«Ото як верхівки дерев, виходиш – кордон видно. Отак я жив», – розповідає Іван Обливанець, один із останніх мешканців опустілого Студенка Есманьської громади. Він залишався у селі, коли довкола вже палали хати, а над головою щогодини зависали FPV-дрони. Жив серед руїн, тримаючись за свій город, худобу й залишки довоєнного минулого.
Про те, як виживав на лінії вогню, чоловік розповідає в сюжеті.
Спалювали все
До 20 жовтня Іван жив у центрі села, яке майже щодня накривали обстріли. Колись тут працювали магазини, школа, садочок, церква. Тепер – лише зруйновані коробки будівель і вулиці, де не чути ні кроків, ні голосів мешканців.
«Перший магазин накрило в лютому. Потім другий раз – і вже нічого не залишилося. Також розбили дитячий садок та церкву, – розповідає 50-річний чоловік. – У сусідів три хати згоріли за одну ніч. Дві доби палало».
З 356 людей до останнього в Студенку залишилося кілька чоловіків. Вони жили на одній вулиці, трималися разом і ділилися всім, що мали: городиною, водою з криниць, останніми консервами.
«Ні хліба, ні солі не бачили. Зате вода була, у мене колодязь у дворі, у сусідів теж», – каже Іван Петрович.
Вечірнє правило виживання
Щоб вижити серед постійних обстрілів, чоловіки встановили своє правило безпеки. Іван згадує: «О сьомій вечора хтось мав обійти всіх. Якщо когось нема – значить, ідемо шукати. Такий закон був».
Обстріли, каже Іван Обливанець, не стихали ні вдень, ні вночі. Найстрашнішими стали удари FPV-дронів, які в останній місяць прилітали майже щогодини.
«Вони вже не по одній бомбі скидають, а по дві. Одну – тут, через кілька метрів – другу. Уже майже щогодини прилітають. І над нами зависали. Просто переді мною був той дрон. Як вижив? Та стояв. Головне – не рухатися. Крок уліво, крок управо, як то кажуть, розстріл. Стою, він висить, придивляється... Другий прилетить, подивиться і теж полетить. А як уже бахкає десь збоку, то хапаю все й тікаю звідти», – говорить чоловік та додає, що навмисно вдягав старе й непоказне вбрання, аби здаватися безпритульним і не привертати зайвої уваги ворожих дронів.
На фото залишки будинку після ворожої атаки в селі Студенок
«Я смерті не боявся і не боюся»
Поруч із хатою Івана один за одним горіли будинки. Його оселю, розповідає, росіяни підпалювали кілька разів, але вогонь вдавалося загасити. Іван Петрович каже – страх давно притупився.
«Росіяни гуртом палили: не одну хату, а всі підряд. А ми вже звикли. Ідеш – байдуже. Під кущ став, постояв, і далі. Я смерті не боявся і не боюся».
Січень 2023 року
Попри небезпеку, він продовжував обробляти свій город і доглядати господарство.
«Городи трактором орали – не страшно. Я б і зараз там жив. Овечки, качки – усе там лишилося», – ділиться переселенець.
«Мені потрібне моє життя»
Коли евакуаційна група вчергове приїхала забирати людей, чоловіка просто посадили в авто й вивезли в Глухів.
«Кіз відпустили на Вільну Слободу, за ними побігли собаки та качки, – розповідає пан Іван. – Мені не потрібна кімнатка, мені потрібне моє життя. Мені їжі там вистачає, а тут я що маю? Нічого. Вийду, походжу, як... Я просто інвалід, нікому не потрібен. Я ж ніколи в житті не курив, а тут маю бички збирати? Скільки худоби залишилося! А тут кусок м'яса купувати за 40 гривень? Знаєте, скільки в мене на городі врожаю залишилося? Більше, ніж жінки на базарі торгують за рік».
Іван Петрович, каже, на новому місці залишатися не хоче. Він мріє повернутися додому, навіть попри руїни та небезпеку. Додає, що там його город, його кози, його вода в колодязі. Там – усе, що лишилося від життя до війни.
«Не хочу тут жити. Не моє це життя. Дома б цибулю, часник посадив. А тут… просто ходжу. Я хочу додому».
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
