливні шланги, колеса були пробиті. Ми вже й не розуміли, як вибратися з цього села після такого. Але відбулося диво. За декілька хвилин сонячний день перетворився на похмурий, почалася буря, сильний вітер, хмари закрили небо, і почався дуже сильний дощ. Чоловік з дідами швидко поставили машину на хід, і ми якимось дивом виїхали із села. Дрони нас не переслідували, бо за такої поганої погоди вони не літають і мають погану видимість. Якби мені хтось таку історію розповів, я б не повірила. Але все це ми пережили.
Чи змінилось у вас відчуття безпеки після цієї ситуації? Чи почали ви більше турбуватися про себе в таких евакуаційних місіях?
Єдине, що я знаю точно, якщо дійсно хтось захоче в нас поцілити, то врятуватися від дрона можна лише з Божою допомогою. У селі, в якому майже немає людей, ти можеш сподіватися лише на себе і на те, що в тебе є із собою. Із захисту в нас є бронежилети, каски, але це все нас би не врятувало, якби, наприклад, дрон поцілив точно в машину і ми були в ній. Жоден пасажир би не вижив. Звісно, ми маємо засоби для того, щоб полагодити машину, індивідуальні аптечки, амуніцію, бронежилети, плитоноски, захист на голову.
З дівчиною, з якою ми їздили селами, плануємо нові поїздки вже на скутерах. Тому що, по-перше, на моїй машині туди вже не можна їхати, та й узагалі зараз туди не можна їхати на жодній машині, росіяни їх підривають, тому ми їхатимемо на скутерах. До того ж мені постійно телефонують люди й просять допомогти з виїздом. Бо там постійні обстріли. Мені кажуть, що шість хат горить, – поки ми доїдемо, вже горить 12. І гасити пожежі не вдається, бо дрони спершу хати руйнують, а потім ціляться по людях, які намагаються їх загасити, і роблять це навмисно, щоб було більше руйнувань. Вони чекають, доки все вигорить ущент. Тому зараз ми плануємо поїздку на мопедах. Вже думаємо, як ми туди стільки кормів завеземо і куди саме поїдемо.
Ситуація на Сумщині не висвітлюється такою, яка вона є насправді
Як ви вважаєте, чи не краще було б намагатися вивезти всіх тварин і людей до безпечніших місць і не наражатися на таку небезпеку?
Чесно кажучи, реальність зараз у нас дуже сувора і дуже погана. По-перше, у Глухові не так багато місць, де можна розмістити таку кількість тварин. У нас усе зайнято, тому що в місті тварини майже не прилаштовуються. Місто також під обстрілами, і люди намагаються дедалі частіше виїжджати. А тварин не часто беруть із собою, і це до того ж відповідальність. Тому прилаштувати тварину в місті дуже важко. Як і знайти якусь перетримку. Я зв’язувалася з багатьма притулками по Україні. Вони мені, звісно, допомагають – беруть тварин хто і скільки зможе, але цього однаково не досить. Тому для початку я їжджу до цих громад, щоб їх нагодувати, і вже в процесі намагаюся когось забрати: як тварин, так і людей.
Також я стикаюся з тим, що волонтери й люди загалом не розуміють реальної ситуації на Сумщині. Бо притулки мені відповідають, що в нас же ж ніби нічого такого страшного не відбувається, а пріоритет – це тварини з Донбасу.
На жаль, ситуація на Сумщині не висвітлюється такою, яка вона є насправді: військова ситуація, кількість людей, які зараз залишилися без даху над головою, кількість покинутих тварин. Мало хто про це каже, і мало хто розуміє цей масштаб горя і того, як тут зараз гаряче.
Тварини на прикордонні Сумщини
Скількох тварин вам вдалося врятувати за час існування організації “Кіт-пес Глухів”?
Ми рахували, що на початок 2025 року вдалося прилаштувати понад 2,5 тисячі тварин. Це моя гордість. Це те, про що я не можу без сліз розповідати, тому що, дійсно, це тварини не тільки ті, яких ми врятували за часів війни, це взагалі тварини, яких ми забрали з вулиці. Це були і дуже важкі тварини, і ті, які пережили операції, довготривалі лікування, були викинуті на смітник щенята чи кошенята, ми їх відмили, вичухали й прилаштували. Тобто через мої руки й через руки волонтерів пройшли дві з половиною тисячі хвостиків. Вони врятовані й живуть щасливо в нових родинах.
Яким ви будуєте ваш притулок для тварин у Глухові?
Я намагаюся для наших тварин зробити дуже гарні умови. У нас дуже просторі вольєри, гарна підлога, якісне харчування. Мої собаки їдять лише м’ясо. У мене така політика, що якщо ти безпритульний, дуже багато настраждався і ти тепер сидиш у вольєрі, чекаєш на свою родину, на повноцінне життя, то ти хоча б будеш гарно їсти. Тому гарне годування, гарний ветеринарний супровід у нас на першому місці. Мені хочеться дати тваринам усе найкраще, що можу за наявних ресурсів. У нас зараз завершується будівництво притулку. Ми робимо опалення, щоб менші й хворі тваринки були насамперед у теплі. І всі інші також мали гарні умови.
Де ви шукаєте на все це фінансування?
Як і всі волонтери, ми відкриваємо збори, збираємо донати, але це дається дуже важко. Наразі люди сфокусовані на допомозі армії. Хоча я зараз бачу, що люди й армії не дуже таки вже хочуть допомагати. Запал і мотивація падають. Тваринки завжди були якось на останньому місці в людей, ну так воно повелось. Тому якщо наші збори десь наполовину закриваються, то вже добре. Інше, звісно, я докладаю десь зі своєї зарплати, також мої знайомі, друзі теж багато допомагають.
Чим та як можна підтримати ваш притулок?
Найважливіша і найкраща підтримка – це взяти в нас тваринку в родину. Що більше тварин ми прилаштуємо в надійні родини, у надійні руки, то більше я зможу тварин забрати з прикордоння, з того пекла, де вони зараз живуть.
Також у нас є баночки в усіх соціальних мережах. Крім того, якщо в когось є можливість передати нам корм, всілякі лежаночки, будиночки, теплі речі – нам це теж підходить. А також ви можете оплатити нам сіно чи дрова на зиму. Це також буде в поміч.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
