«Ото як верхівки дерев, бачите? Отак виходиш – і кордон видно. Так я жив», – показує Іван Обливанець на вікно. З кімнати гуртожитку, в якому він мешкає у Глухові, видно дерева метрів за 100. Так близько до рф був його будинок у Студенку Есманьської громади. Тепер пан Іван – переселенець, а ще півтора місяці тому був останнім жителем свого села.
До повномасштабної війни у Студенку жили 356 людей: була церква, працювали магазини, школа, садочок і клуб.
Тепер – лише зруйновані коробки будівель, що стоять на опустілих вулицях. Попри постійні обстріли з артилерії та авіації усі ці чотири роки у селі лишалися люди. Але дрони зробили життя неможливим. За кілька місяців постійних дронових атак село спорожніло. Останні мешканці виїхали 20 жовтня. Серед трьох чоловіків, які останніми залишали населений пункт, був й 50-річний Іван Обливанець.
«Перший раз магазин накрило в лютому. Потім другий раз – і вже нічого не залишилося. Також розбили дитячий садок та церкву, – згадує переселенець. – У сусідів три хати згоріли за одну ніч, а дві доби після ще палало».
Їхати зі Студенка попри всепан Іван не хотів. Хоча довкола горіли будівлі, чоловік намагався жити серед руїн, тримаючись за залишки довоєнного минулого. На одній вулиці з ним мешкали два Сергії. Чоловіки трималися разом і ділилися всім, що мали: городиною, водою з криниць, останніми консервами.
«Ні хліба, ні солі не бачили. Зате вода була: у мене колодязь у дворі, у сусідів теж», – каже пан Іван.
Іван Обливанець - переселенець із села Студенок
Щоби вижити серед постійних обстрілів, чоловіки завели правило – о сьомій вечора щодня обходили або кликали одне одного: «Такий закон був».
В останній місяць перед евакуацією ФПВ-дрони прилітали до села майже щогодини і спостерігали за останніми мешканцями. Коли дрон зависав над паном Іваном, він випрацював собі правило: головне – не рухатися. І тільки, коли бахкало десь збоку, тоді чоловік хапав усе й тікав. Страх у нього давно притупився, хоча і його дім росіяни намагалися кілька разів підпалити, вогонь вдавалося загасити: «Росіяни гуртом палили: не одну хату, а всі підряд. А ми вже звикли. Ідеш – байдуже. Під кущ став, постояв, і далі. Я смерті не боявся і не боюся».
Але все ж дрони зробили життя у Студенку настільки нестерпним, що пану Івану довелося відпустити своїх кіз, качок та собак, зачинити двері дому й покинути рідне село.
Іван Обливанець мріє колись повернутися додому, навіть попри небезпеку. Додає, що там його город, його кози, його вода в колодязі. Там – усе, що лишилося від життя до війни.
«Дроновий терор там був страшенний»
Студенок — одне з сіл Есманьської громади, звідки виїхали всі місцеві мешканці через дронові атаки. На Есманьській громаді росіяни випробували все – її територією на початку повномасштабного вторгнення ворожа техніка проривалася в Київ, згодом села обстрілювали КАБами, із РСЗВ та артилерії, тепер – створили дронову кілл-зону.
У всіх населених пунктах громади з осені 2024 року оголошена обов’язкова евакуація. З 5200 жителів зараз у селах лишаються 530, розповідає голова громади Сергій Мінаков. У деяких селах, каже, живуть кілька десятків людей, в інших – двоє-троє, у Студенку – взагалі нікого.
«У 2024 році почалися дронові атаки, які продовжилися масово цьогоріч. Розбивають адмінбудівлі, знищують школи, будинки культури, домогосподарства людей. У цьому році дуже багато знищено інфраструктури в селах Сопич та Студенок саме внаслідок атак безпілотників. – каже очільник громади. – Весь Студенок за жовтень виїхав. Дроновий терор там був страшенний, щодня прильоти були, по два, три, чотири будинки горіли за добу».
Дронами росіяни атакують не хаотично: щоби спалити чималий за розміром Будинок культури, мають тактику – спочатку пробивають кількома безпілотниками дах, а потім запускають у діру дрон із вибухівкою чи запальною сумішшю. Так будівля починає горіти зсередини.
Тепер дрони несуть загрозу не лише з неба, а й з землі. Місцеві жителі вже ставали жертвами «дронів-ждунів» – оптоволоконних БПЛА, які вичікують на дорогах й атакують автівки та людей.
Удари дронами по цивільних жителях громад Глухівщини – систематичні. Під прицілом оператора, який керує безпілотником, опиняються водії автомобілів та мопедів, пенсіонери на велосипедах чи люди, які просто переходять вулицю в селі. Не шкодують росіяни навіть гуманітарні вантажі.
Один з нещодавніх випадків – атака 28 жовтня дорогою в село Суходіл. Росіяни вдарили ФПВ-дроном по автівці 54-річного Олексія Новикова, який віз гуманітарну допомогу жителям відрізаного від постачання продуктів Коренька. Як розповідають доньки Олексія, він встиг вискочити з машини після першого влучання. Внаслідок повторного – автівка згоріла вщент.
«Тато часто допомагав людям із нашого села та сусідніх, привозив продукти, ліки, допомагав вивезти людей. Влітку привіз чоловіка із ножовим пораненням в лікарню. Якби не він, той чоловік помер би», – додають доньки Олексія.
Сергій Мінаков каже: Олексія фактично врятував гуманітарний вантаж, яким було навантажено причіп – удар прийшовся по задньому склу автомобіля, яке прикривали коробки.
«Вони невеликі, але палять усе»
Долю Студенка у жовтні повторило ще одне село — Будівельне Глухівської громади. Якщо Студенок прямо на кордоні з рф, то Будівельне – менше, ніж за два кілометри. Російські дрони сягають усе далі.
«У вересні вони випалювали Студенок, потім під кінець місяця – Білокопитове. Далі почали знищувати наше село, – розповідає Світлана Севрюк з Будівельного й додає, – Коли палили Студенок, то ми ще були в Будівельному. Ще не хотіли вірити, що це вони цілеспрямовано знищують села, що буде те й Білокопитовому, і нам буде те, що Студенку. Розум не хотів у це вірити. Ми думали: “А може пронесе? А може з нами не станеться?”. Ми все казали: “Пережили три зими – переживемо й четверту”».
Світлана Севрюк - переселенка з села Будівельне
Четверту зиму повномасштабної війни пережити в Будівельному не вийшло. Їхнього дому там більше немає – лише згарище.
Місце, де був дім родини Севрюк
Те, що лишилося від дому родини
До війни життя родини Севрюк у Будівельному було спокійним. Вони переїхали сюди ще в дев’яностих – облаштували дім, посадили город, тримали господарство. Земля тут родюча, повітря чисте, а саме село, розповідає Світлана, стоїть на пагорбі й потопає у лісах: «Завжди любила це село і люблю досі. Подобається його ландшафт і розташування, багато зелені. Воно на висоті: тут неймовірна краса в будь-яку пору року, яку завжди хотілося зняти на фото чи відео».
Повним людей Будівельне залишалося навіть після початку повномасштабного вторгнення росії. У перші роки село росіяни не дуже чіпали, тож люди намагалися триматися за звичне життя. Місцеві працювали на вапняному заводі, який діяв аж до 2023 року. Усе змінилося, каже Світлана, коли обстріли почастішали й оголосили евакуацію: «Склалося враження, ніби село вимерло: не вистачало дитячого крику і сміху. Воно занурилося у тишу, у такий кокон, де кожен був сам по собі».
Попри періодичні обстріли родина не хотіла покидати дім. Севрюки навчилися жити під звуки війни: прислухалися, з якого боку вибухи, ховалися в підвал, часом ночували там. Згодом почало «прилітати» вже по їхній вулиці. 28 лютого 2023 року міномети вдарили по городах, пізніше вже прилетіло по будинках. Удари ставали все ближчими.
6 жовтня згорів будинок сусідки – його підпалили ФПВ-дроном. А наступного дня зайнявся й дім Севрюків. За кілька годин до цього вони встигли забрати звідти найважливіші речі та тварин.
«Коли ми їхали дорогою, нам подзвонили й сказали: “не їдьте в село – вашу вулицю обстрілюють. Будинок сусідки вже згорів”. – згадує Світлана. – А що було робити? Кіт – удома, документи – у підвалі. Довелося пробиратися через поле, через кукурудзу, щоби швидко забрати кота, документи та вкинути в сумки все, що могли забрати з собою на ходу».
В останній день у Будівельному Світлана на власні очі бачила, як по їхній вулиці влучили три дрони.
«Крізь блакитне небо летить безпілотник. До будинку залишалися лічені метри, пікірування – і страшне. Однак він різко розвернувся, і стався вибух. Прилетіло по медпункту. Ми з чоловіком схопили все, що могли, і кинулися через городи за село. Знову чуємо гул, летить! Ми впали в кукурудзу. Другий вибух. Це тривало секунди, але час ніби тягнувся: ноги не йдуть, а паніка жене тебе вперед», – розповідає пані Світлана про момент, коли їй здавалося, що це були останні миті її життя.
Світлана та Микола дорогою з села Будівельне
За роки війни в Будівельному Севрюк бачила багато обстрілів, але не думала, що найстрашніше – це невеликі безпілотники, які точково випалюють цілі вщент.
«Ці запалювальні дрони, які я сама бачила, невеликі – десь як кришка від шестилітрової каструлі. Проте вони здатні підпалити будинок буквально з першої-другої спроби».
Севрюкам довелося переїхати в інше село на Глухівщині. Після втрати дому, вони мріють знову посадити город, зробити квітник біля хати. Поруч із ними ті, з ким разом пережили страшні дні, – двоє песиків і кіт на прізвисько Сірий. Їх Світлана та її чоловік Микола врятували з Будівельного під час того останнього візиту.
«По людях б'ють, по хатах б'ють»
Навесні російські дрони стали діставати до Шалигиного, що в трьох кілометрах від кордону. Водночас територію атакували з інших видів озброєння. У квітні люди тікали з селища хто чим міг. Ті, хто мав автомобілі, виїжджали власним транспортом. Інші ж, не маючи такої можливості, використовували мотоблоки, прилаштовуючи до них причепи, на які вантажили своє вціліле майно – від побутової техніки до меблів та особистих речей. Дехто змушений був вирушати пішки або на велосипедах, везучи на собі все, що вмістив в сумки та рюкзаки.
У безпечніше місце пробиралися човнами, бо міст через річку росіяни зруйнували, або їхали через іншу пошкоджену переправу, яку не добив ворог.
Останнім шляхом в Шалигине на евакуацію тварин вирушала волонтерка з Глухова Марина Велитченко. Зараз вона згадує: страшно було їхати через міст, що ледве тримався, ще страшніше, коли над ними почали кружляти дрони в самому селищі: «Один просто над нами. Це було, мабуть, страшніше за міст. Бо на мосту я собі уявляла: машина впаде у воду – завжди можна виплисти, тварин випустити. Хай там як, транспорт втратиш, але життя залишиться. А коли над тобою зависає дрон, розумієш, що так легко не викрутишся».
Олександр - ліворуч, його дружина Тетяна посередині та батько Микола праворуч
Усі атаки в Шалигиному пережив теперешній переселенець звідти Олександр Крюков. Він, каже, бачив, як горіла атакована дронами триповерхова школа в селищі, як палали будинки знайомих: «Я був на дворі, коли дрон летів. І по школі-інтернату в Шалигиному як влупив, аж все заграло, аж вікна заграли. І коли дрони літають, починають по них з автоматів стріляти – мене починає трусити».
Олександр виїхав у село Уздиця. Того дня, каже, коли вони вибиралися з селища, евакуювалася вся їхня вулиця. Людей по черзі вивозив машиною сусід за півтори тисячі гривень. Олександр пояснює: лишатися було неможливо – над селищем постійно висіли російські дрони, що полювали й на мирних жителів.
«По селах б’ють, по машинах б'ють, літають слідом за машинами б'ють. У нас від сільської ради привозили людей – буса нема, розбили. По людях б'ють, по хатах б'ють. Їм без різниць, їм треба знищити все. Ми ховалися, хто куди міг. От, ідеш, чуєш летить, бігом під кущ, під паркан, щоб він тебе не засік, бо відразу б’ють по людях, – ділиться пережитим чоловік та додає: – В одного чоловіка впав дрон один на городі. Він вийшов подивитися. І тут другий летить – і його осколками побило. Він живий, а один осколок у нозі не дістали».
У Шалигиному Олександр працював різноробом від біржі. Вони перекривали діри в дахах після обстрілів. Згадує: поки кілька чоловіків були нагорі, хтось стояв та чергував, щоби не пропустити дрон. Уночі ситуація ставала ще гіршою: «Ми ні день, ні ніч не спали, сиділи в хаті, дивилися. Чую, бах. Вийшов покурити, чую, строчать знову по дронах з автоматів. Він покружляв, покружляв і пішов».
Разом з Олександром евакуювалася дружина Тетяна та найстарший член родини – 84-річний батько Микола. Він усе життя провів у селищі. Будинок, який довелося покинути, будував сам. За ним починалося поле, що зараз, каже чоловік, побили росіяни.
«У вікно глянули, а воно полетіло, наче сніг»
Дістають дрони й до Глухова, що за вісім кілометрів від кордону з росією. Якою буде наступна доба в місті – не передбачити. Одного дня тут відносна тиша, а наступного – моніторингові канали що 15 хвилин попереджають про можливі удари дронів.
Увечері 22 жовтня безпілотник влучив у будинок в приватному секторі міста. Власниця пошкодженого житла Людмила Мажуга розповідає, що в той момент її родина була вдома: вони відпочивали.
«Почули такий добрячий вибух, у вікно глянули, а воно фольга чи щось полетіло, як наче сніг. Вийшли у двір, глянули, діра. Але слава богу без пожежі», – каже жінка.
Людмила на фоні будинку
Безпілотник розірвався на даху двоповерхового будинку. У покрівлі – одна велика діра та чимало менших. Осколками посікло й огорожу. У момент удару Людмила з чоловіком були в кімнаті, що під місцем вибуху: «Трішки штукатурка там посипалася. Діти були в дальніх кімнатах, теж налякалися. Їм 10 і 16 років».
Родина Людмили вночі латає дах після удар ФПВ-дроном
«Бути готовими до всього – не примха, а необхідність»
Через постійні атаки дронів жителі прикордоння повинні бути готовими до всього, каже інструктор зв'язково-тактичної підготовки з Глухова Дмитро Карапузь. Тримати під рукою дієву аптечку та вміти нею користуватися – не примха, а необхідність для мешканців населених пунктів, по яких росіяни цілять дронами. Насамперед у ній має бути турнікет, а краще кілька, медичні рукавички, бинт у вакуумі, стерильні вологі серветки, тактичні ножиці, термоковдра, пілпак із власними ліками – знеболювальними, жарознижувальними, антибіотиком.
Як зізнається сам інструктор, він завжди носить із собою турнікет та маску для штучного дихання, адже ці речі на прикордонні можуть знадобитися в будь-який момент: «Аптечку я ношу, якщо їду кудись. Наприклад, їздив у Суми, на свій рюкзак чіпляв аптечку. А якщо по місту, то турнікет завжди зі мною, маску ношу на ключах. Користуватися тут не доводилося. Сподіваюся, що в нас все буде добре і не доведеться».
Водночас Дмитро Карапузь дає поради для екстреного випадку: якщо потрапили під обстріл і він триває, а поряд є поранені, то треба зосередитися на найнеобхідніших заходах і не забувати про власну безпеку.
«Коли вже більш-менш спокійна обстановка, проводимо повний огляд і надаємо потрібну додаткову допомогу. Однак пам’ятайте, що спочатку ви повинні переживати за себе. Наприклад, ви також потрапили під обстріл, отримали поранення руки, чи коли бігли, то впали на землю і здерли шкіру. Тобто, тепер ви є потерпілим. Тому насамперед ми турбуємося про себе», – говорить Карапузь.
Під час надання першої допомоги пораненим інструктор радить користуватися алгоритмом MARCH. Однак навчитися діяти згідно з ним, каже, краще на спеціалізованих курсах. Або хоча б переглянути навчальні відео в ютубі.
Інструктор наголошує, що перш ніж розпочати надавати домедичну допомогу, варто обов'язково зателефонувати до екстреної медичної служби за номером 103. Навіть якщо ви не впевнені у своїх діях, оператор надасть вам необхідні інструкції.
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
