Біль. Заперечення. Лють.
Ось три стани, які я відчуваю зараз. Прабабусин дім, колись гамірне серце всієї нашої родини, став чорним попелом.
Коли чуєш про це, мозок ще намагається захиститися, шукає хоч крихту надії. Але коли бачиш руїни на власні очі — надія тане. І залишається лише нищівний, цілковитий розпач.
Для росіян цей будинок — просто «відпрацьована мішень». Для нас — ціла епоха, стерта за одну мить. Це не лише стіни. Це спогади: світлі, голосні, іноді кумедні, як у «Кайдашевій сім’ї». А тепер — просто розтоптані.
Понад двадцять років прадідусь вкладав у той дім свої руки й серце. Прабабуся — своє тепло. Разом вони виховали шістьох дітей. Ви можете лише уявити, скільки поколінь бачив цей дім і скільки святкових столів бачив його старий поріг.
Моє Будівельне
Будівельне — маленьке, затишне село. Житлові вулиці, наче живі, притулилися до балки у формі літери «Г». У ньому було все для простого, спокійного життя: школа, магазин, медпункт. І крейдовий кар’єр — головне джерело праці для більшості мешканців. Тепер він теж зруйнований.
Дорога туди завжди була виснажливою, але очікуваною. Автобус зупинявся у Білокопитовому, а далі — пішки, крутий підйом на гору.
У дитинстві цей шлях здавався нескінченним: спека, мороз, вітер — але нудьги не було. Я йшла й вигадувала собі історії, милуючись краєвидами. Навколо — лише ліс. Там були наші «грибні місця». Ми з батьками поверталися звідти з повними відрами. А потім чистили до ночі, сміючись і бурмочучи, що «більше ніколи». І все одно йшли знову.
Взимку ті гриби смакували особливо — як нагорода за літо, за спільність, за родину.
Місце, де мала минути старість
Це мамина рідна земля. Її коріння — тут. Але й тато цей край полюбив. До війни вони мріяли купити дім, розвести господарство, знову ходити по гриби, відпочивати біля річки. Вони бачили тут свою старість.
Тепер і ці мрії, і та хата, яку вони хотіли придбати, — у руїнах.
Місцеві вірили, що село витримає. Що фронт омине, що лихо не дійде сюди. Але за один тиждень росіяни знищили десятки хат, історій і людських життів. Одну за одною — мов виривали сторінки з книги пам’яті.
Пам’ять, яку не спалити
Останні зимові фотографії з Будівельного я зробила 10 січня — за півтора місяця до повномасштабного вторгнення. Потім повернулася туди лише раз — на похорон прабабусі.
І хоча тепер від дому залишилися лише уламки, пам’ять про нього живе.
Бо дім — це не тільки цегла й дах.
Це місце, де сміялися, працювали, мріяли й любили.
І навіть коли все довкола перетворюється на попіл — ми лишаємося носіями цієї історії.
Ми — живі свідки того, що колись було світлом.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
