Понад 70 років у Шалигинській школі лунав дитячий сміх та дзвінок на урок. Тут навчалися діти з усієї громади — до повномасштабного вторгнення їх було понад сотню. Та війна змінила все: триповерхова будівля школи випалена, а педагоги розкидані по різних містах. Попри це, вони не припинили навчати дітей.
Як колектив пережив перші дні війни, чому вчителям довелося тікати зі своїх домівок та як зараз функціонує зруйнована школа – читайте далі.
Страх, який згуртував
До 2022 року в Шалигинській школі навчалося 115 дітей, працювали дві філії — у селах Сварковому та Черневому. Після початку повномасштабної війни вони закрилися. Залишилася лише Соснівська, каже директорка закладу Наталія Лошкарьова.
«У нас тепер 65 учнів по опорному закладу і 13 — у філії. Важко було втрачати школи, у які вкладали душу», — розповідає жінка.
Ранок 24 лютого вона пам’ятає до деталей. Телефонний дзвінок від водія шкільного автобуса: «Їхати за дітьми чи ні?» — села, куди він мав їхати, були вже «на нулі». Того дня жоден учень не прийшов до школи. Але вже невдовзі колектив почав збиратися у приміщенні, аби плести маскувальні сітки.
«Я дуже вдячна нашому педагогічному колективу, що ми змогли зібратися й знайти в собі сили. У перші тижні війни після уроків ми приходили до школи, щоб разом плести маскувальні сітки. Це відволікало, давало відчуття підтримки й допомагало пережити найважчі дні», — каже директорка.
Хвиля війни докотилася й до самого Шалигиного. Російські війська випалювали села поблизу кордону, серед них — Ходине. Люди тікали, хто як міг: на конях, мотоциклах, тракторах. Пані Наталія каже, що на це було боляче дивитися.
Жінка залишалася в селищі допоки росіяни не почали нищити будинки поряд.
«Згоріли сараї, гаражі. Я живу у двоповерховому будинку, і коли сидиш у підвалі, а навколо все горить і вибухає — це страшно. Дуже важко усвідомити, що треба залишати дім. Але іншого виходу вже не було», — каже Наталія Лошкарьова.
«Школа — це не просто стіни»
Болючим рішення виїжджати було й для вчительки Ірини Шаматріної. Жінка народилася на Серединобудщині, але рідною домівкою вважає саме Шалигине, де проживала з чоловіком та дітьми. У колектив школи вона прийшла працювати у 2016 році. Згадує, саме підтримка колег допомогла пережити їй найважчі моменти.
«У нас дуже дружна команда. Ми навіть маємо групу у Viber під назвою “Наш дружній колектив”. І це не просто слова: усі завжди готові допомогти одне одному, навіть попри власні труднощі», — ділиться пані Ірина.
Пані Ірина жила в селищі до останнього, віривши, що зможе перечекати обстріли. Їй довелося тікати з Шалигиного 31 березня, коли росіяни атакували будинок родини.
«Ми вірили, що все це скоро закінчиться: вставимо вікна й просто будемо жити далі. Але сталося інакше. Під час обстрілу “Градами” все повилітало. Молодша дитина якраз додому приїхала. Дякую Богу, що вона залишилася жива. Вікно, принтер, меблі — усе було вщент розтрощене, скло розлетілося по кімнаті. Це був справжній жах», — пригадує Ірина Шаматріна.
Весною росіяни кілька разів били по Шалигинській школі дронами. Вона майже повністю розбита. Попри це, заклад продовжує працювати дистанційно. Більшість вчителів виїхали в Глухів, дехто — далі. Час від часу педагоги зустрічаються з учнями в місті, проводять заходи.
«Із часом розумієш: школа — це не стіни. Це колектив, батьки й діти. Це частинка душі кожного, хто тут працює. Будівлю шкода, бо в неї вкладено любов і роки праці», — каже директорка.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
