Лідія Зенікова з Глухівщини за час повномасштабної війни втратила трьох найближчих людей — двох братів та чоловіка. Усі вони загинули на фронті протягом трьох місяців 2023 року. З травня по липень Лідія щомісяця отримувала трагічні сповіщення. Про те, яким було життя їхньої родини до війни та якими були її рідні, жінка згадує в сюжеті.
«Дім, де завжди було весело»
У сім’ї Приймачок було п'ятеро дітей: дві доньки та троє синів. Разом вони росли в селі Уздиця Глухівської громади. Лідія розповідає, що їхня родина завжди жила дружньо.
«Зима, то була наша радість. Прибігали зі школи, кидали портфелі й одразу до гірки. Дідові санки були великими та дерев’яними, усією компанією, чоловік десять, злітали з гори. А потім ніхто не хотів тягнути їх назад, — посміхається Лідія. — Тоді все було по-доброму, по-дитячому щасливо».
Трималися разом, навіть на відстані
Коли діти подорослішали, кожен почав будувати власне життя. Старший брат, Олександр Приймачок, вступив до будівельного коледжу, відслужив строкову службу й одружився. Вихований у багатодітній родині, він мріяв про велику сім’ю. Згодом став батьком чотирьох дітей — двох хлопців і двох дівчат. Щоби забезпечити родину, їздив на заробітки, але завжди повертався додому — у Дунаєць.
«Сім'я була для нього цілим світом. Діти, дружина – це було все його життя. І, звичайно, він завжди допомагав матері, коли вона цього потребувала», — згадує сестра Олександра.
Тим часом молодший брат, Юрій Приймачок, після школи опанував фах вчителя фізкультури. Згодом, каже Лідія, Юрій пройшов спецвишкіл і ще три роки навчався на спеціальності "Сокіл" для спецохорони. Ця армійська підготовка згодом допомогла йому на фронті.
Останні роки чоловік працював у Києві в меблевій сфері, але про рідню на Глухівщині не забував. За словами сестри, саме Юрій був тим, хто збирав усіх на застілля в батьківському домі.
«У нього була фірмова фраза. Дзвонить у дорозі і каже: "Ліда, у тебе є п’ять хвилин, три вже пройшло!". Він не чекав особливого приводу, щоб зібрати родину. Завдяки йому ми частіше бували у мами. Він не приймав відмовок "немає часу" чи "немає на чому", – якщо Юра сказав, значить, усі їдуть».
Доля звела в Некрасовому
Сама ж Лідія мала сина від першого шлюбу. Після розлучення вона пішла працювати в агропідприємство у селі Некрасове. Там і зустріла своє справжнє кохання — Сергія Зенікова. Чоловік був родом із Глухова, але в пошуках спокійнішого життя ближче до природи переїхав у село. Він довгий час залицявся до Лідії. З часом вона відповіла взаємністю.
Утрьох вони переїхали у занедбаний будинок, який разом почали перетворювати в затишне місце.
«Дім був старий: дерев'яний, зі скрипучою підлогою, усе потребувало ремонту. Але коли чоловік мене туди завів, я одразу відчула, що я вдома», – каже жінка та додає, що згодом у них народився спільний син Данило.
Перший удар по родині
Лідія працювала в Києві, де через 16-годинний робочий графік, розповідає, сильно втомлювалася, тому за новинами в країні майже не слідкувала. Якраз перед 24 лютим 2022 року жінка приїхала додому на двотижневий відпочинок. 25 лютого родина планувала їхати в Глухів за продуктами. Проте о пів на шосту ранку, коли мав задзвонити будильник, подружжя розбудили крики.
«Сусідка кричить і плаче: "Війна почалася!". Мій чоловік вийшов на вулицю покурити. Я лежу, і тут — вибухи. Відчувається, знаєте, така вібрація, неначе все навколо тремтить. Я ще подумала: хто це зранку так дрова рубає? Але чоловік, який стояв надворі, одразу зрозумів. Тоді якраз на трасі обстріляли газову заправку», – згадує Лідія.
Після перших вибухів Лідія почала обдзвонювати рідних. Вона просила брата Юрія, який працював у Києві, виїхати зі столиці, оскільки ворожі колони рухалися саме туди. Проте він залишився, долучившись до Тероборони. Пізніше Юрій брав участь у звільненні Київщини.
«Він згадував, як із побратимами зайшов до Бучі. Те, що вони там побачили, було жахливо. Розповідав, як до них підбіг хлопчик, роками як мій син, близько восьми років, обійняв і прошепотів: "Дядю, ти за мною прийшов". Усі хлопці тоді не стримали сліз. У ту мить вони усвідомили справжню ціну і мету своєї присутності тут», – розповідає сестра Юри.
Слідом за Юрієм до українського війська доєднався брат Олександр. Згодом повістку отримав і чоловік Лідії, Сергій Зеніков. Жінка згадує, що коханого мобілізували напередодні її дня народження. Спершу він вирушив на навчання до Іспанії, а після його одразу перевели на Донеччину. З цього моменту розпочався найважчий для родини час. 22 травня 2023 року Сергія направили до Покровська. Цього ж дня на околицях Бахмута, рятуючи поранених побратимів, загинув Юрій Приймачок.
Наступним не стало Олександра
Лідія замовкає на кілька секунд. Здається, вона знову проживає той день, коли дізналася страшну звістку. Її голос тихий, але впевнений, як у людини, яка пройшла через надто багато.
«Я завжди думала, що Юра наче сталевий, що з ним нічого не станеться. Я подумки просила: хто завгодно, тільки не він. Але, на жаль, так сталося, що саме він», – каже.
На десятий день поминок за Юрієм, 4 червня, на родину чекала ще одна чорна звістка: на Донеччині під час бойового завдання загинув 45-річний брат Лідії Олександр Приймачок.
«Була на городі, і мене охопило якесь жахливе передчуття. Ноги й руки затряслися, а всередині була така тривожність, як ніколи раніше. Аж тут дзвінок. Дивлюся, дзвонить дружина Саші Надя. Беру слухавку, а там її сестра, Лариса. Я чую, як вона кричить і плаче в телефон: "Ліда, я не знаю як вимовити ці слова"», – розповідає жінка.
Сергій загинув за тиждень до Дня народження
Після двох втрат Лідія боялася за чоловіка, розуміючи, що третього удару може не пережити. 4 липня Сергій приїхав із позиції. Та за два дні його та побратимів терміново викликали назад. Куди відправляють, каже Лідія, йому не повідомили. Перед виїздом Сергій подзвонив рідним, щоби почути сина Данила та дружину.
«Я чула його голос: він був сповнений сліз, наче не міг вимовити щось. Він лише сказав: "Приїдемо туди, я тобі наберу". Але шостого числа він так і не подзвонив. Це мене дуже насторожило, бо він ніколи не забував про обіцянки», – розповідає жінка.
Спершу Лідії повідомили, що чоловік зник безвісти. Вона намагалася додзвонитися до командування бригади, але правду дізналася від побратима. Сергій Зеніков загинув 7 липня 2023 року на Авдіївському напрямку під час масованого артилерійського обстрілу. За тиждень йому мало виповнитися 42 роки.
«Я чую в слухавці, як він курить цигарку і важко дихає. Я знову питаю: "Дайте мені відповідь, він загинув?" І я починаю кричати і плакати в телефон. У відповідь — довга пауза. А потім він ледь-ледь видавлює: "Так, на жаль, ваш чоловік загинув". Ця людина, яка мені, по суті, ніхто, з такою важкістю сказала ці слова. Це було так само важко, як зізнатися в коханні», – ділиться Лідія.
Вона розповідає, що коли чоловік тільки отримав повістку, вони стояли біля двору. Сергій закурив сигарету і сказав дружині, що після передової він повернеться зовсім іншим. На його похованні Лідія згадала ці слова.
«Зараз ми вчимося жити без них. Щось виходить, щось ні. Важко усвідомлювати, що більше немає на кого покластися, немає кому допомогти. Але пам'ять про них залишиться в нашому серці, поки воно б'ється. Вони — наші Герої», – завершує Лідія.
Історії Юрія та Олександра Приймачків, а також Сергія Зенікова – це частина з серії матеріалів Глухів.City, присвячених полеглим захисникам і захисницям. Ми прагнемо зберегти спогади про Героїв через розповіді їхніх рідних. Ми віримо, що це допомагає формувати культуру пам’яті у часи війни та нести спомин про загиблих у серцях людей.
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту “Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа”, що впроваджується ГО “Агенція розвитку локальних медіа АБО”. Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії’.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
