«Він завжди спішив жити» – це слова, які найкраще описують старшого сержанта Дениса Щербакова з Глухова. Чоловік, який не розлучався з родиною, обрав шлях військового ще до повномасштабного вторгнення. Він завжди хотів бути лідером і не міг залишатися осторонь, коли в східній частині країни була війна.
Денис загинув 30 липня 2022 року під час обстрілу під Бахмутом. У пам'яті дружини Марини залишилися його останні міцні обійми, а в серці маленької доньки Уляни – образ батька, якого вона згадує лише з посмішкою.
Про шлях воїна, діляться його дружина Марина та мати Алла.
Найважча розмова в житті
Коли Марині довелося розповісти шестирічній Уляні про смерть батька, вона й досі згадує це як найважчу розмову у своєму житті. Вона просто сіла поруч і тихо сказала: «Доню, ти ж знаєш, у нас війна… Ти знаєш, де зараз тато?».
Дівчинка мовчки кивнула. І коли Марина вимовила, що тата більше немає, Уляна не поставила жодного запитання. Лише тихо заплакала. У цю мить у дім зайшов дідусь. Він лише встиг запитати: «Дівчатка, що сталося?». А Уляна, витираючи сльози так стримано, як не кожен дорослий зможе, лише тихо відповіла: «Нічого. Усе добре».
Після того, згадує Марина, донька ніби взяла на себе обов’язок триматися. Вона не дозволяла ні собі, ні рідним плакати.
Денис загинув у Бахмуті під час обстрілу. На той момент Уляні було лише шість. Вона завжди була «татовою» донькою, його маленьким світом.
«Вони були одним цілим, – згадує Марина. – Буває, дитина більше тягнеться до мами, а у нас було навпаки. Хода, голос, рухи, манери – у всьому вона копія свого батька».
«Від ненависті до любові»
Марина з усмішкою згадує: їхня пара ніколи не була «ідеальною». Здається, усе почалося не з романтики, а з гучних суперечок, коли вони були ще зовсім юними. «Від ненависті до любові» – так вона називає їхній шлях. Та з часом вони почали будувати спільне майбутнє: разом ремонтували будинок, облаштовували побут, виховували доньку. Денис працював електриком. І, як розповідає Марина, вони майже не розлучалися: усе робили спільно.
Так тривало доти, поки в 2019 році чоловік не підписав контракт зі Збройними Силами України.
«Як я пам’ятаю, він завжди хотів бути військовим. У нього і дідусь служив, і батько був прикордонником. Це ніби передалося – його тягнуло. Він був із тих людей: якщо треба – значить треба. Якось просто сказав: “Там починається війна”, і пішов».
Дитяче фото Дениса у військовому образі
Мати Дениса Алла згадує, син завжди хотів бути попереду і вести людей за собою.
«Він завжди хотів бути першим. Навіть куртку вибирав таку, щоиб виглядати солідно. Лідерство було в ньому, просто тоді він ще не знав, у чому саме. А потім, мабуть, проявилося», – каже вона.
Початок повномасштабного вторгнення
У лютому 2022 року Денис був удома. Марина пригадує: 21-го числа чоловіку зателефонували з частини та повідомили, що їхній підрозділ терміново вирушає на Чернігів. Вона одразу відчула загрозу, хоча Денис намагався заспокоїти дружину. Уже о п’ятій ранку 24 лютого рідні ошелешили – почалася повномасштабна війна. Денис у той момент перебував між двома кордонами – російським і білоруським.
3 травня його бригаду перекинули на Бахмутський напрямок. Перед від’їздом Денису дали тиждень побути вдома — перший і останній такий перепочинок у рідних стінах.
«Мені здається, це для нього був моральний перепочинок. Він зустрівся з усіма: із моїми батьками, зі своїми, із бабусями, дідусями, друзями. Увесь час проводив із донькою. Нікого не оминув», – каже Марина.
Праворуч — остання світлина Дениса з мамою. Вони зробили її, коли він приїжджав у відпустку перед відправленням на Бахмут
Дніпро – місто останньої зустрічі
Коли з’явилася можливість побачити чоловіка в Дніпрі, Марина разом із Уляною одразу вирушила до нього. Це було 25 липня 2022 року. Вона згадує, що ті кілька днів вони поводилися, як підлітки, які тільки почали зустрічатися й не можуть відірватися одне від одного.
«Коли довго не бачиш людину, просто не відходиш від неї ні на крок», – каже вона.
29 липня Марина та Уляна мали повертатися додому, а Денис на службу. Вона каже, тоді на вокзалі Денис мріяв, що забере родину в Дніпро, де вони залишаться жити. Але, зізнається жінка, вона тоді відчувала, що це прощання – інакше, а обійми чоловіка, наче останні.
«Я ще сперлася йому на плече і питаю: “Чого ти мене так обіймаєш, ніби востаннє?”. Ми ж мали ще побачитися… Він лише сказав: “Нічого”. Ми зайшли в потяг, він зачинив двері, і в грудях стало так важко».
Уперше не подзвонив та не відповів
У Бахмуті тоді був слабкий зв’язок, але Денис, кажуть рідні, завжди їм дзвонив. Хлопці підіймалися на дах восьмиповерхівки, де хоч трохи ловило, і звідти телефонували додому.
«Вони піднімалися по двоє-троє. Забирали телефони в тих, хто хотів подзвонити, і обдзвонювали всіх: сказати, що живі. Він теж дзвонив. Він завжди дзвонив», – ділиться Марина та додає, що того вечора Денис вперше не подзвонив ні їй, ні мамі. Жінка почала телефонувати йому сама — знову і знову. Каже, гудки йшли, але ніхто не відповідав. Врешті у слухавці вона почула голос. Але це був не Денис.
«Я запитала: “Де Денис?”. І почула у відповідь: “А вам що, не сказали?”. У ту секунду я вже зрозуміла все. А потім чоловік на іншому кінці сказав: “Він учора загинув”, і просто поклав слухавку».
Марина спершу не повірила в почуте. Вона телефонувалася всім – командуванню, побратимам, знайомим. І все ж таки додзвонилася до одного з хлопців, які були поруч із Денисом у день його загибелі.
«Я тільки сказала: “Вова”. А він відповів: “Пробач”. І все. Сказав, що не зміг би нічого зробити, навіть перша допомога не допомогла б», – розповідає Марина.
За час служби Денис отримав такі відзнаки: нагороду за оборону Чернігова у 2022 році та, посмертно, орден «За мужність» III ступеня.
Старший сержант Денис Щербаков загинув дорогою до побратимів 30 липня 2022 року. Його машина потрапила під обстріл.
Тато, якого пам’ятають із посмішкою
Після звістки, згадує Марина, їхня з Денисом донька Уляна не дала родині провалитися в розпач. Вона і донині згадує тата тільки з посмішкою. Мати Дениса додає наостанок: її син завжди спішив жити. Хотів встигнути все – тут і зараз.
«Він завжди спішив жити. Якщо щось задумав – це мало бути сьогодні, зараз. У всьому. Таким він був…»
Одне із перших фото Дениса з донькою
Історія Дениса Щербакова – це частина з серії матеріалів Глухів.City, присвячених полеглим захисникам і захисницям. Ми прагнемо зберегти спогади про Героїв через розповіді їхніх рідних. Ми віримо, що це допомагає формувати культуру пам’яті у часи війни та нести спомин про загиблих у серцях людей.
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту “Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа”, що впроваджується ГО “Агенція розвитку локальних медіа АБО”. Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії’.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
