Вони пройшли через війну й втрати, але залишаються в строю. Анна Продан з позивним «Кропива» — медикиня, яка з 2015 року рятує життя на передовій. Павло Савощенко на псевдо «Росомаха» втратив руку в бою, але продовжує служити. Їхні історії — до Дня захисників та захисниць України.
Хто повідомляє: РБК-Україна.
Від АТО до повномасштабки. Історія бойової медикині, яка 9 років на війні
Бойова медикиня Анна "Кропива" Продан – майже 9 років на фронті. Під час АТО пройшла Верхньоторецьке, під час повномасштабки – Бахмут, Серебрянський ліс, Курахове. Зараз – на Харківському напрямку.
«Своїх 300-х я ніколи не рахувала. Врятувати життя – це дуже голосно звучить. Звичайно, перша невідкладна допомога – це важливий етап, бо люди можуть померти від крововтрати або нерозуміння, що робити. Але порятунок життя – це довгий ланцюжок: перша допомога, евак, стабпункт, госпіталь», – каже бойова медикиня.
Анна "Кропива" Продан пішла служити у 19 років
Далі наводимо пряму мову Анни.
Я долучилась до армії у 2016-му невдовзі після закінчення медичного училища. Мені було 19 років, я не сильно думала, куди йду і для чого. Тоді цивільні не знали, що таке війна, бачили її лише з телевізора. Я дізналась, що потрібен медик у військову частину, вирішила, що піду.
Коли тільки потрапила на фронт, люди були вмотивовані. Всі туди йшли з патріотизмом, були дружні, злагоджені. Було розуміння, що у нас є ворог. Я просто не знаю, як можна бути осторонь війни, якщо ти щось вмієш і можеш бути корисним.
Служила у 58-й бригаді. Позивний мені дав командир роти ще у 2016 році. Сказав, що я дуже жалюча, але корисна, і без мене нікуди. Коли я вперше за пів року вернулась із зони АТО у відпустку, мама глянула і сказала, що це моє, я знайшла своє місце.
Я бойовий медик роти, перебуваю з підрозділом безпосередньо на позиціях. Надаю першу допомогу пораненим, тоді приїжджає евак і я передаю 300-го їм, а сама залишаюся. Заходжу на чергування на тиждень-два, іноді доводиться просидіти місяць, бо ситуація не дозволяє змінитися і вийти.
Тут для медиків усі такі самі загрози, як і для інших. Важко бути постійно під обстрілами, але найважче втрачати людей, бо все інше можна фізично і морально "витягнути".
Пам’ятаю своїх перших 300-х. Був мінометний обстріл, трьох хлопців посікло осколками. Один був важкий: пневмоторекс, контузія, внутрішні органи були пошкоджені ударною хвилею. Я надала допомогу усім, але згодом найважчий помер у лікарні. Коли бачиш пораненого, то робиш все, що треба, а вже потім можеш сісти і це якось "переварити".
Ті, хто має легкі поранення, повертаються на службу. На жаль, багатьох із тих, кому я допомогла, уже нема. Важкі поранені йдуть на "списання". Ми підтримуємо зв’язок, іноді вони цікавляться моїми справами, в "полях" майже не перетинаємось. Хлопці дуже вдячні за допомогу.
За майже 9 років служби у мене було дві перерви десь по 5 місяців між контрактами. Коли народила доньку, то відпустку взяла на 3 місяці. Дитина залишилась з мамою. Доньці вже буде 8 років. Наче із розумінням ставиться до моєї служби, часто каже, що й сама хоче бути бойовим медиком. Але періодами вона дуже сумує і хоче, щоб я повернулась додому. Зараз я на етапі звільнення, бо дуже втомилась.
Перед повномасштабною війною у мене закінчився контракт, я не служила. 24 лютого 2022 року я зібралась і пішла до військкомату, хотіла потрапити у свій підрозділ, але вони вже були під Конотопом, а туди неможливо було прорватись – поряд стояли росіяни. Але зрештою я таки потрапила у свою бригаду.
Анна разом із бригадою під час повномасштабки пройшла Бахмут, Серебрянський ліс, Курахове, Харківщину
Вже скільки років йде війна, але багато хто ще не звик, що дівчата бувають на передовій. Нещодавно тут на Харківському напрямку у наших суміжників поранило хлопців, а медика в них не було. Я прибула на допомогу і вони були в шоці, що з чужої роти прибігла дівчина: що я тут взагалі роблю на передовій? Добре, що там була гарна зеленка (лісиста місцевість, – Ред.), у цих умовах я змогла не тільки допомогти, а й навіть крапельницю поставити.
Жінкам у цивільному житті буває важко, а на службі – тим паче: умови праці, специфічний графік, різні моральні ситуації. Але ти прийшов на службу, ти розумів, що робиш і знав, куди йдеш. Ти розумієш, що хлопцям важко, а якщо ти будеш тягарем, то кому тоді треба така допомога. На тилових посадах жінкам, думаю, також важко.
У перші роки АТО жінки в армії – це поодинокі випадки. Коли я прийшла, у батальйоні було тільки дві дівчини, потім вже з’явились 3 медики, діловод. Зараз жінок набагато більше.
Дискримінація в армії зустрічається, але це більше залежить від командирів. Дівчатам треба постійно показувати, що ти можеш працювати, як хлопці. Так, емоційно ми сильні, але фізично поступаємось чоловікам. Командири мають це враховувати.
Ще із 2014-го піднімається питання, яке й досі актуальне – прояв поваги до захисників. Мінімально, що можуть зробити цивільні, коли бачать військового – просто сказати дякую. Зараз рідко таке почуєш. Прірва між цивільними і військовими стала менша, але вона не зникла.
На момент публікації Анні підписали наказ на звільнення.
Спорт заради реабілітації. Історія воїна, який втратив руку, але не жагу до життя
Павло "Росомаха" Савощенко втратив руку на війні у травні 2024 році під час захисту позиції на Донеччині. На той момент встиг побути на фронті лише 8 днів. Павло досі проходить реабілітацію та очікує на протезування.
Відновити сили допомагає дружина і двоє діток, а ще спорт – військовий активно тренується, бере участь у змаганнях від Федерації стронгменів України, бігає, присідає зі штангою, веслує на тренажерах та займається ще низкою інших активностей. У цьогорічному спортивному заході "Київ незламний" Павло зайняв 1 місце з веслування, 3 місце – еірбайк, 4 місце – гиря.
«Я раніше не займався спортом, почав після поранення, бо це добре для реабілітації. Участь у спортивних заходах – це моє моральне розвантаження, бо не дає зациклитись на своїх проблемах. Плюс там також багато ветеранів з різними травмами, ампутаціями, ми можемо спілкуватись. У своїй категорії я показую досить непогані результати», – розповідає Павло.
Павло "Росомаха" Савощенко весною 2024-го долучився до 110 бригади
Далі наводимо пряму мову Савощенка.
Мене мобілізували 27 лютого 2024 року, а після базової загальновійськової підготовки я потрапив до 110 окремої механізованої бригади. Став гранатометником. Хлопці казали, що я схожий на "Росомаху", тому дали такий позивний. Після двох тижнів злагодження у бригаді мене відправили на бойове завдання під Очеретине, це Покровський напрямок.
2 травня ми поїхали на Донеччину, а поранення я отримав 10 травня. Під час відбиття штурму мене вразив ворожий кулеметник. Перебило ліву руку, довелося накладати турнікет аж на 10 годин. Нас довго не могли забрати. Евакуація була важка, нас постійно "крили" росіяни. Наслідок поранення – ампутація руки.
Протезами держава забезпечує, але мені довелося збирати гроші на титановий імплант для остеоінтеграції (на імплант Павлу волонтери зібрали 1 млн гривень, – Ред). Оскільки у мене висока ампутація, то звичайне протезування – не варіант.
Зараз в Україні з’явився новий вид операції, коли у кістку вживлюють імплант, а тоді вже встановлюють протез. Цей метод протезування потребує довшої реабілітації, самі протези й комплектуючі треба чекати із-за кордону. Коли вони прибудуть – багато в чому залежить від митниці. Думаю, що за пару місяців протез буде в мене.
Зараз реабілітація у мене на першому місці. Мій імплант прижився, вже маю тренувальний протез. Звикаю до його габаритів. Що б не казали, ніякий протез навіть найсучасніший не замінить повноцінно руку, це скоріше інструмент, він більше для підтримки. Але в мене є своя робоча права рука.
До служби я працював будівельником, займався монолітом, потім монтажем сантехнічних систем. Надалі зможу повернутись на стару роботу – мій роботодавець готовий мене взяти. Тим паче я у бригаді не буду сам – там вже є ветерани. Зі своїм протезом я зможу виконувати чимало завдань.
У мене нема відчуття, що я покинутий. Зі мною постійно дружина поряд. На реабілітації спілкуюсь із такими самими хлопцями, як я. У нас багато різних культурних і спортивних заходів.
Павло бере участь у змаганнях від Федерації стронгменів України
Від Міністерства оборони я отримав відомчу медаль ще "За жертву крові в боях за волю України" (її вручають за поранення, – Ред). Також маю медаль "За хоробрість у бою". Ці нагороди – дрібниця, але приємно. Знаю багатьох хлопців, які воюють дуже давно, а нагороди отримують не вони – справжні герої, а кабінетні офіцери. Насправді ж нагороди треба давати військовим, які в окопах.
Зараз у війську все дуже складно із мотивацією. Людина повинна долучатися до армії свідомо, а не з-під палки. Так, там страшно, але не настільки, як це малюють. Всі мають розуміти, що якщо не хочеш годувати свою армію, доведеться годувати чужу. А потім, як показує історія, у складі чужої армії під керівництвом їхніх м’ясників-командирів доведеться йти на чужу країну.
Українцям раджу ні на кого не сподіватись – тільки на себе і наші збройні сили. А ще – постійно підтримувати армію донатами на дрони, автівки, медикаменти і інші потреби.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
